09 квітня 2019 року м. ПолтаваСправа № 440/710/19
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Алєксєєвої Н.Ю., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 до Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області, третя особа: ОСОБА_3 про скасування рішення та зобов"язання вчинити певні дії,
26 лютого 2019 року ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області, третя особа: ОСОБА_3 про скасування рішення від 18.01.2019 №25-/48-04/8018 та зобов'язання здійснити реєстрацію місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем проживання матері ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що на даний час батько малолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з ними не проживає, долею дитини не цікавиться, тим самим усунувшись від виконання обов'язків, передбачених Сімейним кодексом України, що унеможливлює отримання позивачкою письмової згоди батька на реєстрацію дитини за місцем проживання матері. Спір між батьком та матір'ю дитини щодо визначення її місця проживання відсутній. Відсутність реєстрації місця проживання малолітньої дитини позивачки суперечить її інтересам та суттєво обмежує реалізацію її прав і свобод. Вважає, що відсутність письмової згоди батька дитини не повинна бути перешкодою для здійснення реєстрації місця її проживання за адресою матері.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.
25.03.2019 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, де відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував в повному обсязі вказуючи, що посадові особи відповідача діяли у чіткій відповідності до вимог п.18 Правил, оскільки всупереч законодавству України позивачем засвідченої в установленому порядку письмової згоди батька малолітньої дитини про те, що він не заперечує проти реєстрації дитини за адресою: АДРЕСА_1 , до заяви про реєстрацію місця проживання малолітньої дитини від 18.01.2019 не надано.
Позивач в судове засідання не з'явилася, надала до суду клопотання про розгляд справи за її відсутності.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, надіслав заяву, у якій просив розглядати справу без участі представника відповідача.
Третя особа в судове засідання також не з'явилася, про дату, час та місце судового розгляду повідомлялася належним чином.
Згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених статтею 205 Кодексу адміністративного судочинства України, а також відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд ухвалив розглянути справу у порядку письмового провадження.
Суд, вивчивши та дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 14.04.218 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , від якого має малолітню дитину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями свідоцтва про шлюб та свідоцтва про народження /а.с. 14-15/.
18.01.2019 ОСОБА_1 звернулась до Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області із заявою про реєстрацію місця проживання малолітньої дитини, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 /а.с. 16/.
Автозаводською районною адміністрацією виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області 18.01.2019 у реєстрації місця проживання малолітньої дитини відмовлено через не надання ОСОБА_1 необхідних документів або інформації, а саме, письмової згоди другого з батьків, що суперечить пп. 6 п. 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №207 від 2.03.2016 /а.с. 16 зі звороту/.
Не погоджуючись з відмовою у реєстрації малолітньої дитини позивач звернулась до суду із даним позовом.
Відповідно до ст. 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.
У разі якщо особа не може самостійно звернутися до органу реєстрації, реєстрація може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника на підставі довіреності, посвідченої в установленому законом порядку (далі - представник).
Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.
Статтею 13 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" вільний вибір місця проживання обмежується щодо осіб, які не досягли 14-річного віку.
Відповідно до статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.
Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.
Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. (ст.242 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 160, 161 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Відповідно до статті 10 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", правила здійснення реєстрації місця проживання, форми необхідних для цього документів, порядок передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 1 Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 встановлено, що ці Правила визначають механізм здійснення реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також встановлюють форми необхідних для цього документів.
Відповідно до п.18 Правил, у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).
Зокрема, при поданні заяви про реєстрацію місця проживання малолітньої дитини одним із батьків, письмова згода другого з батьків надається шляхом зазначення про це у відповідному полі заяви у присутності особи, яка приймає заяву або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків.
При цьому пунктом 11 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207, передбачено, що орган реєстрації відмовляє в реєстрації/знятті з реєстрації місця проживання, якщо: особа не подала необхідних документів або інформації; у поданих документах містяться недостовірні відомості або подані документи є недійсними; звернулася особа, яка не досягла 14 років.
Рішення про відмову в реєстрації /знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію/ зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику.
Разом з тим, слід зазначити, що відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Як зазначено у статті 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 р. N 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. N 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до ч.2 ст. 10 Конвенції про права дитини дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.
Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У відповідності до ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні "Хабровські проти України" від 17.01.2016 року Суд зазначив, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному "дотриманню" права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду.
Крім того, суд послідовно встановлював, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз'єднатися з їхніми дітьми, та обов'язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов'язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз'єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов'язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції.
У справах, пов'язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права.
Насамкінець суд вважає, що позитивні обов'язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз'єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", п. 95), а поняття "найкращі інтереси" дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" [ВП], заява N 41615/07, п. 76, ECHR 2010).
Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України "Про охорону дитинства" (Преамбула Закону).
Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції "Про права дитини", пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ст. 2 протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Згідно зі ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Як встановлено статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
У відповідності до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.4 ст.29 ЦК України).
Як визначено частиною 1 статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Крім того, приписами ст. 156 Житлового кодексу України передбачено право на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей, без згоди інших співвласників житлового приміщення.
У рішенні від 16.05.2013 року по справі "Гарнага проти України" (заява № 20390/07) Суд зазначає, що сторони оспорюють те, чи ґрунтується обмеження права заявниці на законі чи на неправильному тлумаченні закону. На час подій чинними були різні положення (див. пункти 17, 20, 21 та 24 вище), що свідчить про те, що питання зміни по батькові не було визначено з достатньою чіткістю. Проте, навіть якщо існує суперечність стосовно правильного тлумачення закону, безперечним є те, що право особи на збереження свого імені, як і право на його зміну, визнається законодавством України. За ситуації майже повної свободи зміни імені або прізвища особи обмеження, накладені на зміну по батькові, не видаються належним чином та достатньою мірою мотивованими національним законодавством. Крім того, державними органами не було надано жодного обґрунтування позбавлення заявниці її права приймати рішення з цього важливого аспекту її приватного та сімейного життя, і таке обґрунтування не було встановлено жодним іншим способом. Оскільки державні органи не забезпечили балансу відповідних інтересів, про які йдеться (див. пункт 38 вище), вони не виконали своє позитивне зобов'язання щодо забезпечення права заявниці на повагу до її приватного життя. Відповідно Суд вважає, що у цій справі було порушення статті 8 Конвенції.
Враховуючи викладене, суд зазначає, що при вирішенні питання про застосування підзаконного нормативного акту, який підлягає застосуванню у спірних відносинах, необхідно зважати також на забезпечення справедливого балансу між обмеженнями, встановленими цим законодавством, та необхідністю дотримання прав, свобод та інтересів особи.
Як вбачається з матеріалів справи, на теперішній час батько малолітньої дитини позивачки, долею дитини не цікавиться, тим самим усунувшись від виконання обов'язків, передбачених ст. 150 Сімейного кодексу України, що уможливлює отримання позивачем письмової згоди батька на реєстрацію дітей за місцем проживання матері.
Будь - яких обставин, які б свідчили про наявність спору між батьком та матір'ю дітей, щодо визначення їх місця проживання, судом не встановлено. Доказів зворотного відповідачем не надано.
Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність реєстрації місця проживання малолітнього сина позивача за її місцем фактичного проживання суперечить його інтересам та суттєво обмежує реалізацію його прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров'я та соціальний захист.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд прийшов до висновку, що відповідач по справі, відмовляючи у здійсненні реєстрації місця проживання малолітнього ОСОБА_2 за місцем проживання матері, хоча й діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений пунктами 11, 18 Правил № 207, однак, без урахування інтересів дитини, як це визначено вимогами Конвенції про права дітей та Закону України «Про охорону дитинства».
Враховуючи викладене, суд вважає, що вищезазначене рішення відповідача у спірних відносинах не може бути визнані правомірним, оскільки прийняте без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з використанням повноважень не з тією метою, з якою вони надані.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Відповідно до ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У п.29 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Гарнага проти України" зазначено, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 6 вересня 2005 року у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (<…>) [ВП], заява № 30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ).
Таким чином, суд, приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, повинен не лише вирішити позовні вимоги у відповідності до принципів верховенства права та законності, а й обрати найбільш ефективний спосіб захисту порушеного права.
Відповідно до ч. 2 ст.9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Обираючи належний і достатній спосіб захисту прав позивачки та її малолітньої дитини у спірних відносинах суд вважає за необхідне скасувати рішення Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області про відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , та зобов'язати відповідача зареєструвати місце проживання дитини позивачки за адресою: АДРЕСА_1 .
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Беручи до уваги те, що ОСОБА_1 при поданні позову сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн., і суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, сума судових витрат, яка підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області, складає 768,40 грн.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
Адміністративний позов ОСОБА_1 в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області (пров. Л.Толстого, б.38, м. Кременчук, Полтавська область, 39623, код ЄДРПОУ 40209479), третя особа: ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_2 ) про скасування рішення та зобов"язання вчинити певні дії задовольнити.
Скасувати рішення Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 18 січня 2019 року про відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_2 .
Зобов'язати Автозаводську районну адміністрацію виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області зареєструвати місце проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Автозаводської районної адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області витрати на сплату судового збору в розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Н.Ю. Алєксєєва