про відмову у відкритті провадження у справі
08 квітня 2019 року ЛуцькСправа № 140/1063/19
Суддя Волинського окружного адміністративного суду Ковальчук В.Д., вивчивши позовну заяву ОСОБА_1 до Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області про визнання бездіяльності в.о. начальника Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області Радчук Л.О. неправомірною щодо незняття арешту з належного ОСОБА_1 транспортного засобу марки HYUNDAI ELANTRA, номер кузова НОМЕР_1, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2, та зобов'язання начальника Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області Радчук Л.О. зняти арешт з належного їй зазначеного транспортного засобу.
Позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, у зв'язку з чим у відкритті провадження в адміністративній справі слід відмовити на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) з огляду на таке.
Як встановлено статтею 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
При визначенні юрисдикції справи необхідно виходити з характеру спірних правовідносин, прав та інтересів, за захистом яких звернувся позивач, суб'єктного складу сторін, предмету спірних правовідносин.
Частиною першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначається Законом України "Про виконавче провадження" №1404-VIII, в редакції від 15 травня 2018 року.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною першою та другою статті 11 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
Відповідно до ч.1 ст.18 вказаного Закону, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Питання арешту майна боржника врегульовано статтею 56 Закону України "Про виконавче провадження".
Так, арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.
Згідно ч.1 ст.59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
З матеріалів позовної заяви слідує, що 08.05.2015 року за позивачем було зареєстровано транспортний засіб марки HYUNDAI ELANTRA, номер кузова НОМЕР_1, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2, що підтверджується листом Територіального сервісного центру 0741 РСЦ МВСУ Волинської області від 12.03.2019 №31/3/1-366 та належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4
З Витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 12.03.2019 року №58648614 позивач дізналася, що на вказаний належний їй на праві власності автомобіль головним державним виконавцем Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області Радчук Л.О. постановою від 08.08.2015 року ВП №43419829 накладено арешт, де боржником зазначено ОСОБА_4 (код: НОМЕР_3, АДРЕСА_1. Оскільки позивач не є боржником за цим виконавчим провадженням, тому з метою усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження належним їй транспортним засобом подала заяву начальнику Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області від 12.03.2019 року про зняття арешту із зазначеного автомобіля. Однак позивачу листом від 13.03.2019 року №8070 за підписом Головного державного виконавця Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області Ніколайчук Т.В. відмовлено у знятті арешту. Не погоджуючись з бездіяльністю державного виконавця, 14.03.2019 року позивач подала скаргу начальнику Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області, в якій вказала на неправомірність відмови у знятті арешту та додала до скарги документи, що підтверджують право власності на автомобіль.
У відповідь на зазначену скаргу в.о. начальника Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області Радчук Л.О. листом від 26.03.2019 року №8188 повідомив позивача про те, що відсутні підстави для зняття арешту, визначені статтею 59 Закону України "Про виконавче провадження", одночасно зазначивши, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Порядок зняття арешту з майна передбачено ст. 59 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якої особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.
У разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій і 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову.
У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Згідно аналізу наведених вище норм слідує, що позов про зняття арешту з майна стосується права власності, оскільки як слідує із положень статті 59 Закону України "Про виконавче провадження", як зазначено вище, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Поняття права власності як найважливіше майнове право є об'єктом гарантій і обмежень, які передбачені в Конституції України. Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до правової позиції Великої палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 22.08.2018 року у справі №658/715/16-ц, Верховний Суд зазначив, що у порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Спори, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства (пункт 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» від 3 червня 2016 року № 5).
У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту (пункт 5 зазначеної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ).
Як зазначено у постанові Великої палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі №658/715/16-ц, судами першої й апеляційної інстанцій вірно визначено юрисдикцію у цій справі, підстави для її розгляду за правилами адміністративного судочинства - відсутні, а відтак, відповідно до частини першої статті 60 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час вирішення спору) особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно та про зняття з нього арешту.
Крім того, аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у справах №802/1792/17-а (постанова від 21.03.2018), № 640/7794/16-ц (постанова від 30.05.2018).
Отже, з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у вищезазначених постановах, суд вказує на те, що відповідно до ч.1 ст.59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
За таких обставин, враховуючи суть спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами Цивільного процесуального кодексу України.
За практикою Європейського суду з прав людини рішення у справі "Сокуренко і Стригун проти України" суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
На підставі викладеного, у відкритті провадження в адміністративній справі необхідно відмовити, оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
У разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи (ч.6 ст.170 КАС України).
Виходячи із характеру спірних правовідносин, даний спір належить до суду цивільної юрисдикції.
Керуючись пунктом 1 частини першої, частиною п'ятою статті 170, статтями 248, 256, 295 КАС України, суддя
Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії.
Копію ухвали надіслати особі, яка її подала, разом із позовною заявою та доданими до неї документами.
Повторне звернення до адміністративного суду з тією самою позовною заявою не допускається.
Ухвала набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 256 КАС України, та може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом п'ятнадцяти днів з дня її підписання.
Суддя В.Д. Ковальчук