Справа № 120/3884/18-а
Головуючий у 1-й інстанції: Альчук Максим Петрович
Суддя-доповідач: Кузьменко Л.В.
02 квітня 2019 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Кузьменко Л.В.
суддів: Шидловського В.Б. Франовської К.С.
за участю:
секретаря судового засідання: Сербин І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14 січня 2019 року (рішення ухвалено суддею Альчуком Максимом Петровичем 14.01.2019 року в м.Вінниці, відомостей щодо дати складання повного рішення матеріали справи не містять) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на роботі, стягнення коштів, зобов'язання вчинити дії,
У жовтні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до Вінницького окружного адміністративного суду з з адміністративним позовом до Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області, в якому просила:
- визнати незаконним і скасувати наказ голови комісії з реорганізації (злиття) Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області Антал П.В. № 79-к від 25.09.2018 року «Про звільнення ОСОБА_2»;
- поновити ОСОБА_2 на роботі на посаді помічника судді з дня її звільнення 25.09.2018 року;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення по день поновлення на роботі;
- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 50000 грн.;
- зобов'язати відповідача надати позивачу роботу, яку вона може виконувати та виплатити позивачу середню заробітну плату на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з травня 2011 року працювала у Жмеринському міськрайонному суді Вінницької області на посаді помічника судді ОСОБА_3 Відповідно до наказу №214 в/к від 10.11.2015 року позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. У зв'язку з набранням з 1 травня 2016 року чинності Законом України від 10.12.2015 року №889-УІІІ «Про державну службу» та втратою помічниками суддів статусу державного службовця відповідачем попереджено помічників суддів Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області про зміну істотних умов праці. 22.09.2016 року постановою Верховної Ради України №1600-VIII суддю Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_3 звільнено у відставку. Оскільки в день звільнення судді ОСОБА_3 позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною, у зв'язку із закінченням строку трудового договору відповідач її не звільнив, трудові відносини між сторонами продовжувались до закінчення такої відпустки ОСОБА_2 У зв'язку із хворобою дитини позивач звернулась до відповідача із заявою про надання їй відпустки по догляду за дитиною без збереження заробітної плати строком на один рік з 25.09.2018 року. 28.09.2018 року ОСОБА_2 отримала повідомлення голови комісії з реорганізації (злиття) суду Антал П.В. вих. № 6/111/18 від 26.09.2018 року, в якому зазначено, що з 25.09.2018 року трудові відносини з позивачем розірвано на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України. Крім того у повідомленні зазначено, що подана ОСОБА_2 заява про надання відпустки для догляду за дитиною не може бути предметом розгляду, оскільки відсутні законні підстави та у зв'язку з неправильно зазначеним періодом відпустки з 25.09.2018 року по 24.09.2018 року. 01.10.2018 року ОСОБА_2 отримала на руки в суді трудову книжку і наказ голови комісії з реорганізації (злиття) суду Антал П.В. №79-к від 25.09.2018 року «Про звільнення ОСОБА_2». Зазначений наказ позивач вважає протиправним та просить його скасувати, посилаючись на те, що за приписами п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку (пункти 2 і 3 статті 23 КЗпПУ), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення. Вказує, що з часу прийняття Верховною Радою України постанови №1600-VIII від 22.09.2016 року про припинення повноважень судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_3 до видання оскаржуваного наказу жодна із сторін не поставила вимогу про припинення трудового договору з позивачем.
Також зазначає, що звільнення позивача відбулось з порушенням процедури звільнення, зокрема, без забезпечення її права на обов'язкове працевлаштування.
Одночасно, позивач зазначала, що у разі якщо суд прийде до висновку, що вона була звільнена з роботи без законної підстави, вона повинна бути поновлена на попередній роботі судом, а у разі встановлення, що позивача звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, суд повинен зобов'язати відповідача надати позивачу роботу, яку вона може виконувати і стягнути з відповідача на користь позивача середню заробітну плату на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Також позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду, завдану незаконним звільненням, що супроводжувалось порушенням гарантій при звільненні, вказуючи на те, що вона протягом 16 років працювала у відповідача, належним чином виконувала свою роботу, не мала жодних дисциплінарних стягнень, а лише заохочення, в день закінчення строкового трудового договору у вересні 2016 року не була звільнена з роботи та знала, що підстав для цього не має, адже жодна із сторін не вимагала припинення трудових відносин, а була незаконно звільнена без забезпечення наявних гарантій працевлаштування, які відповідач грубо порушив, що також призвело до розладу її здоров'я.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 14 січня 2019 року відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 .
З рішенням суду першої інстанції позивач не погодилась, подала апеляційну скаргу, в якій з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та приписів процесуального права, неповноти з'ясування обставин справи та невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, їх суперечності щодо висновків за встановленими фактами, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позовних вимог позивача. Окремо зазначає, що після припинення повноважень судді ОСОБА_3, що на думку відповідача є датою закінчення строкового трудового договору, жодна із сторін не поставила вимогу про припинення трудових відносин, а тому такі відносини повинні продовжуватись, таким чином при прийнятті наказу про звільнення позивача порушені вимоги п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Також позивач вказує на те, що твердження відповідача про відсутність у нього на момент звільнення ОСОБА_2 вакантних посад не підтверджуються жодними доказами. Щодо звернення Жмеринським міськрайонним судом до інших районних судів Вінницької області із запитами про наявність вакантних місць помічника суді, представник позивача вказує, що такі запити не можуть вважатись виконанням обов'язку обов'язкового працевлаштування позивача. Просить також за наслідками розгляду справи вирішити питання розподілу судових витрат.
Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, у якому останній заперечує проти задоволення апеляційної скарги. Звільнення позивача вважає законним, оскільки ОСОБА_2 перебувала на посаді помічника судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_3 Дана посада відноситься до посад патронатної служби. В період перебування позивача у відпустці по догляду за дитиною до 25.09.2018 року, суддю ОСОБА_3 30.09.2016 року відраховано із штату суддів у зв'язку із поданням заяви про відставку з посади судді, а тому трудові відносини між судом та ОСОБА_2 тривали до закінчення вказаної відпустки. Також зазначає, що на момент звільнення позивача не було можливості перевести її на іншу рівнозначну вакантну посаду. Стверджує, що судом вживались заходи щодо обов'язкового працевлаштування ОСОБА_2, зокрема, направленні запити до інших судів області щодо наявності вакантних посад.
Представник позивача в судовому засідання просив не брати до уваги вказаний відзив на апеляційну скаргу, оскільки на момент його складання та скерування до суду апеляційної інстанції, особа, яка його підписала не мала на те відповідних повноважень.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.
З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_2 з 2005 року працює у Жмеринському міськрайонному суді на різних посадах. Наказом керівника апарату Жмеринського міськрайонного суду №34-К від 11.05.2011 року позивача призначено на посаду помічника судді ОСОБА_3, на час виконання його повноважень в Жмеринському міськрайонному судді Вінницької області.
Відповідно до наказу керівника апарату від 15.07.2015 року №138 в/к ОСОБА_2 надано відпустку у зв'язку з вагітністю та пологами з 13.07. по 15.11.2015 року.
В подальшому, відповідно до наказу керівника апарату суду від 10.11.2015 року № 214 в/к, ОСОБА_2 надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 16.11.2015 року по 25.09.2018 року.
У зв'язку з набранням з 1 травня 2016 року чинності Законом України №889-VІІІ від 10.12.2015 року «Про державну службу» та втратою помічниками суддів статусу державного службовця, наказом керівника апарату суду №8 о/д від 30.05.2016 року, 31.05.2016 року позивача попереджено під розписку про зміну істотних умов праці.
Постановою Верховної Ради України №1600-VІІІ від 22.09.2016 року, у зв'язку із поданням заяви про відставку звільнено з посади суддю Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_3 Відповідно до наказу суду від 30.09.2016 №93-к суддя ОСОБА_3 відрахований зі штату суду.
13 вересня 2018 року на підставі ст.32, п. 1 ч. 1 ст. 40, ст. 49-2 КЗпП України, відповідно до Указу Президента України №451/2017 від 29.12.2017 року «Про реорганізацію місцевих загальних судів», враховуючи наказ ДСА України №435 від 06.09.2018 року, наказом Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області № 41 о/д від 13.09.2018 року ОСОБА_2 попереджена про наступне вивільнення у зв'язку з реорганізацією суду (а.с.39 т.1).
17.09.2018 року позивач звернулась із заявою до голови комісії з реорганізації Жмеринського міськрайонного суду про надання їй відпустки по догляду за дитиною без збереження заробітної плати з 25.09.2018 року по 24.09.2018 року включно, у зв'язку з хворобою сина, до якої додала рішення лікарняно-консультативної комісії Жмеринської центральної районної лікарні.
Наказом Голови комісії з реорганізації (злиття) суду №79-К від 25.09.2018 року у зв'язку з закінченням повноважень судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_3 ОСОБА_2 звільнено з посади помічника судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області з 25.09.2018 року в зв'язку із закінченням строку на який її було прийнято. Трудові відносини з позивачем розірвано на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, що вбачається із запису №11 у трудовій книжці позивача.
Вважаючи наказ про звільнення незаконним, позивач звернулась до суду.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що підставою для видання наказу про звільнення позивача з посади помічника судді, незалежно від будь-яких обставин, є припинення повноважень судді. Суд першої інстанції визнав обґрунтованими доводи відповідача про неможливість фактичного продовження трудових відносин із позивачем за відсутності у штаті суду безпосереднього керівника позивача та відсутності подання іншого судді про призначення позивача на посаду помічника. З огляду на приписи ч. 6 ст.92 Закону України «Про державну службу» суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість працевлаштування ОСОБА_2 в обхід процедури проведення конкурсу. Суд першої інстанції вважав, що оскільки в силу приписів п. 17 ч. 1 ст. 4 КАС України, посада, яку обіймала позивач до звільнення віднесена до публічної служби, відтак, особливості прийняття громадян на посади публічної служби, її проходження та звільнення врегульовано спеціальними нормами законодавства України, які є пріоритетними під час вирішення даного спору. За висновками суду першої інстанції в межах цього спору норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. У задоволенні позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди суд відмовив з огляду на доведеність відповідачем правомірності своїх дій при звільненні позивача.
Колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції погоджується частково, з огляду на таке.
Статтею 43 Конституції України проголошено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
1 травня 2016 року набув чинності Закон України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII), відповідно до преамбули якого він визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 92 Закону України «Про державну службу» посади помічників суддів віднесено до посад патронатної служби, особливості якої в судах, органах та установах системи правосуддя визначаються законодавством про судоустрій і статус суддів.
Частиною 2 цієї ж статті Закону визначено, що працівник патронатної служби призначається на посаду на строк повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений.
Трудові відносини з працівником патронатної служби припиняються в день припинення повноважень особи, працівником патронатної служби якої він призначений. Акт про звільнення приймається керівником державної служби.
Працівник патронатної служби може бути достроково звільнений з посади за ініціативою особи, працівником патронатної служби якої він призначений, або керівника патронатної служби (ч. 3 ст. 92 Закону України «Про державну службу»).
На працівників патронатної служби поширюється дія законодавства про працю, крім статей 39-1, 41-43-1, 49-2 Кодексу законів про працю України (ч. 4 ст. 92 Закону України «Про державну службу»).
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 157 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожний суддя має помічника (помічників), статус і умови діяльності якого (яких) визначаються цим Законом та Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді.
Згідно пункту 1 Положення про помічника судді, затвердженого рішенням Ради суддів України від 18.05.2018 року №21 (далі - Положення), кожний суддя має помічника (помічників), статус і умови діяльності якого (яких) визначаються цим Законом та Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Правовий статус, умови діяльності помічників судді визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів», статтею 92 Закону України «Про державну службу», нормативно-правовими актами з питань оплати праці працівників патронатних служб і цим Положенням.
Аналогічні норми виписано у п. 19. Положення про помічника судді, затвердженого Рішенням Ради суддів України 25.03.2011 №14 (в редакції Рішення Ради суддів №20 від 03.03.2016, чинним на день припинення повноважень судді ОСОБА_3), яким передбачено, що помічник судді може бути звільнений з посади з дотриманням вимог законодавства про працю та Закону України "Про державну службу" №3723-12 на підставі заяви про звільнення за власним бажанням або за мотивованим поданням судді, а у випадку тривалої відсутності судді (тривале відрядження, відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами, відпустка по догляду за дитиною тощо) - за наказом керівника апарату відповідного суду. У разі припинення повноважень судді відповідного суду та звільнення судді з займаної посади у встановленому законом порядку, помічник судді звільняється із займаної посади з дотриманням гарантій, передбачених законодавством.
Отже, з аналізу вказаних правових норм та з урахуванням наведених вище обставин справи можна дійти висновку, що позивач відповідно до норм Закону України №889-VІІІ «Про державну службу» до 31.05.2016 року перебувала на посаді помічника судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області як державний службовець, а з цієї дати - на посаді помічника судді, посада якого віднесена до патронатної служби. Про зміну істотних умов праці позивач повідомлена 31.05.2016 року. Відтак, з припиненням повноважень судді ОСОБА_3 позивач підлягала звільненню з посади помічника судді. Оскільки позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку відповідач не порушував питання про її звільнення.
Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтю 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку трудового договору (пункти 2, 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Вирішуючи питання про припинення строкового трудового договору, у разі надання права працівнику ставити питання про його продовження, однак якщо працівник таке право не використав, трудові відносини між сторонами договору припинилися і фактично не тривали на час закінчення дії строкового договору, власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган має підстави звільнити працівника у зв'язку з закінчення строку трудового договору.
Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості.
Таке звільнення можливе, на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України) провадиться з обов'язковим працевлаштуванням, однак власник зобов'язаний при цьому працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Однак відносини між власником (відповідачем у справі) і позивачем з дня закінчення строку трудового договору мають істотну специфіку. Передбачено збереження за жінкою на період працевлаштування середньої заробітної плати, однак не більше ніж на три місяці з дня закінчення строкового трудового договору.
Тобто звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років) провадиться з обов'язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо звільненій працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я).
У пункті 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992р. «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що при розгляді справ про звільнення за п.2 ст.36 КЗпП судам слід враховувати, що звільнення з цих підстав вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (або понад три роки, але не більше, ніж до 6 років, якщо дитина за медичним висновком в цей період потребує домашнього догляду), одиноких матерів (жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама) при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда провадиться з обов'язковим працевлаштуванням (ч.3 ст.184 КЗпП). Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я).
Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінки, яка має дітей віком до трьох років (до шести років) та передбачено обов'язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору.
Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи поза межами підстав, передбачених законом чи договором або за відсутності підстав для звільнення.
У разі якщо працівника звільнено обґрунтовано, з додержанням процедури звільнення, підстав для поновлення працівника немає.
Однак при невиконанні роботодавцем протягом трьох місяців обов'язку по працевлаштуванню звільненого працівника за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, зокрема жінки, яка має дітей віком до трьох років (до шести років), за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов'язання по працевлаштуванню.
Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов'язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі.
Такий правовий висновок висловив як Верховний Суд України у постанові у справі за №6-127цс12 від 23 січня 2013 року, так і Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №175/167/16-ц від 16 січня 2018 року, Велика Палата Верховного Суду у справі №759/19440/15-ц.
Отже, у справі, що розглядається, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що звільнення ОСОБА_2 відбулося відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України за наявності відповідних на те підстав. Правильними також є висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог про поновлення позивача на посаді помічника судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області з огляду на особливості проходження патронатної служби, передбачені законом та щодо стягнення з відповідача на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу, оскільки вони є похідними від первісної позовної вимоги, обґрунтованість якої не встановлена.
Проте суд першої інстанції не дав належної оцінки тій обставині, що відповідач не дотримався приписів частини третьої статті 184 КЗпП України в частині щодо обов'язкового працевлаштування жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років) у випадку їх звільнення після закінчення строкового трудового договору та щодо гарантування законом на період їх працевлаштування збереження за ними середньої заробітної плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Відтак, суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача надати позивачу роботу, яку вона може виконувати у цьому ж суді або іншому підприємстві, установі, організації відповідно до її фаху та щодо виплати позивачу середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Разом з тим, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідачем у січні 2019 року проведено виплату позивачу середньої заробітної плати за три місяці відповідно до ч.3 ст.184 КЗпПУ в сумі 23700 грн. (без утримання податків, зборів та обов'язкових платежів) що стверджується листом ТУ ДСА України в Вінницькій області від 06.03.2019 року (а.с.94 т.2) і чого не заперечує позивач, як і не оспорює суму вказаних виплат.
Тому підстав для стягнення таких сум колегія суддів не вбачає.
Щодо позовної вимоги позивачки про стягнення з відповідача на її користь моральної шкоди в сумі 50000 грн., колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ст.56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відшкодування моральної шкоди визначені Цивільним кодексом України (далі - ЦК України).
Так, відповідно до частини другої статті 23 ЦК України, моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин щодо її заподіяння покладається на особу, яка звернулась з таким позовом.
За приписами статті 237-1 Кодексу законів про працю України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
В контексті наведених приписів закону та встановлених судами першої та апеляційної інстанції обставин справи, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи позивачкою не представлено належних доказів заподіяння їй діями відповідача моральної шкоди, що є необхідною умовою відшкодування такої. Позивач не обґрунтувала у чому конкретно вона полягає і за якими критеріями була оцінена та визначена у грошовому розмірі, позивачем не доведено причинних зв'язків між завданою шкодою та конкретними неправомірними діями відповідача як то спричинення моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків, докладання додаткових зусиль, спрямованих на організацію свого життя, тощо.
Слід також зазначити, що відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і практику Суду як джерело права.
У справі "Ромашов проти України" від 27.07.2004 року Європейським судом у п.52 зазначено, що суд враховує той факт, що в результаті виявлених порушень заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути виправленою шляхом лише констатації судом факту порушення.
З урахуванням наведеного та встановлених обставин справи, колегія суддів приходить до висновку, що підставами для відшкодування моральної шкоди є, зокрема, такі як законні очікування особи (позивача), котра є матір'ю хворої дитини, змушена витрачати особистий час звертаючись до суду, мала певні емоційні хвилювання, тощо.
Проте, оскільки позивач не надала суду доказів на підтвердження фізичного погіршення якихось здібностей або позбавлення можливості їх реалізувати, а також не навела будь-яких фактичних обставин, у яких би знайшли відображення завдані їй фізичні чи душевні страждання, то обґрунтованою сатисфакцією відшкодування шкоди суд вважає часткове задоволення її позовних вимог.
Вирішуючи питання судових витрат колегія суддів враховує, що за приписами ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Позивачем у справі доведено, що остання понесла судові витрати у вигляді судового збору, зокрема в сумі 1409 грн. 60 коп. при поданні адміністративного позову до суду першої інстанції та при зверненні до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою в сумі 2114 грн. 40 коп., загальна сума судового збору становить 3524 (три тисячі п'ятсот двадцять чотири ) грн., які належить стягнути на її користь.
Питання щодо понесених позивачем судових витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката підлягає вирішенню відповідно до приписів ст.134 та ч.7 ст.139 КАС України шляхом розгляду заяви представника позивача адвоката Піпко А.М. у встановлені законом строки.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14 січня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на роботі, стягнення коштів, зобов'язання вчинити дії скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання відповідача надати позивачу роботу, яку вона може виконувати та виплатити позивачу середню заробітну плату на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Прийняти в цій частині постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити частково.
Зобов'язати Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області надати ОСОБА_2 роботу, яку вона може виконувати.
В решті рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14 січня 2019 року залишити без змін.
Стягнути на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 3524 (три тисячі п'ятсот двадцять чотири ) грн. судового збору.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст.329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Постанова суду складена в повному обсязі 03 квітня 2019 року.
Головуючий Кузьменко Л.В.
Судді Шидловський В.Б. Франовська К.С.