Справа № 822/1065/18
Головуючий у 1-й інстанції: Блонський В.К.
Суддя-доповідач: Драчук Т. О.
01 квітня 2019 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Драчук Т. О.
суддів: Загороднюка А.Г. Полотнянка Ю.П. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Охримчук М.Б.,
представника відповідача: Данильченка В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 листопада 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Міністерства юстиції України про скасування рішення,
в березні 2018 року позивач ОСОБА_3 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства юстиції України про скасування рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17.07.2017 про відмову засудженому до довічного позбавлення волі ОСОБА_3 у переведенні із Державної установи "Замкової виправної колонії (№58)" до установи виконання покарань Житомирської області.
Також, позивач просив зобов'язати Міністерство юстиції України повторно розглянути переведення засудженого до іншої установи виконання покарань відповідно до місця проживання до засудження та місця проживання родичів засудженого.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 26.11.2018 позов задоволено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити.
Апеляційну скаргу відповідач обґрунтовує тим, що суд першої інстанції при розгляді справи не з'ясував усі обставини, що мають значення для справи та надав не належну оцінку тим обставинам та доказам, що присутні в матеріалах справи.
Позивач в судове засідання не з'явився, повноважного представника не направив, хоча був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи. Разом з тим, колегія суддів зауважує, що повідомлення про дату, час та місце розгляду справи було направлене до Замкової виправної колонії (№58) та відповідна особа - фахівець групи по контролю за виконанням судових рішень, Василюк Л.Ф. повідомив, що ОСОБА_3 відомо про дату, час та місце розгляду справи №822/1065/18.
Згідно з ч.1 ст.205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до п.1 ч.3 ст.205 КАС України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки;
Згідно з ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Представник відповідача в судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивача - ОСОБА_3, відповідно до вироку апеляційного суду м. Києва від 07.02.2005 року засуджено за статтями 155 ч. 2 п. 6, 115 ч. 2 п. п. 2,4,9, 13, 185 ч. 2, 194 ч. 2, 187 ч. 1, 70, 71 КК України до довічного позбавлення волі, початок строку 11.07.2004.
З 18.08.2005 ОСОБА_3 відбуває покарання в Замковій виправній колонії (№ 58 ) м.Ізяслав Хмельницької області.
ОСОБА_3, 12.06.2017 звернувся із клопотанням до Міністерства юстиції України щодо його переведення до іншої установи виконання покарань, відповідно до ч.1 ст.93 Кримінально-виконавчого кодексу України, у зв'язку зі значною віддаленістю м. Ізяслав від місця його проживання до засудження, та неможливістю відвідування його за місцем відбування покарання родичами.
Центральна комісія Міністерства юстиції України 17.07.2017 прийняла рішення, яким відмовила у переведенні засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_3, із Замкової виправної колонії (№58) до установи виконання покарань Житомирської області.
Підставою відмови слугував висновок про відсутність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та відсутність вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі.
Позивач вважаючи таку відмову відповідача, щодо можливості вирішення питання з приводу переведення його в іншу колонію такою, що порушує його право утримуватися в колонії якнайближче до місця проживання його рідних, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав.
Крім того, судом першої інстанції встановлено, що відповідач у клопотаннях про надання додаткових доказів надав довідки від:
- "Бердичівської виправної колонії (№70)", в якій зазначено, що станом на 01.07.2017 року в державній установі "Бердичівська виправна колонія (№ 70)" при нормі 4 кв. м. житлової площі на одну особу, планове наповнення сектору для тримання чоловіків засуджених до довічного позбавлення волі становило 22 особи. Фактично в установі на дане число утримувалась 31 особа, засуджена до довічного позбавлення волі.
- "Житомирської установи виконання покарань (№8)", в якій зазначено згідно наказу Державного Департаменту України з питань виконання покарань № 19 від 27.01.2010 року планове наповнення сектору для утримання засуджених до довічного позбавлення волі складає 176 місць. Станом на 01.07.2017 у державні установі "Житомирська установа виконання покарань (№8)" відбували покарання 178 осіб засуджених до довічного позбавлення волі.
Суд першої інстанції приймаючи оскаржуване рішення виходив з того, що як вбачається з довідки по особовій справі ОСОБА_3 у засудженого є сестра, яка проживає за адресою: місто Коростень Житомирської області.
Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов висновку, що фактично відмова відповідача не містить в собі жодного обґрунтування, у тому числі й підстав для відмови в переведенні ОСОБА_3 до однієї з державних установ виправного характеру, які знаходяться на території Житомирської області, оскільки оскаржуване рішення жодним чином не містить обґрунтування його прийняття з огляду на вплив місця відбування покарання на особисте життя засудженого.
Також, суд першої інстанції наголошує, що оскаржуване рішення, яке полягає у відмові позивачу у переведенні до виправного закладу ближче до місця проживання родичів, жодним чином не мотивоване.
Крім того, суд першої інстанції звертає увагу на законодавче положення, яким дозволяється переведення засудженого з однієї пенітенціарної установи до іншої тільки за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у "первинній" установі. Це обмеження як таке не видається неналежним, якщо дотримано вищезазначеної загальної норми щодо первинного розміщення засудженого до позбавлення волі.
Проте, це не стосується випадку заявника, якого з невідомих причин з самого початку відбування строку покарання направили до колонії, розташованої приблизно за 200 кілометрів від його місця проживання.
Орган влади відмовив у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_3, про переведення до колонії, розташованої ближче до його місця проживання, здебільшого посилаючись на відсутність для цього законних підстав. З урахуванням всього вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірне рішення відповідача не узгоджуються з вимогами європейського законодавства, отже підлягає скасуванню.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.2 ст.7 КВК України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Відповідно до п.95-8 Положення про Міністерство Юстиції України, Міністерство Юстиції України визначає вид установи виконання покарань, у якій відбуватимуть покарання засуджені до позбавлення волі, здійснює розподіл, переводить їх та осіб, узятих під варту, з однієї установи до іншої.
Згідно з ч.6 ст.57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.
Відповідно до ст.93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
Згідно з п.17.1. Європейських пенітенціарних правил по можливості, ув'язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. При розподілі варто враховувати вимоги, пов'язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув'язнених. По можливості, варто узгоджувати з ув'язненим первісно призначене для нього місце відбуття покарання та будь-які наступні переведення з однієї пенітенціарної установи до іншої.
Таким чином, переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Замковій виправній колонії № 58.
Відповідно до п.4 роз.2 Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.02.2017 за № 265/30133, до виправних колоній максимального рівня безпеки направляються чоловіки, зокрема, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Разом з тим, під час розгляду справи, суд першої інстанції встановив, що відповідно до даних по особовій справі засудженого ОСОБА_3 зазначено, що у засудженого є сестра, яка проживає за адресою: місто Коростень Житомирської області. Значна відстань від місця проживання його близьких до місця його відбування покарання є перешкодою у спілкуванні засудженого з рідними.
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, № 28403/05) зазначено, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу". Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя.
Аналізуючи викладене, суд дійшов до висновку, що відповідач з самого початку помістив позивача до віддаленої колонії, всупереч загальній нормі викладеній у ст.93 КВК України, згідно з якою він мав відбувати покарання у тій області, де знаходиться його дім.
У відмові Міністерства юстиції України від 21.08.2017 не наведено жодних законних підстав та необґрунтовано відмову позивачу у переведені до іншої установи відбування покарань.
Суд враховує, що позивач та його родичі раніше до Міністерства юстиції України з клопотанням про переведення його до іншої установи відбування покарань звертався неодноразово.
Не знаходить підтвердження твердження відповідача, викладене у службовій записці Департаменту Державної кримінально - виконавчої служби України, що на момент розгляду Центральною комісією питання переведення засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_3 до "Житомирської установи виконання покарань (№8)", "Бердичівської виправної колонії (№70)", в даних установах були відсутні вільні місця для тримання засуджених до довічного позбавлення волі. Оскільки, доказами на підтвердження вказаного є довідки ОСОБА_5, яка не містить дати направлення, не завірена у відповідності норм законодавства та не містить факту отримання відповідачем відповідно до внутрішніх правил організації діловодства та ОСОБА_6, яка не завірена у відповідності норм законодавства та не містить факту отримання відповідачем відповідно до внутрішніх правил організації діловодства. Тобто, дані довідки не можуть бути враховані судом.
Крім того, переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого у Замковій виправній колонії № 58. Позивач зазначає, що такі обставини, це знаходження батька, мати, сестри (близьких родичів) в іншій області та у зв'язку з неможливістю родичів відвідувати засудженого вже понад три роки (похилий вік, стан здоров'я, значна відстань, незручне транспортне сполучення).
Відповідачем в частині спростування даних обставин не наведеного жодного належного факту.
У відповідності до п.2 Положення Розділу ІV Положення №680/5 переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави «відповідно до місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім'ї засудженого» здійснюється на підставі клопотання засудженого або близького родича чи члена сім'ї засудженої особи. Підпис засудженого на клопотанні засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань. Клопотання подається через адміністрацію установи виконання покарань, що здійснює виконання кримінальних покарань, до центральної комісії.
В свою чергу, Європейський суд з прав людини в пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 6 квітня 2000 року). Проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії»( Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25 липня 2013 року). Важливим елементом права ув'язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв'язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2», заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім'ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім'ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104). Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв'язків повинні братись до уваги (див., наприклад, згадане рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).
Також, колегією суддів було враховано, що родичі позивача, сестра - ОСОБА_7, батько - ОСОБА_8, мати - ОСОБА_9 звертались неодноразово до Міністерства юстиції України щодо переведення позивача із державної установи "Замкова виправна колонія №58" до установи виконання покарань Житомирської області (а.с.138, 140, 142).
Таким чином, проаналізувавши ці та всі інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують обставини дослідженні судом першої інстанції та висновок про задоволення позовних вимог.
Крім того, у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Оскільки, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наявним у справі доказам та зробив вірний висновок щодо задоволення позову.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного та приймаючи до уваги, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку, та прийняв законне і обґрунтоване рішення, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 листопада 2018 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття. Порядок оскарження в касаційному порядку передбачений ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 02 квітня 2019 року.
Головуючий Драчук Т. О.
Судді Загороднюк А.Г. Полотнянко Ю.П.