28 березня 2019 року
м. Київ
Справа № 918/910/15
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
за участю секретаря судового засідання - Лихошерст І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.12.2018 (головуючого судді - Розізнана І.В., судді: Грязнов В.В., Мельник О.В.) та на рішення Господарського суду Рівненської області від 22.08.2018 (суддя Бережнюк В.В.)
за позовом Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"
до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз"
про стягнення заборгованості, пені, 3%річних та інфляційних втрат за договором купівлі-продажу природного газу
за участю:
від позивача: Петрук Я.Ю. (адвокат),
від відповідача: Волощук П.Ю. (адвокат),
Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі - позивач) звернувшись в суд з позовом, просило стягнути з Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" (далі - відповідач) заборгованість за поставлений газ за Договором купівлі-продажу природного газу №13-132-Н від 04.01.2013, пеню за прострочення виконання грошового зобов'язання; інфляційні нарахування та 3% річних.
Справа розглядалась неодноразово.
Останнім рішенням Господарського суду Рівненської області від 22.08.2018, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.12.2018, відмовлено в задоволенні позову в частині стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат за договором купівлі-продажу природного газу.
Вказані рішення мотивовані тим, що позивач, підписавши спільні протокольні рішення про організацію взаєморозрахунків, у такий спосіб вияв своє бажання здійснити розрахунки відповідно до Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 №20 і тим самим погодився із зміною порядку та строків проведення розрахунків за поставлений відповідачу природний газ, з огляду на визначені у спільних протокольних рішеннях призначення платежів щодо сплати коштів за природний газ за рахунок відшкодування державою наданих у цей період населенню пільг та субсидії. Отже, незалежно від того, що правовідносини між позивачем та відповідачем виникли на підставі господарського договору, грошові зобов'язання між сторонами договору в частині, яку держава компенсує за рахунок коштів державного бюджету, регулюються відповідними нормами законодавства, застосування та чинність яких не залежить від того, чи передбачили сторони у договорі відповідні умови.
Відтак встановивши, що відповідач на виконання умов договору та спільних протокольних рішень, повністю розрахувався за поставлений природний газ, не прострочив виконання грошового зобов'язання, суди визнали відсутніми підстави для стягнення з відповідача заявлених сум, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України та частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України.
У касаційній скарзі позивач просить вказані рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Вважає, що рішення прийняті з порушенням норм матеріального права: статей 6, 525, 526, 599, 625, 631 Цивільного кодексу України, статті 617 Господарського кодексу України та процесуального права: статей 74, 76, 77, 86, 236 та 238 Господарського процесуального кодексу України, без дослідження усіх істотних обставин справи та підлягає скасуванню з наступних підстав.
Отже за доводами позивача суди не надали належної оцінки доказам та його вимогам щодо стягнення сум пені, інфляційних нарахувань та 3% річних, зокрема, не було досліджено саме на які кошти нараховувалися вищевказані суми вимог, яким чином дані кошти були сплачені відповідачем (власні кошти або державні субвенції), якими доказами керувався позивач звертаючись до суду та відповідно розраховуючи суми пені, інфляційних нарахувань та 3% річних. Таким чином, звільнення від відповідальності можливе лише відносно оплат, здійснених у порядку встановленому спільними протокольними рішеннями. Отже, нарахування неустойки, інфляційних нарахувань та 3% річних здійсненні позивачем правомірно у відповідності до чинного законодавства та умов договору купівлі-продажу газу, норм чинного законодавства, що регулюють виконання договорів.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості, а оскаржувані судові рішення, як законні та такі, що відповідають обставинам справи, залишити без змін.
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.
Статтею 193 Господарського кодексу України, та статтею 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, встановлено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до приписів статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч.2).
Як встановлено судами попередніх інстанцій, між сторонами даного спору укладено договір №13-132-Н на купівлю-продаж природного газу з додатками до нього, відповідно до пункту 1.1. якого позивач зобов'язався передати у власність відповідачу природний газ, а відповідач прийняти та оплатити газ на умовах цього договору.
На виконання умов договору та додаткових угод до нього позивач за період з січня 2013 року по червень 2015 року передав, а відповідач прийняв природний газ на загальну суму 608 237 042,98 грн., що підтверджується Актами приймання-передачі природного газу, однак відповідач свої зобов'язання щодо оплати отриманого природного газу виконав з порушенням строків сплати за отриманий природний газ (пункт 6.1, пункт 6.2 договору).
Судами встановлено і те, що на підставі постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій" від 11.01.2005 №20, між Головним управлінням Державної казначейської служби України у Рівненській області, Департаментом фінансів Рівненської облдержадміністрації, Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Рівнегаз" та Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" підписані Спільні протокольні рішення про організацію взаєморозрахунків та проведені відповідні оплати.
Суди попередніх інстанцій визначились, що уклавши спільні протокольні рішення про організацію взаєморозрахунків за природний газ за рахунок коштів загального фонду державного бюджету України, сторони у справі фактично погодилися, що залишок оплати наданих послуг за Договором підлягає погашенню шляхом здійснення взаєморозрахунків на підставі кожного такого спільного протокольного рішення, тобто тим самим змінили порядок і строки проведення розрахунків за поставлений природний газ за цим Договором, а також і відповідальність за порушення цих строків.
Тобто нарахування пені, "інфляційних втрат" та річних відбувається у разі порушення стороною умов та обов'язків, відображених у спільних протокольних рішеннях, чого судами у даній справі не встановлено, а позивачем у касаційній скарзі не оскаржено.
Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах, ухвалених за наслідками розгляду даної категорії судових спорів, зокрема у постанові від 06.03.2019 у справі № 918/181/18.
Разом з цим, суди встановили, що розрахунки між сторонами договору від 04 січня 2013 року №13-132-Н здійснювались двома способами: 1) укладенням спільних протокольних рішень; 2) коштами, які перераховувались населенням на користь позивача виключно з рахунку з спеціальним режимом використання у відповідності до частини 1 пункту 6.2 договору від 04.01.2013 №13-132-Н.
Позивач у касаційній скарзі зауважує, що пеня інфляційні та річні нараховані ним саме на заборгованість, котра погашена відповідачем власними коштами.
Разом з цим суди визнали, що позивачем не обґрунтовано та не підтверджено належними доказами факту прострочення відповідачем оплати за газ з поточного рахунка із спеціальним режимом використання покупця на поточний рахунок із спеціальним режимом використання продавця кожного банківського дня розрахункового місяця згідно з нормативами розподілу коштів, затвердженими відповідною постановою НКРЕ за поставлений природний газ з січня 2013 року по червень 2015 року.
В силу положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, або додатково перевіряти докази.
Оскільки доводи касаційної скарги стосовно того, що нарахування штрафних санкцій позивачем відбувалося у періоди прострочення оплат та на суми заборгованості, які не відшкодовувалися згідно із спільними протокольними рішеннями про організацію взаєморозрахунків, та виходячи із того, що судами встановлено, що позивачем не обґрунтовано та не підтверджено належними доказами факту прострочення відповідачем оплати за газ з поточного рахунка із спеціальним режимом використання покупця на поточний рахунок із спеціальним режимом використання продавця кожного банківського дня розрахункового місяця згідно з нормативами розподілу коштів, затвердженими відповідною постановою НКРЕ за поставлений природний газ з січня 2013 року по червень 2015 року, дані доводи касаційної скарги стосуються необхідності з'ясування обставин, вже встановлених судами попередніх інстанції, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, і спростовуються наведеним.
Посилання у касаційній скарзі на висновки Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі№921/574/17-г/5 відхиляються судом, оскільки вказаною постановою справа направлена на новий судовий розгляд через те, що задовольнивши позовні вимоги ПАТ "НАК "Нафтогаз України", суди попередніх інстанцій взагалі не встановили ані суми, на яку нараховувалась пеня та 3% річних, ані конкретних періодів прострочення, за які здійснювалось відповідне нарахування, ані обґрунтованого розміру такого нарахування, що є відмінним від обставин даної справи.
Посилання на постанову Верховного Суду від 14.03.2018 у справі №910/9806/16 і від 14.06.2018 у справі №904/2743/16 також не знайшли свого підтвердження, оскільки у справі №910/9806/16 суди встановили, що частина вартості наданих послуг по Договору, яка була сплачена відповідачем за рахунок власних коштів у межах строку оплати, передбаченого умовами Договору, у зв'язку із чим, у позивача відсутні підстави для нарахування пені, 3% річних та інфляційних втрат, у справі №904/2743/16 Суд підтримав висновки про те, що для застосування санкцій, визначених умовами договору, а також наслідків за порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України, необхідно щоб оплату було здійснено поза межами порядку і строків, визначених рішеннями про організацію взаєморозрахунків.
Зазначене узгоджується з висновками викладеними у даній справі, а тому ці посилання визнаються судом неспроможними для скасування оскаржених судових актів.
Наведеним у сукупності спростовуються аргументи, викладені в касаційній скарзі щодо незаконності оскаржуваних судових рішень при тому, що дана справа неодноразово розглядалась судами трьох інстанцій, а тому підстави вважати, що у справі залишились неналежним чином оцінені документи щодо обставин сплати боргу, і як наслідок прийняття рішень з порушенням норм законодавства, відсутні.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.
За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови та задоволення касаційної скарги немає.
Відтак аргументи, викладені у відзиві знайшли своє підтвердження.
Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 1 пункту 3 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на позивача.
Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" залишити без задоволення, а постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.12.2018 у справі Господарського суду Рівненської області № 918/910/15, залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Г.М. Мачульський
Судді І.В. Кушнір
Є.В. Краснов