10 квітня 2019 р.Справа № 2040/7450/18
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Лях О.П.,
Суддів: Яковенка М.М. , Бегунца А.О. ,
при секретарі судового засідання Жданюк Г.О.,
за участю позивача ОСОБА_1,
представника позивача ОСОБА_2,
представника відповідача та третьої особи Вишневського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2018 (повний текст складено 27.11.2018, головуючий суддя І інстанції Бідонько А.В., м.Харків) по справі № 2040/7450/18 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - Головне управління ДМС в Харківській області), в якому , з урахуванням уточнень, просив:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 10.08.2018 № 235-18;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2018 відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1.
Не погодившись із даним рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою задовольнити адміністративний позов.
Доводи апеляційної скарги мотивовано невідповідністю висновків суду першої інстанції обставинам справи.
Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому наголошено на законності та обгрунтованості рішення суду першої інстанції.
Позивач та представник позивача підтримали доводи апеляційної скарги та наполягали на її задоволенні.
Представник відповідача заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом апеляційної інстанції, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши і обговоривши доводи апеляційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до наступного.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 є громадянином Ірану та перебуває в Україні на підставі посвідки на постійне проживання. Вказана посвідка є дійсною та не скасованою.
Позивач звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 54 від 03.09.2018 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставу відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зазначеному повідомленні вказано рішення Державної міграційної служби України № 235-18 від 10.08.2018.
Державною міграційною службою України, на підставі всебічного вивчення усіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Харківській області, прийнято рішення № 235-18 від 10.08.2018 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Ірану ОСОБА_1.
Так, у висновку Головного управління ДМС України в Харківській області, зазначено, що заявнику при поверненні до країни громадянської належності не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто відсутні умови, передбачені пп.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що факти повідомлені позивачем щодо власних переслідувань саме в країні громадянського походження не можуть бути визнані підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. При цьому суд відмітив наявність підстав вважати, що такими діями позивач намагається уникнути екстрадиції до країни, в якій щодо нього винесено вирок за результатами розгляду кримінальної справи.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.
Відповідно до ст.308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи з буквального тлумачення ст. 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Колегія суддів зазначає, що частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частиною 1 ст. 7 вищезазначеного Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.6 ст. 5 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Водночас, положеннями Директив Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження.
Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 - громадянин Ірану - проживав та працював в м.Дубаї Об'єднаних Арабських Еміратів (далі - ОАЕ) з 2002 року до 2006 року, що підтверджується протоколом співбесіди № 2017 КН 0021 від 17.07.2017 і не заперечується позивачем.
При цьому, у вказаній країні перебування (ОАЕ), яка була безпечною країною для проживання позивача, ОСОБА_1 не звертався за відповідним захистом.
Також позивачем вказано, що він звернувся до відповідача з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з підстави політичних поглядів, оскільки він перебував у політичній організації ОСОБА_5 та його брат був членом партії ОСОБА_6, у зв'язку із чим брат потрапив у в'язницю по політичним мотивам.
Проте, будь-яких доказів на підтвердження вказаних фактів позивачем ні відповідачу, ні до суду не надано, а відповідачем під час вивчення документів позивача та судом під час судового розгляду справи не встановлено.
Крім того позивач зазначає, що у 2007 році він був похрещений та прийняв віру християнства, а тому в разі повернення до країни походження його життю загрожує небезпека.
Однак підтвердження того, що позивач раніше був мусульманином матеріали справи не містять. Більше того, із наданих позивачем пояснень відповідачу на співбесідах слідує, що у позивача були однокласники вірмени, католики та він ходив на їх заходи у церкву.
Додатково колегія суддів звертає увагу, що із листа Прокуратури Харківської області слідує, що 01.03.2017 із сектору Укрбюро Інтерполу ГУПН в Харківській області надійшло повідомлення про затримання 28.02.2017 працівниками Слобідського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області в порядку ст.ст.208, 582 КПК України громадянина Ірану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, який знаходиться у міжнародному розшуку та рахується за компетентними органами ОАЕ за скоєння злочину, передбаченого ст.121/1-401/1 Федерального кримінального кодексу ОАЕ №3 1987 року, з поправками 2006 року, тобто шахрайство.
Вироком суду у справах невеликої тяжкості Дубаї ОАЕ від 16.02.2010 ОСОБА_1 засуджено до 3 років позбавлення волі.
При цьому колегія суддів відмічає, що позивач прибув до України саме із ОАЕ, а не Ірану.
Також позивачем не надано доказів того, що він змушений був прибути до України або залишитися в Україні саме із Ірану внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження (Ірані) через побоювання застосування до нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
З огляду на вказане, наявні підстави вважати, що позивач, звертаючись до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, намагається будь-яким способом залишитись проживати в Україні, щоб уникнути екстрадиції до Об'єднаних Арабських Еміратів.
Беручи до уваги вищевказане, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, що є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Враховуючи вищевказане та керуючись ст.ст.2, 229, 241, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2018 по справі № 2040/7450/18 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.11.2018 по справі № 2040/7450/18 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 11 квітня 2019 року.
.
Головуючий суддя (підпис)О.П. Лях
Судді(підпис) (підпис) М.М. Яковенко А.О. Бегунц