вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"26" березня 2019 р. Справа№ 910/5082/18
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Дикунської С.Я.
суддів: Мальченко А.О.
Жук Г.А.
секретар судового засідання Реуцька Т.О.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання
розглянувши матеріали справи за апеляційними скаргами Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»
на ухвалу Господарського суду міста Києва
від 26.11.2018
у справі № 910/5082/18 (суддя Літвінова М.Є.)
за позовом Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна
компанія «Нафтогаз України»
до Акціонерного товариства «Київенерго»
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1) Київська міська рада
2) Комунальне підприємство виконавчого органу Київради
(Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго»
про стягнення 774 785, 93 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.11.2018 у справі №910/5082/18 поновлено позивачу пропущений процесуальний строк для подачі клопотання про заміну Публічного акціонерного товариства «Київнерго» на Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго». Поновлено позивачу пропущений процесуальний строк для подачі доказів, копії яких додані до зазначеного вище клопотання. В задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про залучення до участі у справі правонаступника відповідача та заміну Публічного акціонерного товариства «Київенерго» його правонаступником - Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» відмовлено.
Не погоджуючись із згаданою ухвалою, Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» оскаржило її в апеляційному порядку, просило скасувати та прийняти нову ухвалу, якою замінити відповідача Публічне акціонерне товариство «Київенерго» правонаступником, Комунальним підприємством виконавчого органу Київради Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго». За твердженнями апелянта, факт зміни володільця майна, яке використовується для виробництва теплової енергії підтверджується Наказом Департаменту комунальної власності виконавчого органу Київської міської ряди (Київської міської державної адміністрації) від 04.05.2018 № 224 (із внесеними Наказом від 01.08.2018 № 370 «Про внесення ІМІИ за Наказом Департаменту комунальної власності м. Києва від 4 травня 2018 року № 224» доповненнями), Довідкою від 21.09.2018 року № 32АУ/6/1/1613, що є підставою для заміни сторони по справі - відповідача його правонаступником. На переконання апелянта, виходячи з положень ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» єдиною необхідною умовою для правонаступництва за борговими зобов'язаннями з оплати спожитих енергоносіїв та послуг з їх транспортування і постачання є отримання індивідуально визначеного майна та/або цілісного майнового комплексу з вироблення теплової енергії в користування у будь-якій правовій формі, в тому числі й у господарське відання. При цьому, цей Закон не розрізняє і не передбачає особливостей чи іншого регулювання питань правонаступництва з огляду на належність суб'єкта господарювання до комунальної чи приватної власності. Крім цього, положення ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» не передбачають обмежень або виключень щодо набуття статусу правонаступника у випадках набуття правомочності користування майном у зв'язку з реалізацією функцій з управління комунальним майном шляхом передачі його у господарське відання чи у користування на інших правових підставах. За твердженнями апелянта, факт зміни володільця майна (з ПАТ «Київенерго» на КП «Київтеплоенерго»), яке використовується для виробництва теплової енергії, є достатньою підставою для заміни сторони - відповідача його правонаступником, адже правонаступництво в даних правовідносинах виникає з моменту надання в користування майна з вироблення теплової енергії, а не з моменту такого волевиявлення новим суб'єктом господарювання, якому надано в користування теплогенеруюче майно, а саме з дати затвердження мирової угоди у справі № 910/7807/18. Апелянт стверджував, що КП «Київтеплоенерго», за яким на праві господарського відання закріплено комунальне майно, повернуте з володіння та користування ПАТ «Київенерго», є правонаступником за борговими зобов'язаннями з оплати природного газу, як енергоносія, спожитого для виробництва теплової енергії, в силу Закону, а саме, ст. 22 ЗУ «Про теплопостачання», в даному випадку відбувається заміна особи у зобов'язальних відносинах без зміни складу як основного зобов'язання, так і нерозривно пов'язаних з ним похідних зобов'язань (сплати неустойки, інфляційних втрат, трьох процентів річних, повернення надлишково сплачених коштів тощо). Крім цього, на думку апелянта, дискримінаційних обставин в матеріалах справі немає, як і доказів, що до інших контрагентів позивача застосовувались інші умови при зміні володільця майна, яке використовується для виробництва теплової енергії. Передача майнових прав, за твердженнями апелянта, заснована на вільному волевиявленні ПАТ «Київенерго» за договорами відступлення права вимоги до споживачів у вигляді набуття права грошової вимоги суб'єктом господарювання, якому надано в користування теплогенеруюче майно, передбачена умовами мирової угоди, учасником якої є такий суб'єкт господарювання. Застосування ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» не порушує принципу рівності форм власності, передбаченого ст. 13 Конституції України тощо.
Заперечуючи проти апеляційної скарги, треті особи 1 та 2 подали відзиви на апеляційну скаргу, в яких стверджували про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просили не брати їх до уваги, відтак оскаржувану ухвалу як законну та обґрунтовану залишити без змін. Зокрема, зазначили, що в ході розгляду клопотання про заміну сторони правонаступником ні позивач, ні відповідач не надали суду жодних належних та допустимих доказів, які відповідно до ст. 52 ГПК України підтверджували би факт правонаступництва у спірних правовідносинах, а тому відмова в задоволенні такого клопотання є законною та справедливою. На переконання третіх осіб, вимога позивача та відповідача щодо заміни відповідача правонаступником фактично є спробою уникнути відповідальності за несвоєчасне виконання власних господарських зобов'язань ПАТ «Київенерго», взятих за укладеним господарським договором перед НАК «Нафтогаз України» та використовуючи господарсько-процесуальні механізми, в порушення конституційного принципу, перекласти свою відповідальність на третю особу без її волі. Треті особи стверджують, що ні положення ч. З ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», ні подані ПАТ «Київенерго» документи, що підтверджують факт повернення майна територіальній громаді, не надають будь-яких підстав для процесуального правонаступництва згідно ст. 52 ГПК України, адже факту заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір (у відносинах з приводу виконання договору купівлі продажу природного газу як комплексу прав та обов'язків на підставі ст. 625 ЦК України) не відбулося. За твердженнями третіх осіб, ухвала Господарського суду міста Києва від 26.11.2018 щодо відмови у заміні сторони відповідача правонаступником за ст. 52 ГПК України відповідає вимогам ст. ст. 8, 19, 41, 61 Конституції України, ст. 3 ЦК України, ст. ст. 216-219 ГК України, а також приписам ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання». За умови постановлення судового рішення про заміну сторони - ПАТ «Київенерго» на його правонаступника - Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» на підставі ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» та ст. 52 ГПК України будуть порушені ч. 4 ст. 13 Конституції України в частині незабезпечення захисту прав останнього та Київської міської ради як суб'єктів права власності та господарювання тощо.
В судове засідання апеляційної інстанції 26.03.2019 з'явились представники учасників процесу, представники позивача та відповідача надали пояснення, в яких підтримали апеляційну скаргу позивача, просили її задовольнити, оскаржувану ухвалу скасувати та прийняти нову, якою замінити відповідача, Публічного акціонерного товариства «Київенерго», правонаступником, Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго».
Представники третіх осіб в судовому засіданні апеляційної інстанції надали пояснення, в яких заперечили доводи апеляційної скарги, просили не брати їх до уваги, оскаржувану ухвалу як законну та обґрунтовану залишити без змін з підстав, викладених у їх відзивах на апеляційну скаргу.
Розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги позивача та відповідача не підлягають задоволенню.
Як встановлено матеріалами справи, Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (далі - ПАТ «НАК «Нафтогаз України», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Київенерго» (далі - ПАТ «Київенерго»), яке в подальшому змінило своє найменування на Акціонерне товариство «Київенерго» (далі - АТ «Київенерго», відповідач) про стягнення 774 785,93 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначило про неналежне виконання відповідачем умов Договору купівлі-продажу природного газу № 4441/16-БО-41-17 від 25.01.2016 в частині своєчасної оплати поставленого газу, відтак просило стягнути з відповідача 444 685, 75 грн. пені, 263 831,24 грн. інфляційних втрат, 66 268,94 грн. 3 % річних.
07.11.2018 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання позивача про заміну сторони правонаступником, а саме про заміну відповідача - ПАТ «Київенерго» на його правонаступника - Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго», відтак просив поновити строк для подання цього клопотання та додаткових доказів на підтвердження факту цього правонаступництва. В обґрунтування своїх вимог зазначив, що між Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго» (енергопостачальник), яка змінила своє найменування на Публічне акціонерне товариство «Київенерго») та Київською міською державною адміністрацією (адміністрація), в особі її Голови, 27.09.2001 укладено угоду щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва (далі - Угода), відповідно до якої ПАТ «Київенерго» було передано у володіння і користування майно територіальної громади міста Києва, зокрема те, що забезпечує виробництво, постачання та транспортування теплової енергії. В результаті 31.07.2018 з володіння та користування ПАТ «Київенерго» вибули цілісний майновий комплекс - сміттєспалювальний завод «Енергія» та інше енергетичне обладнання (індивідуально визначене майно), що в комплексі забезпечували виробництво теплової енергії для задоволення суспільних потреб в тепловій енергії споживачів на території м. Києва. Відтак, за твердженнями заявника, факт зміни володільця майна, яке використовується для виробництва теплової енергії підтверджується Наказом Департаменту комунальної власності виконавчого органу Київської міської ряди (Київської міської державної адміністрації) від 04.05.2018 № 224 (із внесеними Наказом від 01.08.2018 № 370 «Про внесення ІМІИ за Наказом Департаменту комунальної власності м. Києва від 4 травня 2018 року № 224» доповненнями), Довідкою від 21.09.2018 року № 32АУ/6/1/1613, що є підставою для заміни сторони по справі - відповідача його правонаступником.
Відповідно до ч. 1 ст. 52 ГПК України у разі заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Тобто, за змістом указаних приписів закону позивач має право подати заяву про заміну сторони правонаступником на будь-якій стадії судового процесу.
Матеріалами справи встановлено, що 27.09.2001 між Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго» (далі - енергопостачальник), яке в подальшому змінило найменування на Публічне акціонерне товариство «Київенерго» та Акціонерне товариство «Київенерго» відповідно, та Київською міською державною адміністрацією (далі - адміністрація) було укладено Угоду щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва (далі - Угода), за умовами якої (в редакції додаткової угоди від 30.04.2007) з метою реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва, вирішення питань підвищення надійності енергопостачання споживачів м. Києва, проведення єдиної тарифної та технічної політики, забезпечення стабільних надходжень до бюджету, відновлення, реконструкції та ефективного використання основних фондів, створення нових потужностей та впорядкування існуючих у місті систем енергопостачання, створення єдиного технологічного циклу та системи розрахунків за спожиті енергоносії, забезпечення соціальної захищеності та гарантованої зайнятості працівників енергетичного комплексу адміністрація передає енергопостачальнику, а енергопостачальник приймає майно, що відноситься до комунальної власності територіальної громади міста Києва, перелік якого наведено у додатку 1, додатку 2 та додатку 3 до цієї Угоди (далі - майно), у володіння та користування з обмеженням правомочності розпорядження щодо майна за згодою власника, відповідно до умов цієї Угоди та вимог чинного законодавства.
Отже, відповідно до цієї Угоди відповідачу - ПАТ «Київенерго» передано у володіння і користування майно територіальної громади міста Києва, зокрема те, що забезпечує виробництво, постачання та транспортування теплової енергії.
Таким чином, ПАТ «Київенерго» здійснювало на переданому у користування майні територіальної громади міста Києва на підставі виданих ліцензій виробництво, постачання та транспортування теплової енергії з використанням природного газу в якості сировини.
25.01.2016 між ПАТ «Київенерго» та ПАТ «НАК «Нафтогаз України» укладено Договір купівлі-продажу природного газу № 4441/16-БО-41-17, відповідно до якого природний газ, який постачався за цим договором, використовувався ПАТ «Київенерго» виключно для виробництва теплової енергії, що споживалась бюджетними установами/організаціями.
В подальшому, 20.06.2017 Київською міською радою прийнято рішення № 439/2661 «Про припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної з Київською міською адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго». Цим же рішенням встановлено продовжити дію Угоди до 26.04.2018 включно; внести відповідні зміни до Угоди згідно з додатком 1 до цього рішення; дію Угоди припинити з 27.04.2018.
Відповідна додаткова угода до Угоди підписана сторонами 19.12.2017.
Положеннями п. 4 рішення № 439/2661 від 20.06.2017 Виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) доручено визначити комунальне підприємство та закріпити за ним на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, повернуте із володіння та користування ПАТ «Київенерго» після припинення Угоди.
За змістом п. 5 розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1693 від 27.12.2017 «Про деякі питання припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної з Київською міською адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго» визначено комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» підприємством, за яким буде закріплено на праві господарського відання майно комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке буде повернуто з володіння та користування ПАТ «Київенерго» після припинення Угоди.
24.04.2018 Київською міською радою прийнято рішення № 517/4581, відповідно до якого користуванням майном ТЕЦ-5, ТЕЦ-6, електроенергетичним майном, необхідним для передачі та постачання електричної енергії, майном сміттєспалювального заводу, розташованого на вул. Колекторній, 44 (Завод «Енергія»), що є комунальною власністю територіальної громади міста Києва та відповідно до Угоди перебуває у володінні та користування ПАТ «Київенерго» продовжено дію Угоди до 31.07.2018, в частині іншого майна дію Угоди продовжено до 30.04.2018.
Відповідна додаткова угода до Угоди підписана сторонами 26.04.2018.
З огляду на припинення Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською адміністрацією та Акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», згідно наказу Департаменту комунальної власності м. Києва № 224 від 04.05.2018 «Про закріплення основних засобів за комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго», за комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» закріплено на праві господарського відання основні засоби (згідно з додатком 3) з дня, наступного за днем підписання акта приймання-передавання основних засобів комунальної власності територіальної громади міста Києва, які передаються виконавчому органу Київради (Київської міської державної адміністрації) з володіння та користування ПАТ «Киїенерго», що на момент передачі обліковуються за СВП «Київські теплові мережі» ПАТ «Київенерго». Згідно наказу Департаменту комунальної власності м. Києва № 370 від 01.08.2018 внесено зміни до наказу № 224 від 04.05.2018 та доповнено його новими пунктами.
Згідно наказу Департаменту комунальної власності м. Києва № 370 від 01.08.2018 внесено зміни до наказу № 224 від 04.05.2018 та доповнено його новими пунктами.
Відповідно до актів приймання-передачі основних засобів комунальної власності територіальної громади м. Києва, які передаються виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) з володіння та користування ПАТ «Київенерго» у зв'язку з припиненням Угоди щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, укладеної між Київською міською державною адміністрацією та акціонерною енергопостачальною компанією «Київенерго», що на момент передачі обліковуються за СВП «КТЕЦ» ПАТ «Київенерго» від 31.07.2018 майно повернуто з володіння та користування ПАТ «Київенерго».
За приписами ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» у разі, якщо суб'єкту господарювання надано в користування (оренду, концесію, управління тощо) цілісний майновий комплекс (індивідуально визначене майно) з вироблення теплової енергії, такий суб'єкт стає правонаступником за борговими зобов'язаннями з оплати спожитих енергоносіїв та послуг з їх транспортування і постачання, які виникли у суб'єкта господарювання, що раніше використовував зазначене майно (володів або користувався ним).
Вказана норма визначена Законом України «Про внесення змін до статті 22 Закону України «Про теплопостачання» №4521-VI від 15.03.2012.
Таким чином, згаданою нормою закону встановлено випадок правонаступництва за борговими зобов'язаннями між суб'єктом господарювання, який раніше використовував ЦМК з вироблення теплової енергії, та новим суб'єктом господарювання, який одержав таке майно в користування.
Правонаступництвом є перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта до іншого. Воно може бути універсальним або частковим (сингулярним). За універсального правонаступництва до правонаступника (фізичної або юридичної особи) переходять усі права і обов'язки того суб'єкта, якому вони належали раніше. Таке правонаступництво має місце у разі спадкування, припинення юридичної особи шляхом перетворення, злиття, приєднання. За часткового (сингулярного) правонаступництва від одного до іншого суб'єкта переходять лише окремі права і обов'язки із збереженням самого зобов'язання, що має місце в даному випадку між ПАТ «Київенерго» та НАК «Нафтогаз України».
У главі 47 «Поняття зобов'язання. Сторони у зобов'язанні» ЦК України термін «зобов'язання» вживається у вузькому сенсі для позначення конкретного правового зв'язку між кредитором та боржником. Оскільки договір може містити, а в договорах в сфері підприємницької діяльності - зазвичай містить, комплекс прав та кореспондуючих їм обов'язків, то кредитора та боржника можна виявити тільки у простому зобов'язальному правовідношенні (наприклад, у грошовому зобов'язанні), а не в межах договору загалом. Таким чином, глава 47 ЦК України регулює порядок заміни сторони в одному зобов'язальному правовідношенні, а не сторони в договорі (зобов'язанні в широкому сенсі).
Відповідно до Угоди від 17.09.2001, яка припинила свою дію, функції, які виконував ПАТ «Київенерго», надалі виконуватиме КП «Київтеплоенерго» (у частині майна, яке закріплено за КП «Київтеплоенерго»), а відтак, відсутня потреба у договірних відносинах між ПАТ «Київенерго» та НАК «Нафтогаз України» щодо постачання енергоносіїв для експлуатації переданого КП «Київтеплоенерго» майна, отже відсутні підстави для висновку про існування сингулярного правонаступництва у договорі з НАК «Нафтогаз України». Тобто, по суті, відсутнє як універсальне правонаступництво, так і сингулярне. Законом встановлено обов'язок іншої особи щодо погашення боргів ПАТ «Київенерго» без передачі йому прав вимоги такого суб'єкта. Крім цього, загальний зміст законодавства про оренду і концесію виключає покладення відповідальності орендаря по боргах користувача майном на власника майна (на кредитора за такими договорами).
З огляду на аналіз змісту ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» законодавцем передбачено покладення обов'язку однієї особи відповідати за боргами іншої. Питання передачі активів (прав вимоги до споживачів теплової енергії, яку поставлено внаслідок споживання енергоносії, та зобов'язання по оплаті яких передається) наведеною нормою не врегульовано.
Наслідками застосування наведеної норми Закону можуть бути наступні: суб'єкт господарювання, якому надано в користування цілісний майновий комплекс (індивідуально визначене майно) з вироблення теплової енергії, стає боржником за борговими зобов'язаннями суб'єкта господарювання, який раніше використовував зазначене майно. Тобто, попередній користувач майна залишається власником майна (майнових прав вимоги до споживачів теплової енергії), а новий користувач несе тягар боргових зобов'язань попереднього користувача, що призводить до одержання попереднім користувачем прибутку за рахунок нового користувача.
Положеннями ч.4 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» передбачено можливість не укладання договорів про постачання та транспортування енергоносіїв за умови не погодження порядку погашення заборгованості за попередній період, а частина 5 цієї статті - покладення на учасника (засновника) теплопостачальної або теплогенеруючої організації обов'язку із погашення боргу (незалежно від організаційно-правової форми такої юридичної особи та визначеного чинним законодавством розміру відповідальності учасника (засновника) юридичної особи за її зобов'язаннями).
За змістом ч.ч. 1,2 ст. 11 ГПК України суд в ході розгляду справи керується принципом верховенства права й розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт на підставі ч. 6 цієї статті, а застосовує приписи Конституції України як норми прямої дії.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Як вбачається з доповіді Венеціанської комісії «Про верховенство права» складовими верховенства права є обов'язковість зрозумілості, ясності та передбачуваності положень закону та обов'язковість реалізації владних повноважень відповідно до закону, справедливо та розумно.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню (п. 4.1 рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).
Справедливим застосуванням норм права - є, передусім, недискримінаційний підхід, неупередженість.
Виходячи із суті спору, який виник між сторонами та розглядається у даній справі, суд першої інстанції правомірно вважав за можливе і доцільне не застосовувати ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» до даних правовідносин через їх суперечність нормам Конституції України.
Так, за змістом ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
За приписами ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Право власності виникає лише за наявності певних юридичних фактів та за умови формування правового статусу конкретного власника, надання йому юридично забезпеченої можливості діяти у передбачених законом межах. Для реалізації закріпленого в Конституції України права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб'єктів правовідносин.
Наведені положення поширюються на всіх суб'єктів права власності, в тому числі на органи місцевого самоврядування (створювані ними комунальні підприємства).
Вирішуючи питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 15-1 Закону України «Про електроенергетику», у п. 3.1 рішення Конституційного Суду України від 12 лютого 2002 року №3-рп/2002 суд виходив із того, що оскільки об'єктивно визначені та взаємопогоджені частки доходу кожного суб'єкта відносин не змінюються і не вибувають із володіння власника, припис статті 15-1 Закону України "Про електроенергетику" щодо внесення споживачами плати за продану їм електроенергію виключно на розподільчий рахунок постачальника в уповноваженому банку не суперечить частині четвертій статті 13 та частині першій статті 41 Конституції України.
Тобто, Конституційний Суд України виходив із того, що правова сутність статей 13 і 41 Конституції України полягає у проголошенні рівних можливостей володіння, користування і розпорядження власністю та гарантіях держави щодо забезпечення захисту цих прав.
Предметом спору у даній справі є вимоги про стягнення з ПАТ «Київенерго» 774 785,93 грн., в тому числі 444 685, 75 грн. пені, 263 831,24 грн. інфляційних втрат, 66 268,94 грн. 3 % річних за неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за Договором купівлі-продажу природного газу № 4441/16-БО-41-17 від 25.01.2016 в частині своєчасної оплати поставленого газу.
Відповідно до п. 1.1 Договору купівлі-продажу природного газу № 4441/16-БО-41-17 від 25.01.2016 постачальник зобов'язався поставити споживачам в 2016 році природний газ, а споживач - оплатити його на умовах Договору.
Загальні поняття підприємництва та відносин контролю суб'єктів господарювання врегульовано Господарським кодексом України, відповідно до ст. 42 якого підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
За змістом ст. 145 ГК України майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.
Відтак, суб'єкт підприємництва самостійно на свій ризик здійснює господарську діяльність, спрямовану на одержання прибутку та покращення майнового стану, який визначається сукупністю майнових прав та зобов'язань.
У випадку, коли кінцевий власник згадуваних в ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» суб'єктів господарювання є одна особа, то позбавлення рівних можливостей володіння, користування і розпорядження власністю не відбувається, адже через відносини контролю та залежність таких суб'єктів від однієї особи відсутні підстави для висновку про позбавлення права власності.
В той же час, покладення ст. 22 згаданого Закону обов'язку суб'єкта господарювання приватної форми власності на орган місцевого самоврядування (в т.ч. через створювані ним комунальні підприємства) сплатити боргові зобов'язання, без передачі кореспондуючого цьому борговому зобов'язанню права вимоги до споживачів теплової енергії призводить до покращення майнового стану (збагачення) попереднього користувача за рахунок нового.
Таким чином, поширення такої норми до даних правовідносин свідчить про протиправне позбавлення органу місцевого самоврядування (в т.ч. через створювані ним комунальні підприємства) права розпорядження своєю власністю, та містить ознаки дискримінаційного підходу в частині визначення юридичної поведінки сторін господарських правовідносин з порушенням принципу рівності та пропорційності, а отже суперечить справедливому застосуванню норми права як елементу верховенства права.
Закон України «Про внесення змін до статті 22 Закону України «Про теплопостачання» ухвалювався з метою підсилення фінансової дисципліни теплопостачальних та/або теплогенеруючих організацій та додаткового забезпечення майнових прав постачальників енергоносіїв.
Системно-логічне та телеологічне (цільове) тлумачення приписів частин 3 -5 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» дає підстави для висновку, що вони утворюють цілісний механізм захисту майнових прав постачальника енергоносіїв і не встановлюють відповідальності власника цілісного майнового комплексу майна (індивідуально визначеного майна) з вироблення теплової енергії.
Законодавцем вводяться такі три гарантії постачальника енергоносіїв:
- правонаступництво в частині боргових зобов'язань попереднього користувача (частина 3);
- договори про постачання та транспортування енергоносіїв укладаються з правонаступниками реорганізованої теплопостачальної та/або теплогенеруючої організації виключно за умови погодження порядку погашення заборгованості з оплати спожитих енергоносіїв та послуг з їх транспортування і постачання за попередній період (частина 4);
- учасник (засновник) теплопостачальної або теплогенеруючої організації у разі прийняття рішення про її ліквідацію забезпечує погашення боргу такої організації перед постачальниками енергоносіїв (частина 5).
Таким чином, правонаступництво, яке визначено ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» може виникати лише при реорганізації суб'єкта господарювання - користувача на підставі договорів оренди, концесії, тощо) цілісного майнового комплексу (індивідуально визначеного майна) з вироблення теплової енергії. Положеннями частини 5 закріплюється субсидіарна відповідальність учасника (засновника) теплопостачальної або теплогенеруючої організації за її зобов'язаннями, а також визначено, що такий учасник (засновник) має розраховуватися за борговими зобов'язаннями при ліквідації такого суб'єкта. Вказана норма є справедливою, адже саме учасник (засновник) юридичної особи приймає обов'язкові для суб'єкта господарювання рішення та повинен нести відповідальність за свої рішення.
У випадку передачі комплексу з вироблення теплової енергії від одного користувача до іншого (за умови, що кінцевим їх власником є різні особи) відбудеться перехід зобов'язань до нового суб'єкта, відтак і зміна особи (кінцевого учасника (власника)), який забезпечуватиме гарантію, передбачену частиною 5 цієї правової норми.
Наведене призведе до безпідставного звільнення учасника (засновника) попереднього користувача теплопостачальної або теплогенеруючої організації від обов'язку по забезпеченню боргів, оскільки на момент прийняття учасником (засновником) попередньої теплопостачальної або теплогенеруючої організації рішення про її ліквідацію, така особа не матиме боргів (такі борги будуть переведені на іншу особу згідно частини 3).
Вказане свідчить про неузгодженість наведених норм одного закону та підтверджує висновок про поширення ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» виключно на правонаступництво користувачів комплексів з вироблення теплової енергії, залежних від одного кінцевого власника.
Згадані положення ч. 3 ст. 22 цього Закону свідчать про протиправне втручання у право власності власника цілісного майнового об'єкта.
Як встановлено матеріалами справи, власником цілісного майнового комплексу з вироблення теплової енергії, який знаходився в користуванні ПАТ «Київенерго» та був закріплений за КП «Київтеплоенерго», є територіальна громада міста Києва, яка здійснює свої розпорядчі повноваження через Київську міську раду.
Відповідно до положень цивільного законодавства правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України). Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України).
Як встановлено матеріалами справи, підставою передачі вищезгаданого комплексу в користування ПАТ «Київенерго» була Угода щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва від 27.09.2001, яка станом на дату укладення не передбачала можливості обтяження такого цілісного майнового комплексу відносинами правонаступництва в частині боргових зобов'язань ПАТ «Київенерго» щодо сплати коштів за спожиті енергоносії. Відтак, на момент укладання цієї Угоди та виборі контрагента, міська влада не знала та не могла знати, що у 2012 році буде ухвалено закон, яким буде врегульовано відносини правонаступництва.
З огляду на наведене, територіальна громада міста Києва правомірно припускала та очікувала, що після припинення права користування ПАТ «Київенерго» таким комплексом, останній буде повернуто за відсутності будь-яких боргових зобов'язань цієї юридичної особи.
Вимоги Закону України «Про внесення змін до статті 22 Закону України «Про теплопостачання» не містять положень щодо поширення їх дії на угоди, укладені до набрання чинності цим законом, а їх застосування, як встановлено судом, по суті призводить до наслідування (правонаступництва) тільки боргових зобов'язань за майном (комплексом з вироблення теплової енергії).
Таким чином, з моменту набрання положеннями ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» чинності (квітень 2012 року) право територіальної громади міста Києва на розпорядження (в тому числі, шляхом передачі в управління іншій особі) належним їй майном стало обмеженим в частині необхідності покладення на будь-якого нового управителя додаткового обтяження (боргових зобов'язань попереднього управителя комплексу).
Прийняття законодавчої норми, яка покладає на будь-якого наступного користувача цілісного майнового комплексу з вироблення теплової енергії боргових зобов'язань попереднього користувача призводить як до зменшення вартості такого цілісного майнового комплексу, так і до значного обмеження прав власника такого комплексу, адже реалізуючи своє право власності в майбутньому, такий власник є обмеженим через покладення положеннями закону на будь-якого користувача належного йому майна обов'язку відповідати за борги іншої особи.
Враховуючи, що на момент передачі майна в користування ПАТ «Київенерго» подібних приписів не існувало, а Київська міська влада не брала участі в управлінні та здійсненні господарської діяльності ПАТ «Київенерго» за час виникнення боргів, приписи ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» мають індивідуальний та надмірний тягар.
Відповідно до ч.2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну (п. 3 рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року №7-рп/2001).
Положеннями Цивільного та Господарського кодексів України визначена цивільно-правова (господарсько-правова) відповідальність, основними ознаками якої є те, що підставою відповідальності учасника відносин є вчинене ним правопорушення, такий учасник відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання зобов'язання чи порушення правил здійснення діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення (ст. 218 ГК України). Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК України).
Наведені норми визначають обов'язок особи самостійно нести відповідальність за взятими зобов'язаннями, хоча і передбачають можливість звільнення від відповідальності чи заміну зобов'язаної сторони.
За загальним правилом неможливим є покладення обов'язку боржника на третю особу не інакше як за волею такої особи, чи заміни у визначеному порядку в результаті універсального правонаступництва (переходу прав та обов'язків), чи такої заміни, яка слідує за передачею певного активу (права) (наприклад, покупець нерухомого майна, яке перебуває в оренді, автоматично стає зобов'язаною стороною за таким договором оренди).
З огляду на наведене, у випадку повернення цілісного майнового комплексу (індивідуально визначеного майна) з вироблення теплової енергії з користування ПАТ «Київенерго» Київська міська рада чи створене нею комунальне підприємство, якому передано таке майно, не мають вибору та позбавлені можливості відмовитися від експлуатації такого об'єкту, що виключає наявність їх волевиявлення на прийняття боргів ПАТ «Київенерго».
Відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
За змістом положень цивільного законодавства похідні зобов'язання (інфляційні, 3% річних, пеня, штрафи) автоматично слідують за основним зобов'язанням, а тому їх правонаступництво до КП «Київтеплоенерго» з огляду на правову природу їх виникнення - неправомірну поведінку ПАТ «Київенерго» щодо належного виконання договірного зобов'язання (ст.ст. 610, 611, 612 ЦК України), суперечитиме принципу індивідуального характеру юридичної відповідальності.
Відтак, покладення зобов'язання (в т.ч. тих, що виникли внаслідок несвоєчасності виконання основного боргу) суб'єкта господарювання, який використовував майно, на іншого суб'єкта господарювання, якому таке майно надано у користування, за відсутності факту передачі буд-яких прав (в т.ч. які кореспондуються у попереднього користувача з таким обов'язком), свідчить про порушення принципу індивідуального характеру юридичної (цивільно-правової) відповідальності особи, а тому суд вважав за можливе застосувати до даного спору приписи ч. 2 ст. 61 Конституції України як норми прямої дії.
Як встановлено матеріалами справи, ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.10.2018 у справі № 910/7807/18, в межах якої розглядалися вимоги, зокрема, ПАТ «Київенерго» до КП «Київтеплоенерго» про зміну правовідносин за договорами постачання природного газу (у т.ч. за спірним договором), було затверджено мирову угоду від 09.10.2018, за умовами п. 2 якої ПАТ «Київенерго» відступив, а КП «Київтеплоенерго» набув права грошової вимоги, що станом на дату укладання цієї Мирової угоди складає 2 389 598 643,08 грн., шляхом укладення Договорів про відступлення права вимоги до юридичних осіб, фізичних осіб та фізичних осіб-підприємців за теплову енергію, до юридичних осіб, фізичних осіб та фізичних осіб-підприємців за комунальні послуги з централізованого опалення та гарячого водопостачання, а також юридичних, фізичних осіб та фізичних осіб-підприємців з оплати додаткових до основних зобов'язань (неустойки (штрафів, пені), нарахувань (три відсотки річних, інфляційні нарахування, судові витрати, витрати у зв'язку з примусовим стягненням боргу).
Отже, КП «Київтеплоенерго» стало правонаступником ПАТ «Київенерго» лише в частині зобов'язань з оплати основного боргу з дати затвердження мирової угоди, якою не передбачено передання КП «Київтеплоенерго» боргу зі штрафних санкцій.
За таких обставин, положення ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» в частині їх поширення на суб'єктів господарювання, яким надано в користування (оренду, концесію, управління тощо) цілісний майновий комплекс (індивідуально визначене майно) з вироблення теплової енергії, кінцевий власник яких є відмінним від кінцевого власника суб'єкта господарювання, який раніше використовував зазначене майно (володів або користувався ним) суперечать вимогам частини 4 ст. 13, частин першої, четвертої статті 41, частини 2 статті 61 Конституції України та не підлягають застосуванню до даного спору.
Оскільки положення частини 4 ст. 13, частин 1, 4 статті 41, частини 2 статті 61 Конституції України виключають можливості заміни боржника (ПАТ «Київенерго») на КП «Київтеплоенерго» за зобов'язаннями ПАТ «Київенерго» перед НАК «Нафтогаз України» за відсутності волі КП «Київтеплоенерго» та факту передачі йому кореспондуючих такому зобов'язанню прав вимоги до споживачів, відповідно відсутні й передбачені ст. 52 ГПК України умови для визначення КП «Київтеплоенерго» правонаступником ПАТ «Київенерго» за борговими зобов'язаннями.
Тому суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність правових підстав для застосування положень ч. 3 ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» до спірних правовідносин та здійснення заміни боржника його правонаступником на підставі поданої позивачем заяви.
Доводи апелянта з приводу порушення судом першої інстанції норм процесуального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
Крім цього, за приписами ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням наведених фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта, які викладено в його апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
За таких обставин, ухвала місцевого суду є законною, обґрунтованою обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування ухвали суду апеляційний господарський суд не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні (ухвалі) висновків.
Керуючись ст.ст. 255, 269-270, 275-276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» залишити без задоволення, ухвалу Господарського суду міста Києва від 26.11.2018 у справі № 910/5082/18 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 288-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 01.04.2019
Головуючий суддя С.Я. Дикунська
Судді А.О. Мальченко
Г.А. Жук