Справа № 826/10404/16 Суддя (судді) першої інстанції: Каракашьян С.К.
02 квітня 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Ісаєнко Ю.А.,
суддів: Мельничука В.П., Земляної Г.В.,
за участю:
секретаря Левченка А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2018 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Національної поліції України, Головного управління Національної поліції України в Вінницькій області про поновлення на роботі,
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Національної поліції України, Головного управління Національної поліції України в Вінницькій області про:
- визнання протиправним та скасування наказу № 158 о/с Національної поліції України від 14.03.2016 про звільнення підполковника поліції ОСОБА_2 з посади начальника Головного управління Національної поліції у Вінницькій області;
- поновлення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, підполковника, на посаді начальника Головного управління Національної поліції у Вінницькій області;
- стягнення з Національної поліції України середнього заробітку у розмірі 61 923,80 грн. за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_2.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2018 в задоволені позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, апелянтом подано апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.
Доводи апелянта, зокрема, обґрунтовані тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, позивач був протиправно звільнений у більш короткий строк, ніж передбачено законом, та з порушенням встановленого порядку.
Представник апелянта в судовому засіданні наполягав на задоволенні вимог апеляційної скарги у повному обсязі, рішення суду першої інстанції просив скасувати, а позов задовольнити.
Представники відповідачів заперечили проти задоволення вимог апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просили залишити без змін.
Згідно з ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, сторони, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2, розпочав службу в органах внутрішніх справ на посаді оперуповноваженого по боротьбі з легалізацією доходів організованих злочинних угруповань управління по боротьбі з організованою злочинністю Управління МВС України в м. Севастополі в 1998 році.
З 28.01.2016 по березень 2016 року позивач обіймав посаду начальника Головного управління Національної поліції у Вінницькій області.
Позивач посилається на те, що 14.03.2016, перебуваючи на особистому прийомі керівника Національної поліції України X. Деканоідзе, приблизно о 20 годині, подав рапорт на звільнення за власним бажанням, при цьому, про наявність поважних причин, які перешкоджають проходженню публічної служби не вказував, про бажану дату звільнення в рапорті не зазначав.
В контексті наведеного, суд першої інстанції вірно вказав про відсутність підстав для дослідження в якості доказів рапорта позивача та його послужного списку, позаяк факт подання такого рапорту не заперечується позивачем.
Так, як видно з наказу № 158 о/с від 14.03.2016, погодження від 14.03.2016, клопотання про погодження, після отримання рапорту керівник Національної поліції України звернувся з клопотанням про погодження звільнення позивача, отримав погодження від Міністра внутрішніх справи України та видав наказ про звільнення позивача зі служби в поліції на підставі пункту 7 (за власним бажанням) частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» від 14.03.2016р.
Наказом від 23.11.2016 №883 о/с «По особовому складу» внесено зміни до наказу Національної поліції України від 14.03.2016 №158 о/с, позивача було визначено вважати звільненим зі служби в поліції з 28 березня 2016 року.
Позивач не погоджуючись із звільненням зі служби в Національній поліції України, та вважаючи, що таке звільнення відбулось з порушенням встановленої процедури, звернувся з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що скасування наказу про звільнення з мотивів недотримання строків звільнення, може бути обґрунтоване порушенням права на подання заяви про відкликання раніше поданої заяви про звільнення, проте, таких повідомлень від позивача не надходило ні суду, ні відповідачу.
Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Положеннями ч. 1 ст. 59 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Відповідно до п.4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 року № 580-VIII, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Приписами Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 №114 (далі - Положення № 114), передбачено, що це Положення визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки.
Відповідно до п. 10 Положення №114, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.
Згідно з пп. "ж" п. 63 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ особи рядового і молодшого начальницького складу, звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Згідно з п.п. «ж» п.64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ особи середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою (п. 68 Положення №114).
Водночас, сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк.
У листі Вищого адміністративного суду України № 753/11/13-10 від 26.05.2010 року «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби» зазначено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Аналогічні за своїм правовим змістом вимоги щодо порядку звільнення працівників регламентовані Кодексом законів про працю.
Відповідно до ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Водночас, працівникові надається право відкликати до спливу строку раніше подану заяву про звільнення за власним бажанням. Це - безумовне право працівника.
Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснив, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст.24 КЗпП).
Верховним Судом України у справах №21-99а12, №21-122а12, №21-236а11 (постанови Верховного Суду України від 9 квітня 2012 р., від 29 травня 2012 р., від 5 грудня 2011 р.) висловлено наступні правові позиції: за змістом п. 68 Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого постановою КМУ від 29 липня 1991 р. №114, звільнення особи середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби, на підставі підпункту «ж» п. 64 зазначеного Положення, до спливу тримісячного строку від дня попередження нею про своє бажання звільнитися, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк, є безпідставним.
Апелянтом вказано, що поведінка відповідача, суперечить вимогам пункту 68 Положення, оскільки за його змістом, до закінчення трьохмісячного строку попередження працівники мають право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовились про звільнення у більш короткий строк», а тому правова позиція суду першої інстанції щодо можливості скасування наказу про звільнення виключно за наявності повідомлення про відкликання заяви чи рапорту про звільнення не відповідає діючому законодавству та судовій практиці. Також апелянт зазначив, що суд першої інстанції не звернув увагу на порушення відповідачем прав позивача на відкликання рапорту у строки передбачені законодавством, звільнивши останнього саме у день подання рапорту, за відсутності поважних причин, які перешкоджали подальшому проходженню служби.
Разом з тим, апелянт не зазначає про те, які саме дії були вчинені позивачем, та які б свідчили про волевиявлення позивача до проходження подальшої служби в поліції. Апелянтом також не вказано, що позивач подав відповідний рапорт про відкликання попереднього рапорту. Матеріали справи також не містять відповідних доказів, які б свідчили про вчинення позивачем будь-яких активних дій для забезпечення можливості подальшого проходження служби в Національній поліції України. В контексті наведеного, колегія суддів відхиляє такі посилання апеляційної скарги як необґрунтовані, та такі, що суперечать обставинам справи.
Вірно вказано і судом першої інстанції, що матеріали справи не містять жодних доказів, а позивачем та його представником не наведено жодних посилань на те, що позивач повідомляв відповідача про відкликання заяви про звільнення протягом двох тижнів, передбачених Кодексом законів про працю, або протягом трьох місяців, передбачених вищезазначеним Положенням.
Разом з тим, судова колегія вказує на те, що звільнення позивача відбувалось саме з підстави, визначеної п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону, за власним бажанням, як зазначено у оскаржуваному наказі про звільнення, а не на підставі, підпункту «ж» п. 64 Положення № 114, тому відсутні підстави для застосування тримісячного строку від дня попередження про своє бажання звільнитися, а в даному випадку застосовуються загальні правила встановлені ст. 38 КЗпП.
Крім того, застереження щодо попередження працівника про звільнення є гарантією роботодавця, якою забезпечено можливість у вказаний проміжок часу знайти кваліфіковану підміну працівнику, який виявив бажання звільнитись. Правом працівника, гарантованим ст. 38 КЗпП є можливість відмови від свого рішення протягом двотижневого строку, однак ч. 2 ст. 38 КЗпП України встановлено дві обов'язкові умови, за яких працівник має право на продовження трудових правовідносин з-роботодавцем, а саме: працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору. Проте, з обставин справи вбачається, що з 14.03.2016 ОСОБА_2 перестав виконувати свої функціональні обов'язки та правила внутрішнього розпорядку ГУНП у Вінницькій області, що підтверджується відповідною довідкою. Вищевказане свідчить про відсутність підстав для застосування ч. 2 ст. 38 КЗпП України та поновлення ОСОБА_2 на службі.
Окрім того, як вказано відповідачем, у зв'язку з невиходом ОСОБА_2 на роботу протягом 15.03.2016 лише 16.03.3016 було покладено тимчасове виконання обов'язків на іншу особу та у проміжок часу з 14.03.2016 по 07.02.2017 вказана посада залишалась вакантною.
Зважаючи на те, що проходження служби поліцейськими регулюється саме Законом України «Про Національну поліцію», яким у тому числі визначено підстави звільнення поліцейських зі служби та порядок припинення служби в поліції, наведена у апеляційній скарзі практика Верховного Суду України, що містить висновки про застосування Положення № 114, при вирішенні даного спору застосовуванню не підлягає.
В частині посилань апелянта на можливі порушення правил документообігу та Інструкції з діловодства Міністерства внутрішніх справ України, затвердженої наказом МВС України від 23.08.2012 № 747, то вказані аргументи правомірно відхилено судом першої інстанції, позаяк вони не можуть бути підставою для скасування наказу про звільнення позивача.
Колегія суддів критично оцінює посилання апелянта в частині того, що судом першої інстанції не дано правової оцінки бездіяльності відповідача щодо не ознайомлення позивача з наказом про звільнення, оскільки апелянтом не надано належних доказів на підтвердження того, що позивач звертався до відповідача для ознайомлення з наказом. Відтак, колегія суддів не вбачає в діях відповідача протиправної бездіяльності.
Щодо посилань апелянта стосовно упередженості суду першої інстанції, то на переконання колегії суддів, такі доводи є безпідставними, не стосуються предмету спору та жодним чином не спростовують обгрунтованість висновків суду першої інстанції.
Враховуючи все вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає правомірними аргументи суду першої інстанції, який дійшов обгрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Стосовно інших посилань апеляційної скарги, то колегія суддів критично оцінює такі з огляду на їх необґрунтованість, та зазначає, що згідно п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2018 - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
(Постанову у повному обсязі складено 08.04.2019)
Головуючий суддя Ю.А. Ісаєнко
Суддя Г.В. Земляна
Суддя В.П. Мельничук