Справа № 201/12361/18
Провадження № 2/201/1158/2019
(заочне)
13 березня 2019р. Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
у складі: головуючого - судді - Ткаченко Н.В.
за участю секретаря - Іващенко Ю.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, набутих без достатньої правової підстави,
13.11.2018р. ОСОБА_1 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом про стягнення коштів, набутих без достатньої правової підстави (а.с. № 3, 4).
Ухвалою судді Ткаченко Н.В. від 21.12.2018р. позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін (а.с. № 16).
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що вона в березні 2018р. звернулася до ОСОБА_2 за юридичною допомогою. Сподіваючись на одержання юридичних послуг, 09.03.2018р. передала їй на її вимогу кошти готівкою в сумі 3000грн., на підтвердження чого відповідачка надала власноруч написану розписку. Крім того, 12.03.2018р. переказала відповідачці кошти в сумі 1700 грн. на її картковий рахунок. Отже, всього сплатила на її користь 4700грн. Проте очікуваних послух не отримала. пізніше дізналася, що ОСОБА_2 не має статусу адвоката, провадила діяльність як фізична особа-підприємець, а з 15.05.2018р. припинила і підприємницьку діяльність. Її вимога про добровільне повернення коштів залишена без реагування.
Враховуючи те, що жодного договору між ними укладено не було, усно також не було досягнуто згоди щодо змісту і обсягу юридичних послуг, строків і порядку їх надання тощо, позивачка вважає, що грошові кошти в сумі 4700грн. отримані ОСОБА_2 без жодної правової підстави, а тому, посилаючись на норми ст. 1212 ЦК України, просить стягнути ці кошти з останньої.
Позивачка ОСОБА_1 13.03.2019р. надала суду заяву, в якій, просила справу розглядати без її участі, позовні вимоги задовольнити повністю, проти ухвалення заочного рішення не запресувала (а.с. № 33).
Відповідачка в судові засідання, призначені на 07.12.2018р. і 13.03.2019р. двічі поспіль не з'явилася, про дату, місце і час розгляду справи була повідомлена належним чином за адресою, наданою ВОМІ ГУ ДМС України в Дніпропетровській області (а.с. № 15), шляхом направлення судових повісток рекомендованими листами з повідомленням, про що свідчать реєстри рекомендованої пошти суду (а.с. № 25, 30). За даними офіційного сайта «Укрпошта» судові повістки були направлені відповідачеві (а.с. № 26, 31).
Окрім того, судом на офіційному сайті «Судова влада України» було розміщене оголошення про виклик відповідачки в судове засідання на 13.03.2019р., на яке відповідачка також не відреагувала (а.с. № 32).
З урахуванням положень п. 4 ч. 8, ч.11 ст. 128 ЦПК України відповідачка вважається такою, що належним чином повідомлена про дату та час слухання справи.
Таким чином, суд вважає за можливе на підставі ч.4 ст. 223, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 280 ЦПК України ухвалити у справі заочне рішення суду в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами.
Суд, вивчивши матеріали справи, оцінивши всі докази за принципами ст. 89 ЦПК України, вважає, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст. 4 ЦПК України).
Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1. ст.13 ЦПК України).
Судом встановлені наступні обставини по справі і відповідні ним правовідносини.
Як вбачається зі змісту позовних вимог і письмових пояснень позивачки (а.с. № 18 - 21), у вересні 2017р. вона звернулася до ОСОБА_2 за юридичною допомогою. Про останню дізналася з рекламного щита у м. Новомосковську. ОСОБА_2 здійснювала діяльність в офісі, розташованому у приміщенні автовокзалу. Позивачка повідомила відповідачці про зміст необхідних послуг, надала всі необхідні документи, заплатила 1000 грн. за роботу з документами. Проте, договір письмово укладений не був, оскільки за словами відповідачки, справа може бути не доведена до суду. Після того позивачка неодноразово телефонувала відповідачці, просила надати документ, якій підтверджує сплату коштів, на що відповідачка розписалася на окремому аркуші, візитку на її вимогу не надала. Через деякий час відповідачка повідомила, що ознайомилась з документами і може скласти позов, що буде коштувати 3000грн. Позивачка повідомила, що не має таких коштів, але ОСОБА_2 запевнила, що справа буде вирішена на її користь. Після того тривалий час не відповідала на дзвінки. У березні 2018р. відповідачка повідомила телефоном, що подала документи в суд, може пояснити про обставини справи. Крім того, повідомила позивачці про необхідність сплати на рахунок у ПриватБанку 1700 грн. судового збору, що остання і зробила. Після того відповідачка знову перестала відповідати на дзвінки. Згодом позивачка дізналася про те, що відповідачка припинила підприємницьку діяльність, що ОСОБА_2 не була професійним адвокатом, а працює у фірмі «Добродєтель», надає юридичні послуги. Вважає, що відповідачка скоїла відносно неї шахрайство, користуючись поганим зором,похилим віком, заподіяла їй моральну шкоду.
Як вбачається з матеріалів справи, 18.05.2018р. позивачка направила ОСОБА_2 вимогу, у якій зазначила, що зверталася до неї за правовою допомогою в офісі (вул. 195-ї Стрілецької дивізії, 1-А), довірившись рекламі про те, що відповідачка є адвокатом, надає юридичну допомогу. За юридичні послуги зі складання позовної заяви сплатила 4700грн. Однак допомоги не дочекалася. Зараз довідалася, що відповідачка не має статусу адвоката, а працюєте як фізична особа-підприємець. Оскільки між ними не було досягнуто домовленості щодо усіх обставин, а відповідачка не виконала обіцянки, не має статусу адвоката, кошти в сумі 4700грн. є такими, що отримані без належної правової підстави. Тому вимагає повернути їх шляхом їх перерахування на банківську карту (а.с. № 10).
Позивачкою долучено до позову копію аркушу паперу, де написано «оплачено 3000» і стоїть підпис, а також квитанцію ПриватБанку № ВАSS_7097012946 від 12.03.2018р. на суму 1700грн., де отримувачем зазначена ОСОБА_2, призначення платежу: поповнення карти/рахунку 5168742347615506 (а.с. № 5, 6).
Позивачка стверджує, що договірних відносин, на підставі яких вона могла б перерахувати кошти на рахунок відповідачки, не існувало.
Проте суд не може погодитися з цими доводами, виходячи з такого.
З наявних матеріалів справи і пояснень позивачки, встановлено, що у період з вересня 2017р. по березень 2018р. ОСОБА_1 передача ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 4700грн., частину з яких - 1700грн. перерахувала на її картковий рахунок. Пояснення і означена квитанція, де зазначено призначення платежу (поповнення картки ОСОБА_2В.), спростовують твердження позивачки про необізнаність перерахування коштів саме на рахунок відповідачки. Крім того, перерахунок коштів підтверджує виконання позивачкою договірних зобов'язань, про які вона вказує у позові і у поясненнях.
Стосовно договору про надання юридичних послуг, якого за словами позивачки не укладалося, суд зазначає, що послуги, у тому числі юридичні, споживаються у процесі їх надання, тобто після закінчення їх надання може й не бути результату у вигляді окремого об'єкта. Договір про надання юридичних має дуже широке застосування, він використовується всюди, де мова йде про вчинення дій чи здійснення певної діяльності юридичного характеру: надання консультацій (усних чи письмових) з правових питань, підготовка правових висновків, складання юридичних документів (заяв, скарг тощо), здійснення представництва інтересів фізичних або юридичних осіб в судах тощо.
Статтею 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатом є фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом. Адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
З метою здійснення захисту, представництва або надання іншого виду правової допомоги другій стороні (клієнту), між адвокатом (адвокатським бюро, об'єднанням) укладається договір про надання правової допомоги.
Такий договір укладається обов'язково у визначених законом випадках, а саме - з метою підтвердження повноважень адвоката, як представника. Так, відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Водночас, чинне законодавство не забороняє іншим суб'єктам, які не є професійними адвокатами, проте є фахівцями у галузі права, надавати юридичні послуги.
Як вбачається з безкоштовного запиту з сайта Міністерства юстиції України про фізичну особу станом на 07.11.2018р., ОСОБА_2, 01.07.2015р. була зареєстрована як фізична особа-підприємець з кодом діяльності КВЕД: 36.10 «діяльність у сфері права», а 15.05.2018р. здійснено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності (а.с. № 7 - 9).
Отже, на момент правовідносин з позивачкою відповідачка здійснювала підприємницьку діяльність з надання юридичних послуг, яка не потребує спеціального дозволу, ліцензії, тощо, тобто здійснювала не заборонену законом діяльність.
Договір про надання юридичних послуг за своєю правовою природою є двостороннім, консенсуальним, може бути відплатним і невідплатним. Склад і обсяг надання послуг, їх вартість визначаються за домовленістю між їх надавачем і клієнтом.
Відповідно до ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Форма договору про надання послуг визначається за загальними правилами щодо форми правочинів і договорів (статті 205-210, 639 ЦК України). При цьому, для договорів про окремі послуги закон встановлює вимогу про письмову форму, (наприклад, для перевезення вантажу (ч. 2 ст. 909 ЦК України), транспортного експедирування (ч. 1 ст. 930 ЦК України).
Для інших видів договорів, у т.ч. і для договору про надання юридичних послуг, закон не встановлює обов'язкову письмову форму, отже договір може бути укладений і в усній формі.
З урахуванням вищевикладеного, з огляду на наявні у справі матеріали, суд може припустити, що між сторонами існували правовідносини щодо надання послуг з юридичної допомоги, які можуть не мати конкретного результату.
Але у зв'язку з тим, що позивачкою не надано достатніх, належних і допустимих доказів того, що кошти нею сплачені на виконання такого договору, не якогось іншого правочину, що існував між сторонами, а доказування відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України не може ґрунтуватися на припущеннях, суд позбавлений можливості визначити характер спірних правовідносин.
Розглядаючи цей спір, суд доходить висновку, що сплачені позивачкою кошти в сумі 4700 грн. не можна вважати майном, набутим відповідачкою без достатньої правової підстави.
Так, відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Аналіз ст. 1212 ЦК України і цього інституту цивільного законодавства вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Отже, для виникнення зобов'язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.
Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч.1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 07.06.2018р. по справі № 212/3593/16-ц (провадження № 61- 60св17), яка згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Враховуючи наведене, з огляду на те, що позивачка була обізнана про перерахування нею коштів саме на ім'я відповідачки, нею не підтверджений, але і не спростований факт укладення між сторонами договору про надання послуг, нею не доведений факт безпідставного набуття відповідачкою коштів, тому відсутні підстави для застосування ст. 1212 ЦК України до даних правовідносин.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Обговорюючи питання розподілу судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України, з урахуванням того, що в задоволенні позовних вимог відмовлено, але позивачка звільнена від сплати судового збору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», як інвалід першої групи (а.с. № 2), судові витрати у цій справі відносяться на рахунок держави.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 1212 ЦК України, правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 07.06.2018р. по справі № 212/3593/16-ц (провадження № 61- 60св17), ст.ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76-81, 89, 128-131, 141, ч.4 ст. 223, ч.2 ст. 247, ст.ст. 259, 263-265, ч.1 ст. 280 ЦПК України, суд,
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, набутих без достатньої правової підстави - відмовити.
Судові витрати по справі віднести на рахунок держави.
Рішення суду відповідно до положень ст. 289 ЦПК України набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня проголошення заочного рішення.
Заочне рішення суду може бути оскаржено позивачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду.
Суддя Ткаченко Н.В.