Іменем України
30 січня 2019 року
м. Київ
Справа № 357/9328/15-ц
Провадження № 14-460цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Лященко Н. П.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л.М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г. ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, від імені яких діє адвокат Старовойтова Дарина Андріївна, на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2016 року (у складі судді Цуранова А. Ю.) та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 року (у складі суддів Кулішенка Ю. М., Сушко Л. П., Фінагєєва В. О.)
у цивільній справі за позовом прокурора Білоцерківської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства Київської області (далі - ДІСГ) та Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) до Білоцерківської районної державної адміністрації Київської області (далі - Білоцерківська РДА), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, Управління Держгеокадастру в Білоцерківському районі Київської області про визнання незаконним та скасування розпорядження Білоцерківської РДА, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та застосування наслідків недійсності правочину у вигляді повернення земельних ділянок,
У вересні 2012 року прокурор м. Біла Церква Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі ДІСГ з позовом до Білоцерківської РДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, Управління Держземагентства в Білоцерківському районі Київської області та після уточнення позовних вимог просив визнати незаконним і скасувати розпорядження Білоцерківської РДА від 9 грудня 2008 року № 838.
У грудні 2013 року прокурор м. Біла Церква Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Київської ОДА з позовом до Білоцерківської РДА, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, Управління Держземагентства в Білоцерківському районі Київської області, в якому просив: визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані на підставі розпорядження Білоцерківської РДА від 9 грудня 2008 року № 838, скасувати їх державну реєстрацію, визнати недійсними правочини, на підставі яких ці земельні ділянки у подальшому відчужені, та застосувати наслідки недійсності зазначених правочинів у вигляді повернення земельних ділянок.
На обґрунтування позовів прокурор посилався на порушення вимог земельного законодавства під час передачі Білоцерківською РДА у власність громадян земель водного фонду.
Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 грудня 2016 року позови об'єднано в одне провадження та прийнято до спільного розгляду.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Під час нового розгляду справи за клопотанням прокурора замінено Прокуратуру м. Біла Церква Київської області її правонаступником - Білоцерківською місцевою прокуратурою Київської області, а відповідача -Управління Держземагентства в Білоцерківському районі Київської області замінено на Управління Держгеокадастру в Білоцерківському районі Київської області.
Прокурор уточнив позовні вимоги та просив визнати недійсним і скасувати розпорядження Білоцерківської РДА від 9 грудня 2008 року № 838; визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані на підставі розпорядження Білоцерківської РДА від 9 грудня 2008 року № 838, у тому числі ті, на яких у подальшому здійснено відмітку про перехід права власності до іншої особи, і скасувати їх державну реєстрацію; витребувати зазначені земельні ділянки, розташовані в адміністративних межах Шкарівської сільської ради Білоцерківського району Київської області (далі - Шкарівська сільрада), з незаконного володіння ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_18 на користь держави в особі Київської ОДА.
ДІСГ позов підтримала та просила його задовольнити.
Управління Держгеокадастру в Білоцерківському районі Київської області позов визнало.
Відповідачі - фізичні особи подали до суду заяви про застосування позовної давності та просили в задоволенні позову відмовити.
Останнім рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 року, позов задоволено.
Визнано недійсним розпорядження голови Білоцерківської РДА від 9 грудня 2008 року № 838 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право приватної власності на земельні ділянки п'ятнадцяти громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Шкарівської сільської ради Білоцерківського району Київської області».
Визнано недійсними видані 16 січня 2009 року державні акти на право власності на земельні ділянки: серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_3, кадастровий номер НОМЕР_2; серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_4, кадастровий номер НОМЕР_4; серії НОМЕР_5, виданий ОСОБА_5, кадастровий номер НОМЕР_6; серії НОМЕР_7 виданий ОСОБА_6, кадастровий номер НОМЕР_8; серії НОМЕР_9 кадастровий номер НОМЕР_10 та серії НОМЕР_11 кадастровий номер НОМЕР_12 видані ОСОБА_7; серії НОМЕР_13 виданий ОСОБА_8, кадастровий номер НОМЕР_14; серії НОМЕР_15, виданий ОСОБА_9, кадастровий номер НОМЕР_16; серії НОМЕР_17 виданий ОСОБА_10, кадастровий номер НОМЕР_18; серії НОМЕР_19 виданий ОСОБА_11, кадастровий номер НОМЕР_20; серії НОМЕР_21 виданий ОСОБА_12, кадастровий номер НОМЕР_22 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_18 з реєстраційним номером НОМЕР_25 від 25 травня 2011 року; серії НОМЕР_23, виданий ОСОБА_13, кадастровий номер НОМЕР_24, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_18 з реєстраційним номером НОМЕР_26 від 25 травня 2011 року; серії НОМЕР_27, виданий ОСОБА_14, кадастровий номер НОМЕР_28, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_18 з реєстраційним номером НОМЕР_29 від 25 травня 2011 року; серії НОМЕР_30 виданий ОСОБА_15, кадастровий номер НОМЕР_31, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_18 з реєстраційним номером НОМЕР_32 від 25 травня 2011 року; серії НОМЕР_33, виданий ОСОБА_16, кадастровий номер НОМЕР_34, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_18 з реєстраційним номером НОМЕР_35 від 25 травня 2011 року; скасовано державну реєстрацію цих актів.
Витребувано на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку площею 2,000 га з кадастровим номером НОМЕР_2; ОСОБА_4 - земельну ділянку площею 2,000 га з кадастровим номером НОМЕР_4; ОСОБА_5 - земельну ділянку площею 2,000 га з кадастровим номером НОМЕР_6; ОСОБА_6 - земельну ділянку площею 2,000 га з кадастровим номером НОМЕР_8; ОСОБА_7 земельні ділянки площею 2,000 га кожна з кадастровими номерами НОМЕР_10, НОМЕР_36; ОСОБА_8 - земельну ділянку площею 2,000 га з кадастровим номером НОМЕР_14; ОСОБА_9 - земельну ділянку площею 2,000 га з кадастровим номером НОМЕР_16; ОСОБА_10 - земельну ділянку площею 2,000 га з кадастровим номером НОМЕР_18; ОСОБА_11 - земельну ділянку площею 2,000 га з кадастровим номером НОМЕР_20; ОСОБА_18 - земельні ділянки площею 2,000 га кожна з кадастровими номерами НОМЕР_22 НОМЕР_37, НОМЕР_28, НОМЕР_31, НОМЕР_34, розташовані в адміністративних межах Шкарівської сільради.
У грудні 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_16, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_7, від імені яких діє Старовойтова Д. А., звернулися з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Положення Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо позовної давності та початку її перебігу поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували відповідний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6?178цс15. Вирішуючи спір, суди неправильно визначили статус спірних земельних ділянок та їх правовий режим, унаслідок чого не з'ясували, за яких умов та у якому порядку земельні ділянки виділені та передані відповідачам у власність. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року зазначено, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчиняла. Відповідачі не вчиняли протиправних дій, які б указували на незаконність відчуження спірних земельних ділянок.
Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 січня та 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження та призначено справу до розгляду відповідно.
Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) уредакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України.
Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 5 листопада 2018 року справу прийнято до розгляду.
Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходила з таких міркувань.
Відмовляючи у застосуванні позовної давності у цій справі, суд виходив із того, що позивачем були виявлені порушення вимог земельного законодавства під час проведення перевірки у 2011 році, а тому позов до суду подано у вересні 2012 року у межах установлених законом строків.
Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, від 1 липня 2015 року
№ 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року № 6-2407цс15, від 8 червня 2016 року
№ 6-3089цс15, від 14 вересня 2016 року № 6-2165цс15, від 16 листопада 2016 року № 6?2469цс16, від 26 жовтня 2016 року № 6-2070цс16, від 21 грудня 2016 року № 6-1503цс16, від 12 квітня 2017 року № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року № 6-1852цс16 та № 6-2376цс16, від 22 червня 2017 року № 6-1047цс17, від 12 липня 2017 року № 6-2458цс16 та від 15 листопада 2017 року
№ 6-2304цс16, щодо застосування положень статей 256, 261 ЦК України, сформовано дві основні правові позиції, відповідно до яких:
1) як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів;
2) відлік позовної давності обчислюється у силу наведеного вище незалежно від дати прокурорської перевірки.
Разом з тим у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду за аналогічних обставин, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказала інше.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14?85цс18) висловлено таку правову позицію: «… Вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які б засвідчили поважність причин пропуску строків позовної давності. Такої ж позиції дотримувався і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Разом з тим всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України суди належним чином не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітні 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були».
У постанові ВеликоїПалати Верховного Суду 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14?95цс18) висловлено таку правову позицію: «Висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг строку позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковими».
На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, процитовані правові висновки Великої Палати Верховного Суду не є вираженням позиції у конкретних справах, оскільки вони повністю екстраполюються на всі земельні спори за позовом прокурора, в яких при обчисленні початку перебігу позовної давності необхідно враховувати дату та значення прокурорської перевірки, ініційованої прокурором через значний проміжок часу після винесення суб'єктом владних повноважень оскаржуваних рішень.
З огляду на викладене колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про те, що справа № 357/9328/15 підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення питання про відступлення від правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, від 1 липня 2015 року № 6178цс15, від 17 лютого 2016 року № 6-2407цс15, від 8 червня 2016 року
№ 6-3089цс15, від 14 вересня 2016 року № 6-2165цс15, від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16, від 26 жовтня 2016 року № 6?2070цс16, від 21 грудня 2016 року № 6-1503цс16, від 12 квітня 2017 року № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року № 6-1852цс16 та № 6-2376цс16, від 22 червня 2017 року № 6-1047цс17, від 12 липня 2017 року № 6-2458цс16 та від 15 листопада 2017 року
№ 6-2304цс16, у частині, що стосується: 1) обчислення позовної давності, коли позов пред'явлено прокурором у порядку представництва, і 2) врахування при цьому дати прокурорської перевірки.
Разом з тим зі змісту постанов Великої Палати Верховного Суду, на які міститься посилання в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року, вбачається, що:
- правова позиція, викладена у справі № 697/2751/14-ц за позовом прокурора (без зазначення органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах), окрім наведеної в ухвалі цитати, містить продовження, згідно з яким початок перебігу позовної давності має визначатися у цій справі не з дати ухвалення рішень, які оскаржуються, а від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки апеляційний суд не з'ясував та не перевірив, з якого моменту прокурор довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року міститься висновок, аналогічний викладеному у наведених постановах Верховного Суду України про те, що як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів;
- правова позиція, викладена у справі № 469/1203/15-ц (за позовом заступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області до Березанської РДА), щодо помилковості висновку суду першої інстанції про те, що перебіг позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, також не свідчить про необхідність відступити від висновків, викладених у наведених постановах Верховного Суду України, оскільки їм не суперечить. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що перебіг позовної давності починається з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, що узгоджується із зазначеними висновками.
Таким чином, як у висновках, викладених у постановах Верховного Суду України, так і у висновках, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, сформульовано, що як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Такі висновки ґрунтуються на аналізі норм статей 256, 261, 267 ЦК України та статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду з відповідним позовом).
Тобто обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.
Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду не розглядає питання про відступлення від цього висновку, оскільки в цій справі позов пред'явлено не за наслідками здійснення прокурорської перевірки.
Указом Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» постановлено утворити Держземагентство, реорганізувавши Держкомзем, яке у свою чергу реорганізовано у Держгеокадастр шляхом перетворення на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади». Проте правонаступниками територіальних органів Держкомзему у частині виконання повноважень зі здійснення державного контролю за використанням та охороною земель визначено територіальні органи ДІСГ, утворені постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2011 року № 1300 «Про утворення територіальних органів Державної інспекції сільського господарства».З позовом у вересні 2012 року прокуратура звернулася в інтересах держави в особі ДІСГ.
У справі, яка розглядається, суд вважав, що перебіг позовної давності має обчислюватися з дня проведення позивачем перевірки у 2011 році. Позивачами в силу положень статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) є ДІСГ і Київська ОДА. Суд установив, що перевірку дотримання вимог земельного законодавства здійснено у 2011 році Управлінням Держкомзему у Білоцерківському районі Київської області. За результатами цієї перевірки складено акт про порушення вимог земельного законодавства, на який прокурор послався в обгрунтування позову. Інших дат та доказів проведення таких перевірок судами на підставі наданих сторонами доказів не встановлено.
Крім того, в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не зазначено, у чому полягає необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України.
Посилання на те, що зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 697/2751/14-ц та № 469/1203/15-ц повністю екстраполюються на всі земельні спори, є помилковим, оскільки у цих справах судові рішення попередніх інстанцій були скасовані, а справи направлені на новий розгляд до судів апеляційної та першої інстанцій з метою встановлення тих фактичних обставин, від яких залежить правильне їх вирішення, зокрема - початку перебігу позовної давності, який має визначатися не з дати ухвалення оскаржуваних рішень про розпорядження земельними ділянками, а від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила
Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»).
У рішенні від 19 лютого 2009 року у справі «Христовпроти України», заява № 24465/04, ЄСПЛ наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії»). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду.
Як зазначено в Доповіді про верховенство права Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії), правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики.
ЄСПЛ зазначив, що сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи (рішення від 24 липня 2003 року у справі «Рябих проти Росії», заява №52854/99).
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції, який відповідає практиці як Верховного Суду України, так і Великої Палати Верховного Суду, щодо застосування положень статей 256, 261, 267 ЦК України та статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду з відповідним позовом).
Щодо інших доводів касаційної скарги Велика Палата Верховного суду виходить з таких міркувань.
Під час розгляду справи суди встановили, що 10 січня 2008 року генеральний директор Відкритого акціонерного товариства «Білоцерківсільрибгосп» (далі - ВАТ «Білоцерківсільрибгосп») звернувся до Білоцерківської РДА із заявою про припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 30,3114 га із земель водного фонду, що знаходяться в адміністративних межах Шкарівської сільради, у зв'язку з виробничою необхідністю, оскільки вказані землі не використовуються.
Розпорядженням Білоцерківської РДА від 12 серпня 2008 року № 521 вилучено з постійного користування ВАТ «Білоцерківсільрибгосп» 30,3114 га земель водного фонду та передано до земель запасу Шкарівської сільради.
Розпорядженням Білоцерківської РДА від 14 серпня 2008 № 523 за рахунок вказаної земельної ділянки надано дозвіл на розробку технічної документації щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки 15 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Шкарівської сільради.
Висновком Управління земельних ресурсів у Білоцерківському районі від 10 листопада 2008 року № 06-17-3655 погоджено технічну документацію та наявні обмеження на використання земельних ділянок 15 громадянам, наданих для ведення особистого селянського господарства в межах Шкарівської сільради, та визнано можливим оформити у власність земельні ділянки. Зазначено, що на земельну ділянку встановлено такі обмеження: зміна цільового використання (тільки за проектами землеустрою); заборона на провадження окремих видів діяльності. Вказано, що приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Висновок дійсний до зміни власника, або зміни цільового призначення земельної ділянки.
Розпорядженням Білоцерківської РДА від 9 грудня 2008 року № 838 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державних актів на право приватної власності на земельні ділянки та надано у власність 15 громадянам (згідно з додатком до розпорядження) земельні ділянки орієнтовною площею по 2 га кожна, а саме: ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_17, ОСОБА_6, ОСОБА_13, ОСОБА_16, ОСОБА_4, ОСОБА_14, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_15, ОСОБА_12, для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу в адміністративних межах Шкарівської сільради.
На підставі цього розпорядження зазначеним особам видані державні акти на право власності на земельні ділянки в адміністративних межах Шкарівської сільради.
На підставі договорів купівлі-продажу цих земельних ділянок, укладених 30 вересня та 24 листопада 2009 року між ОСОБА_15, ОСОБА_12 ОСОБА_14 та ОСОБА_13, ОСОБА_16 як продавцями і ОСОБА_18 як покупцем, останній набув право власності на земельні ділянки орієнтовною площею 2 га кожна, розташовані в адміністративних межах Шкарівської сільради.
13 грудня 2011 року комісією Басейнового управління водних ресурсів річки Рось складено акти спостереження, якими встановлено, що земельна ділянка, передана у власність 15 громадянам, розміщена в межах одного зі ставів Боровецької системи, частково знаходиться в межах прибережних захисних смуг ставу та річки Протока і відноситься до земель водного фонду. Її передано у власність як землю для ведення особистого селянського господарства на порушення вимог чинного законодавства.
Також прокурор надав суду схему розташування земельних ділянок відносно прибережно-захисної смуги в межах Шкарівської сільради, розроблену інженером-землевпорядником, з якої вбачається, що прибережно-захисна смуга шириною 25 м накладається на чотири земельні ділянки.
22 грудня 2011 року Управлінням Держкомзему у Білоцерківському районі Київської області складено акт № 0128/01 перевірки дотримання вимог земельного законодавства, яким установлено, що земельна ділянка загальною площею 30 га у складі 15 земельних ділянок, яка розміщена в адміністративних межах Шкарівської сільради та надана у власність розпорядженням Білоцерківської РДА від 9 грудня 2008 року № 838 для ведення особистого селянського господарства, частково знаходиться в межах прибережних захисних смуг ставу та річки Протока, частково вкрита водою та очеретом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що районною державною адміністрацією на порушення вимог чинного законодавства передано у власність для ведення особистого селянського господарства землі водного фонду без розроблення відповідного проекту відведення земельної ділянки, який мав погоджуватися з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини, а також без зміни у встановленому порядку цільового призначення вказаної земельної ділянки. Відмовляючи у застосуванні позовної давності, суд керувався тим, що позивачем в особі Управління Держкомзему у Білоцерківському районі Київської області були виявлені порушення вимог земельного законодавства під час проведення перевірки у 2011 році, в якій брав участь прокурор, а тому позов до суду подано у вересні 2012 року у межах установлених законом строків.
Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Статтею 59 ЗК України передбачено обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлено можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду взагалі не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).
Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами, внутрішніми морськими водами та територіальним морем, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм - не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.
Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:
- для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;
- для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;
- для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.
Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).
Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
За змістом положень статей 19, 20 ЗК України, зміна цільового призначення земель, у тому числі водного фонду, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення(викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема, для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.
Крім того, одержання громадянами земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначено статтями 116, 118 ЗК України, відповідно до вимог яких погодження передачі земельної ділянки у власність здійснюється на підставі проекту відведення земельної ділянки, який розробляється на замовлення громадян організаціями, що мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, обумовлені угодою сторін, та погоджується встановленими законом органами.
Установивши, що ОСОБА_7, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_17, ОСОБА_6, ОСОБА_13, ОСОБА_16, ОСОБА_4, ОСОБА_14, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_15, ОСОБА_12 у порядку безоплатної приватизації, без зміни цільового призначення та без розроблення і погодження відповідного проекту відведення було передано землі водного фонду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про порушенням вимог ЗК України та ВК України. Зазначені обставини є підставою для скасування рішення Білоцерківської РДА про надання зазначених земельних ділянок, визнання недійсними державних актів на право власності, виданих на його підставі, та витребування цих земельних ділянок на користь держави.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року
№ 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов'язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.
З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель з державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Витребування спірних земельних ділянок з володіння відповідачів відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України у зв'язку з порушенням органом державної влади низки вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.
Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки мають ознаки земель водного фонду, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідачів під час набуття ними земельних ділянок у власність.
За таких обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.
Таким чином, установлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання у право власності напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.
Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц.
Звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, прокурор обґрунтував наявність підстав для здійснення такого представництва тим, що відповідно до вимог чинного законодавства державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на ДІСГ, проте не передбачено повноважень цього центрального органу виконавчої влади на звернення до суду з такими позовами (том 5, а.с. 170-179, 208-213). Відчуження земельних ділянок відбулося з порушенням вимог законодавства, що призвело до порушення прав держави. Порушено водоохоронну зону водного об'єкта Боровецької системи та уздовж р. Протока, незаконно змінено її цільове призначення й передано у приватну власність землі, які не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
За таких обставин результат розгляду судами цього позову по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, які закладені у статті 1 Першого протоколу.
Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Устименко проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нелюбін проти Російської Федерації»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного та обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.
Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статей 411, 413 ЦПК України, оскільки Велика Палата Верховного Суду не уповноважена встановлювати обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій, і досліджувати докази, подані на підтвердження цих обставин. Суд касаційної інстанції не встановив фундаментальних порушень судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді спору у цій справі.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що під час розгляду справи суд правильно застосував норми матеріального права й не допустив порушень норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, а тому рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 року відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, від імені яких діє адвокат Старовойтова Дарина Андріївна, залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 7 грудня 2016 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Н. П. Лященко
Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко
В. В. Британчук Л. І. Рогач
Д. А. Гудима І. В. Саприкіна
В. І. Данішевська О. М. Ситнік
О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
В. С. Князєв О. Г. Яновська
О. С. Золотніков