01 квітня 2019 року м. Київ
Справа 753/15979/17
Апеляційне провадження №22-ц/824/2780/2019
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: СоколовоїВ.В.
суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В.
секретар Луговий Р.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва ухваленого під головуванням судді Леонтюк Л.К. 30 серпня 2018 року у м. Києві, дата складання повного тексту рішення не зазначена, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: ОСОБА_5 про визнання договору позики удаваним правочином,
У серпні 2017 року позивач звернулась до суду першої інстанції з вищевказаним позовом, в якому просила суд визнати договір позики від 16 липня 2014 року, згідно з яким ОСОБА_3 позичає ОСОБА_2 в платне користування 600000,00 грн удаваним правочином.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 30 серпня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: ОСОБА_5 про визнання договору позики удаваним правочином - відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано необґрунтованістю та недоведеністю заявлених позовних вимог.
Не погодилась із вищезазначеним судовим рішенням ОСОБА_2, її представником подано апеляційну скаргу, в якій зазначається про незаконність рішення, як такого, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що спірний договір позики є удаваним правочином, оскільки як ОСОБА_3, так і ОСОБА_2 було достеменно відомо, що справжньою метою цієї позики є кредитування ОСОБА_4 Тобто договір позики є правочином для приховання іншого правочину - договору позики ОСОБА_4, який не мав належного йому майна, щоб передати ОСОБА_3 в якості матеріального забезпечення повернення позики. Також в обґрунтування недійсності спірного договору позики, позивач вказує на те, що в момент вказаного правочину позивач не усвідомлював справжніх намірів ОСОБА_3, не міг передбачити, що він, порушуючи всі усні домовленості і матеріальне право, яким обмежено його права як представника за довіреністю, шляхом приховування від позивача наміру фіктивно продати належний позивачу будинок, зробить це до закінчення договору позики. Такі дії ОСОБА_3 суперечать положенням ст. 225ЦК України. Маючи приховану мету продати будинок позивача і діючи виключно в своїх інтересах, ОСОБА_3 навмисно ввів позивача в оману щодо своїх справжні намірів, а тому такий правочин слід визнати недійсним. На підставі викладеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_6 підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просила її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, повідомлялись про розгляд справи в порядку визначеному процесуальним законом, причини неявки суду не повідомили, а тому в порядку ч.2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 16 липня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики.
Відповідно до п.п.1, 2 вказаного договору позичальник, ОСОБА_2, отримала у власність від позикодавця, ОСОБА_3, грошові кошти в розмірі 600000, 00 грн. Зазначену вище суму позичальник зобов'язується повернути позикодавцю в строк до 16 січня 2015 року шляхом здійснення періодичних платежів. Згідно із п. 3 вказаного договору, позичальник та позикодавець стверджували, що цей договір не приховує іншу угоду між ними і відповідає їх дійсним намірам створити відповідні юридичні наслідки. В п. 13 Договору позики, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вказали, що однаково розуміють значення і умови цього правочину та його правові наслідки, та підтверджують дійсність намірів при його укладенні, а також те, що він не носить характеру фіктивного та удаваного і не є правочином зловмисним. Даний Договір позики від 16 липня 2014 року посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 і внесений в реєстр за №1945 (а.с. 7-9).
На думку ОСОБА_2, вказаний договір позики є удаваним, оскільки вона та ОСОБА_3 насправді уклади між собою цей договір, однак обом було відомо, що справжньою метою цієї позики є кредитування не ОСОБА_7, а ОСОБА_4. Тобто договір позики є правочином для приховання іншого правочину - Договору позики, де позичальником є ОСОБА_4, який не мав належного йому майна, щоб передати ОСОБА_3 в якості забезпечення повернення ним позики.
Відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Згідно із ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Виходячи з теорії права, сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.
Разом з тим, всупереч наведеним нормам процесуального законодавства, жодних належних і допустимих доказів на підтвердження тієї обставини, що під договором позики сторони приховали інший правочин, а саме договір позики про надання коштів ОСОБА_4, а не ОСОБА_2, позивачем суду не надано, та матеріали справи не містять.
Надані позивачем копія довіреності від 16 липня 2014 року, якою вона уповноважила ОСОБА_3 на подальше розпорядження (купівля-продаж, міна, оренда, передача в заставу, іпотека, тощо) за ціну та на умовах на свій власний розсуд, будинком АДРЕСА_1, та копія договору купівлі-продажу вказаного житлового будинку від 22 жовтня 2014 року, не підтверджують факт приховування іншого правочину, а саме договору позики про надання коштів ОСОБА_4, а не ОСОБА_2, та не спростовують факт укладання між сторонами договору позики від 16 липня 2014 року. Крім того, в матеріалах справи містяться розписки написані власноруч ОСОБА_3 від 29 січня 2015 року про часткове повернення йому від ОСОБА_2 247000,00 грн та від 07 жовтня 2014 року про часткове повернення йому від ОСОБА_2 40000, 00 грн, які в свою чергу свідчить про те, що сторони приступили до виконання Договору позики від 16 липня 2014 року.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору позики від 16 липня 2014 року укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 удаваним, оскільки вказаний договір виражає дійсну волю сторін і укладений у повній відповідності з цивільним законодавством. ОСОБА_2 не довела, що при укладенні договору позики сторони не мали наміру на досягнення правових наслідків, обумовлених саме цим договором.
Доводи викладені в апеляційній скарзі, зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував, а тому колегія суддів їх відхиляє та вважає безпідставними.
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає, у зв'язку з цим рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 серпня 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В.Соколова
Судді: А.М. Андрієнко
Н.В.Поліщук
Повний текст постанови складений 08 квітня 2019 року.