20 березня 2019 року м. Ужгород№ 260/1170/18
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Гаврилка С.Є.,
з участю секретаря судового засідання - Кубічек Н.І.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ОСОБА_2 - не з'явився;
за участі представника позивача - ОСОБА_3;
відповідач - Державна міграційна служба України - представник ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Закарпатського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-
05 листопада 2018 року до Закарпатського окружного адміністративного суду звернулася з позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 (89600, Закарпатська область, м. Мукачево, вул. Мічуріна Івана, 1 г) до Державної міграційної служби України (01024, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), яким просить суд: "1. Провести розгляд справи за моєю участю за правилами загального позовного провадження; 2. Зобов'язати Відповідача надати суду для огляду оригінал особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_2; 3. Скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 4. Зобов'язати даний орган влади повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту."
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 07 листопада 2018 року було прийнято дану позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в даній адміністративній справі.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2019 року було закінчено підготовче провадження та призначено дану справу до судового розгляду по суті.
Розгляд даної справи неодноразово відкладався (оголошувалась перерва) у зв'язку з існуванням на те об'єктивних законодавчо встановлених підстав.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Державної міграційної служби України № 328-18 від 23 серпня 2018 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, створює для позивача загрозу повернення до країни громадянської належності, де їй загрожує небезпека, а саме реальна небезпека зі сторони чоловіка та його родини. Позивач зверталася за захистом до поліції та соціальних служб в країні її приналежності, однак, оскільки родина її чоловіка впливові та заможні люди позивачу відмовили в допомозі. Вказує, що була піддана тортурам фізично та морально. Стала жертвою сексуального та домашнього насилля, піддана нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню та у зв'язку з відсутністю безпеки та будь-якого захисту в країні походження позивача була змушена виїхати до України за захистом та отриманням допомоги. Тому просить визнати рішення про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним, скасувати його та зобов'язати повторно розглянути питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, згідно якого вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню мотивуючи тим, що на основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів, а також матеріалів по країні по країні походження (ОСОБА_5), співбесід по уточненню викладених ОСОБА_1 ОСОБА_2, остання не надала достовірних фактів, щодо особистого переслідування в країні походження і постійного проживання. Немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки така ніколи не була членом жодної з політичної, релігійної військової чи громадської організації. Факти повідомлені заявницею, не є підставою для визнання її біженцем у відповідності до умов передбачених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Також відповідач звернув увагу, що позивач прибув до України 07 червня 2017 року та після закінчення терміну дії візи не звернувся з заявою за легалізацією свого перебування в Україні, така заява була нею подана 03 листопада 2017 року. Таким чином, рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з врахуванням та дослідженням всіх обставин справи та є правомірним.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.
В судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позову заперечив з мотивів, зазначених у відзиві на позовну заяву.
Розглянувши подані сторонами докази, заслухавши сторони та їх представників, всебічно і повно оцінивши всі фактичні обставини (факти), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статей 1, 25 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року, статті 26 Конституції України біженцям гарантується: захист державою Україна, забезпечення гарантування відповідних прав нарівні з громадянами України та соціальний захист.
Відповідно до положень статті 1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року, під цією особою "біженець" визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 громадянка ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, віросповідання - Сикхізм.
Згідно паспорта громадянина ОСОБА_5 L 5033784 від 08 жовтня 2013 року позивач легально вибув літаком з м. Делі (ОСОБА_5) та прибув 07 червня 2017 року в Україну де останній було видано візу України № Y06124436, яка була дійсна до 16 червня 2017 року (а.с.а.с. 32-36).
03 листопада 2017 року позивач звернувся до органу міграційної служби із заявою № 55 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.а.с. 23-27).
Згідно вказаної заяви-анкети від 03 листопада 2017 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 вказала, що причиною свого звернення стало побоювання зазнати переслідування з боку свого чоловіка та його родини, зокрема вказала, що "… я залишила ОСОБА_5 з соціальних причин, оскільки я стала жертвою нелюдського поводження зі сторони свого чоловіка та його матері в ОСОБА_5. Була піддана тортурам фізично та морально. Я стала жертвою сексуального та домашнього насилля. В ОСОБА_5 я була одружена 7 років та протягом цих років, я була жертвою нелюдського поводження зі сторони мого чоловіка та його матері. Я маю докази нелюдського поводження щодо мене на моєму тілі. Одного разу мати мого чоловіка вилила окріп на моє тіло та намагалася мене спалити. Вони мене тримали як в тюрмі та рабиню в їхньому домі. Я не могла нікому подзвонити, я дуже втомилася від такого життя та намагалася покінчити із життям двічі. Одного разу я звернулася в поліцію, однак поліція з відмовилася приймати мою заяву через політичні зв'язки матері мого чоловіка. Вона має зв'язки з політичними силами. Враховуючи це, я нічого не можу подіяти та захистити себе. Мій чоловік та його мати неодноразово попереджали мене, якщо я втечу, вони мене вб'ють. Я не маю своїх власних батьків, я сирота, тому це все сталося зі мною. Я боюся бути покараною та вбитою від рук мого чоловіка та його матері. Тому я не можу повернутися до ОСОБА_5."
Згідно протоколу співбесіди позивача від 14 листопада 2017 року № 2017КV0055, позивач вказала, що причиною еміграції до України було отримання допомоги, оскільки її чоловік постійно погрожував її вбити та застосовував фізичне насилля, позивач на запитання чи зазнавала насильство за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи та політичним поглядам, зазначила, що її бив чоловік, а він має політичні зв'язки в ОСОБА_5. На запитання, що змусило позивача звернутися до міграційної служби, остання повідомила, що її свекруха жбурнула до неї чайник з кип'ячою водою, після чого на тілі залишився шрам. Позивач намагалася декілька разів вчинити самогубство, але чоловік та свекруха не давали зачиняючи в кімнаті. Після чого вирішила втекти і почала просити друзів про допомогу, однак ніхто не хотів допомагати. Також позивач намагалася отримати візу до Тайланду, але чоловік дізнався і погрожував вбивством. Після чого, позивач звернулася до свого друга, завдяки якому змогла разом з ним втекти. Вказала, що в ОСОБА_5 наявна особиста загроза її життю. На час проведення співбесіди позивач перебувала на п'ятому місяці вагітності, відтак у випадку повернення до ОСОБА_5 існуватиме загроза новонародженій дитині позивача. На запитання членом яких політичних партій чи організацій позивач була, вказала, що не була учасником жодної організації (а.с.а.с. 43-46).
Відповідно до Висновку від 24 листопада 2017 року Управління державної міграційної служби України в Київській області щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатом розгляду заяви, зроблено висновок, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 не довела неможливості свого повернення до країни громадянської належності через побоювання стати жертвою переслідування та/або насилля за жодною з конвенційних ознак: через її расу, національність, віросповідання, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання. А відтак, побоювання заявниці є необґрунтованим та не підтверджені переконливими доказами (а.с.а.с. 47-50).
Наказом Управління державної міграційної служби України в Київській області № 117 від 14 листопада 2017 року було прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_1 ОСОБА_2 (а.с. 51).
Не погодившись із прийнятим рішенням, ОСОБА_1 ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України подано скаргу на зазначене рішення.
Відповідно до Висновку Державної міграційної служби України від 22 березня 2018 року щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визнано за доцільне задовольнити скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_6 на наказ УДМС в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина та скасувати наказ Управління державної міграційної служби України в Київській області № 117 від 14 листопада 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 ОСОБА_2 (а.с.а.с. 53-58).
У зв'язку із цим Державною міграційною службою України 26 березня 2018 року прийнято рішення про задоволення скарги за № 48-18 (а.с. 59).
Наказом управління ДМС України в Київській області № 152/1 від 20 квітня 2018 року було прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки ОСОБА_1 ОСОБА_6 (а.с. 60).
Наказом управління ДМС України в Київській області № 169 від 05 травня 2018 року позивача було знято з обліку в управлінні ДМС України в Київській області у зв'язку зі зміною місця проживання та наказом Головного управління ДМС України в Закарпатській області від 18 травня 2018 року № 23 взято на облік особову справу № 2017КV0055 громадянки ОСОБА_1 ОСОБА_6 (а.с.а.с. 61, 62).
Наказом Головного управління ДМС України в Закарпатській області № 28 від 20 червня 2018 року було продовжено строк розгляду заяв для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки ОСОБА_1 ОСОБА_6 (а.с. 67).
Під час співбесіди, згідно протоколу від 03 липня 2018 року, ОСОБА_1 ОСОБА_6 стверджує, що не може повернутися до ОСОБА_5, оскілки побоюється бути покараною та вбитою від рук чоловіка та його матері. Як стверджує ОСОБА_1 ОСОБА_6 їй покарання не уникнути у разі повернення, тому що держава не втручається у сімейні справи, до того ж вона була свідком, коли її звернення за захистом проігнорували не тільки її родина, але і поліція та жіноча організація, які покликані стати на захист прав жінок. Позивач у 20 років вийшла заміж. Шлюб було влаштовано сестрою батька, яка опікувалася нею, після смерті батька. Після розлучення батьків з матір'ю не підтримує зв'язок. Перші чотири місяці після одруження відносини були добрі, потім вони погіршилися і позивача тримали в окремій кімнаті і піддавали побиттю (а.с.а.с. 69-77).
Під час співбесіди, згідно протоколу від 18 липня 2018 року, ОСОБА_1 ОСОБА_6 вказала, що зверталась за захистом до жіночої організації "Women Welfare Society", однак дана служба повідомила свекрусі позивача про її візит, тому що вона фінансує дану організацію. Метою приїзду до України було збереження життя, а в аеропорту повідомити про потребу в захисті, позивач не змогла, оскільки не володіла мовою (а.с.а.с. 78-82).
Таким чином, позивач, як шукач притулку в Україні, свої побоювання пов'язує стати жертвою переслідувань з боку чоловіка та свекрухи у зв'язку з жорстоким поводженням останніх відносно позивача в країні походження.
Крім того, 04 травня 2018 року Мукачівським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції у Закарпатській області видано свідоцтво про народження Тахкар ОСОБА_7 серії І-ФМ № 417608, в якому у графі батько записано - Тахкар Мандіп Сінгх та мати - ОСОБА_1 ОСОБА_6 (а.с. 63).
На запит ГУ ДМС України в Закарпатській області № 2101.4-6303/21.1-18 від 25 травня 2018 року щодо перевірки наявності обставин, за яких ОСОБА_1 ОСОБА_6 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує захисту, листом управління Служби безпеки України в Закарпатській області № 58/2-2042 від 19 липня 2018 року повідомило, що в управлінні відсутня інформація щодо наявності обставин, за яких позивача не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.а.с. 66, 83).
На запит ГУ ДМС України в Закарпатській області № 2101.4-7787/21.1-18 від 22 червня 2018 року, листом начальник Сектору Міжнародного поліцейського співробітництва Головного управління Національної поліції України в Закарпатській області № 7456/1/2101-18 від 03 серпня 2018 року повідомив, що проведеною перевіркою, встановлено, що за обліками Генерального секретаріату Інтерполу, станом на 30 липня 2018 року, ОСОБА_1 ОСОБА_6 не значиться (а.с.а.с. 68, 84).
Відповідно до Висновку від 20 липня 2018 року № 2017КV0055 Головного управління Державної міграційної служби України Закарпатській області щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатом аналізу суб'єктивних і об'єктивних елементів заяви, зроблено висновок, що повідомлене ОСОБА_1 ОСОБА_6, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов передбачених частиною 1 пунктом 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с.а.с. 85-102).
Рішенням ДМС України від 23 серпня 2018 року за № 328-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 ОСОБА_6, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до статті 6 частини 1 абзацу 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені статтею 1 частиною 1 пунктами 1 чи 13 цього Закону відсутні (а.с. 103).
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі по тексту - Закон України № 3671-VI).
Відповідно до статті 1 частини 1 пункту 1 Закону України № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з статтею 1 частиною 1 пунктом 13 Закону України № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до статті 5 частини 1 Закону України № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до статті 5 частини 2 Закону України № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до статті 8 частини 1 Закону України № 3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Відповідно до статті 9 частини 1 Закону України № 3671-VI, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з статтею 9 частиною 2 Закону України № 3671-VI, працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до статті 9 частини 11 Закону України № 3671-VI, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до статті 9 частини 12 Закону України № 3671-VI, особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до статті 10 частини 5 Закону України № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Необхідно зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Відповідно до статті 12 частини 2 Закону України № 3671-VI рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з статті 4 пункту 5 ОСОБА_8 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Перевіряючи законність рішення Державної міграційної служби України від 23 серпня 2018 року за № 328-18 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає, що відповідач повинен був з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Стаття 1 пункт "а" підпункт 2 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Оцінка таким побоюванням обов'язково надається з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
ОСОБА_4 з тим, суд зазначає, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Оцінюючи пояснення позивача та надані ним докази, суд вважає їх послідовними, не суперечливими та такими, що містять ознаки реального побоювання бути переслідуваним у своїй країні. Тому, на думку суду, висновок Державної міграційної служби України є передчасним і прийнятим без урахування всіх обставин справи.
Крім того, складаючи висновок щодо визнання особою, яка потребує додаткового захисту від 20 липня 2018 року за № 2017KV0055 відповідачем зазначено, що: "…твердження заявниці про те, що можуть мати місце утиски з боку родини чоловіка у вигляді сексуального та домашнього насилля, можуть вважатися правдоподібними" (а.с. 91).
За результатами розгляду даної справи, судом встановлено, що відповідачем не спростовано позиції позивача щодо того, що така систематично піддавалась нелюдському поводженню зі сторони чоловіка та його матері та стала жертвою сексуального та домашнього насилля. У заяві, під час співбесіди та в анкеті позивач не вказує на можливі переслідування в країні громадянської належності за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства та політичних переконань. Однак, її ситуацію можливо кваліфікувати як переслідування за належність до певної соціальної групи на ґрунті домашнього насилля, що відбувалося у формі фізичного, сексуального та психологічного насилля.
Насильство проти жінок, Насильство стосовно жінок (англ. Violence against women) - це "будь-який акт насильства за ознакою статі, що завдає або може завдати фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди або страждання жінкам, включаючи погрози здійснення таких актів, примус чи свавільне обмеження свободи, незалежно від того, відбувається це в суспільному чи особистому житті" (за визначенням у статті 1 прийнятої ГА ООН Декларації про усунення насильства проти жінок).
Подібно визначається насильство стосовно жінок і у Стамбульській конвенції ОСОБА_8 Європи (головному міжнародному комплексному законодавчому інструменті боротьби з насильством проти жінок та сімейним насильством), де є одним з ключових понять. Відмінність полягає у додатковому визнанні насильства проти жінок одночасно "порушенням прав людини та формою дискримінації", а також включає, крім трьох названих різновидів, ще й економічну шкоду.
У Декларації про усунення насильства проти жінок, прийнятій ООН у 1993 році, постановляється, що "насильство проти жінок є втіленням історично нерівних владних відносин між чоловіками та жінками, котрі призвели до домінування чоловіків та дискримінації жінок чоловіками та до недопускання повноцінного розвитку жінок; і тому насильство проти жінок є одним з ключових соціальних механізмів, з допомогою котрих жінок примушують до позиції підлеглості стосовно чоловіків". Декларація класифікує насильство проти жінок у три категорії: насильство, що відбувається в родині (домашнє насильство), таке, що відбувається в суспільстві, і насильство, яке чинить чи виправдовує держава.
Обставинами, які спонукали ОСОБА_2 до втечі із країни походження, було домашнє насилля, що відбувалося у формі фізичного, сексуального та психологічного насилля, котре спричинило моральні страждання та привело до двох спроб самогубства.
ОСОБА_4 з тим, Women Welfare Societ - Національне товариство жіночого добробуту - це індійська громадська організація, яка працює над правами мусульманських жінок і дітей, зокрема, вдів, розлучених і покинутих жінок. Організація також прагне впливати на політику щодо своїх груп клієнтів шляхом лобіювання та адвокації. Дана організація повинна опікуватися жертвами домашнього насилля, однак відмовила в допомозі позивачу, коли та звернулася до них, і також повідомили свекруху про факт звернення, оскільки вона фінансує цю організацію.
Позивач висловила побоювання стати жертвою переслідувань з боку чоловіка та його родини через кровну помсту за втечу, та позашлюбні відносини з іншим чоловіком, а також народження від нього дитини поза шлюбом.
Таким чином, у позивача наявні суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, бути покараною та покаліченою, чи вбитою чоловіком або за сприяння його матері.
При цьому, відповідачем не заперечується існування фізичного та психологічного насилля її та дитини, яка народилася поза шлюбом, у разі повернення до країни громадянської приналежності, проте не надано цьому відповідної оцінки в контексті спірних правовідносин.
ОСОБА_4 з тим, відповідно до висновку від 20 липня 2018 року, відповідачем не заперечувався той факт, що чоловік позивача ОСОБА_9 Сінгх та свекруха займалися політичною діяльністю та були членами політичної партії "ОСОБА_10 Дал" та займалися, зокрема наданням допомоги убогим мешканцям села, а тому і міг мати вплив у місцевості, де проживала позивач.
З відкритих джерел міститься інформація щодо вказаної політичної партії прибічником якої є чоловік позивача "ОСОБА_10 Дал - индийская политическая партия сикхских конфессионалистов. Была основана 14 декабря 1920 года в ходе так называемого "движения ОСОБА_10". Является крупнейшей и наиболее влиятельной сикхской партией в мире. Основу её философии составляет неразделимость религии и политики, целью является сплочение всех сикхов мира и отстаивание их интересов, декларируя, что в своей деятельности использует только законные методы решения вопросов. Контролируется Комитетом по управлению гурдварами.
Згідно інформації по країні походження, отриманих з відкритих джерел, встановлено, що в ОСОБА_5 правозахисники почали кампанію із закликом усунути від займаної посади суддю Верховного Суду країни за заяву про те, що жінка повинна миритися з насильством у сім'ї. Суддя, розглядаючи справу про розлучення, заявив, що чоловік може бити дружину, і в цьому немає нічого негожого, якщо він піклується про неї належним чином, пише ВВС. Суддя порадив жінці звикнути до особливостей життя з чоловіком заради благополуччя їхніх дітей. Суддя пізніше пояснив, що не підтримує домашнє насильство, а його висловлювання були вирвані з контексту. На думку правозахисників, цей суддя вже виніс ряд рішень, які фактично обмежують права жінок (https:/www.obozrevatel.com/ukr/abroad/61907-v-indii-pravozahisniki-vimagayut-zvilniti-suddyu-
-scho-vipravdav-nasilstvo-v-simi.htm).
Згідно інформації по країні походження, яка розміщена у відкритих інформаційних Інтернет джерелах: "В Индии до сих пор нет закона, запрещающего домашнее насилие. Женщины ежедневно сталкиваются с домогательствами в общественном транспорте, непристойными комментариями на улице и осуждающими взглядами со стороны пожилых людей, которым не нравится их "слишком современная" или "чересчур открытая" одежда. Однако есть и сдвиги к лучшему: в последние несколько лет о насилии наконец стали говорить, а популярные медиа и знаменитости осознали, как сильно влияют на общество - и теперь открыто призывают уважать женщин (wonderzine.com/wonderzine/life/life/228342-women-in-india).
ОСОБА_4 з питань імміграції та біженців Канади, за погодженням із різними джерелами, зазначила у повідомленні від 9 травня 2013 року: "Індійська Комісія права ... визначає "злочини на захист честі" як насильство, мотивоване "вірою в те, що жертва принесла зневагу сім'ї чи спільноті". Жертва може зазнати нападу за те, що пішла проти соціальних традицій ... і кастових традицій ... Ця втрата честі, як правило, пов'язана з діями жінок-членів сім'ї ... ОСОБА_11, НУО з Нью-Делі, яка виступає проти злочинів на захист честі та торгівлі людьми, пояснює, що "честь" в сім'ї пов'язана з жінками, а жінки, які виступають проти соціальних норм шлюбу, приносять сім'ї втрату честі в суспільстві ... Злочини на захист честі часто є результатом зіткнення між консервативними традиціями та космополітизмом - між "старою" і "новою" ОСОБА_5. "Злочини на захист честі можуть відбутися в результаті: міжкастових шлюбів міжрелігійних шлюбів ... шлюб в межах однієї "готри" (клану, родинної групи) ... дошлюбних зв'язків, ... позашлюбних зв'язків, ... одностатевих стосунків, ... міжкласових шлюбів (між багатими та бідними), ... шлюбів проти бажання батьків, ... питань, пов'язаних із землею. "У дослідженні, проведеному ОСОБА_11 з 560 випадків з Харьяни, Пенджабу та Західного Уттар-Прадеша, в яких парам загрожували насильством, 83 відсотки випадків були пов'язані з міжкастовими шлюбами. "За даними Комісії з питань права, деякі злочини на захист честі не повідомляються через страх бути покараним. "Джерела повідомляють, що злочини за захист честі відбуваються у всіх регіонах ОСОБА_5... Однак ... вони частіше зустрічаються в [північних штатах]. "Хоча і жінки, і чоловіки можуть бути жертвами злочинів на захист честі ... деякі джерела вказують, що злочинці частіше обирають в якості мішені жінок. "Злочини на захист честі відбуваються у всіх сферах суспільства ... Вони трапляються серед усіх спільнот, всіх релігій та всіх каст ... серед усіх релігійних груп в ОСОБА_5. Як повідомляється, злочини на захист честі відбуваються як у міських, так і в сільських районах, хоча джерела вказують на те, що вони частіше зустрічаються у сільській місцевості. Спеціальний доповідач ООН зазначив у своїй доповіді від 1 квітня 2014 року: "Злочини на захист честі", як правило, здійснюються членами сім'ї, часто з співучастю лідерів громади. Причини варіюються від відмови жінки вступати в шлюб та відплати за одруження з чоловіком, якого вона обрала, до відмови в слідуванні встановленого і очікуваного дресс-коду. Жінки та дівчата піддаються численним видам, фізичного та психологічного насильства, а також запереченню основної свободи пересування та вираження думок, а також іноді стають жертвами вбивств "в ім'я честі". DFAT відзначив, що в 2015 році так звані "вбивства на захист честі", вчинені сім'ями та громадами тих, хто знаходиться у міжконфесійних та міжкастових відносинах, особливо поширені в селах та невеликих містах на півночі ОСОБА_5. За оцінками, щороку в ОСОБА_5 відбувається щонайменше 1000 вбивств на захист честі. Хап-панчаяти - невибрані позасудові ради від 5 до 15 людей похилого віку, які мають велику кількість місцевих повноважень у деяких селах - як відомо незаконно дозволяли чи приказували вчиняти злочини на захист честі проти подружжя за міжкастові шлюби, міжрелігійні шлюби та шлюби людей у в межах однієї "готри" (клану). Індійська Комісія права повідомила, що хап-панчаяти "взяли на себе владу і повноваження оголошувати шлюби "неприпустимими" та боротися з ними", але така влада є незаконною. Як повідомлялося в Звіті USSD HR 2017: "Так звані вбивства на захист честі залишаються проблемою, особливо в Пенджабі, Уттар-Прадеші та Харіані. Ці штати також мали низький коефіцієнт народжуваності дівчаток через гендерно-вибіркові аборти. ... " ОСОБА_12: Міністерство внутрішніх справ, політика та інформація в країні. ОСОБА_13. Жінки, що бояться тендерного насильства (http://www.refworld.org/docid/5b646e1c4.html).
Так, у відкритих інформаційних Інтернет джерелах міститься інформація про те, що ОСОБА_13 входить до числа країн світу, в яких, однак, не подолано дію архаїчних антигуманних звичаїв і традицій, що перешкоджають ефективному здійсненню гарантій прав і свобод "слабких верств населення", до числа яких були віднесені найбільш знедолені представники так званих "недоторканих" каст, а також жінки і діти.
Вирішуючи даний спір необхідно зазначити, що суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до статті 78 частини 3 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
З наведеної інформації по країні походження вбачається, що в ОСОБА_13 підтверджуються факти існування домашнього насилля.
Крім того, судом встановлено, що згідно висновку Головного управління Державної міграційної служби України Закарпатській області від 20 липня 2018 року № 2017КV0055 про наявність фактичних даних та об'єктивних доказів загальнопоширеного насильства щодо жінок у ОСОБА_13 відповідачеві було відомо на час прийняття оскаржуваного рішення, а також відповідачем не заперечувалось факту, що у випадку повернення до ОСОБА_13 позивачу можливо, буде загрожувати ризик стати жертвою нелюдського поводження з боку родини.
Відповідно до статті 6 Закону України № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Під час розгляду даної справи та в сукупності досліджених доказів, судом не встановлено підстав, відповідно до статті 6 Закону України № 3671-VI, за якою не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа позивача.
Крім того, відповідно відповіді Служби безпеки України № 58/2-2042 від 19 липня 2018 року, зазначено, що у СБУ відсутня інформація щодо наявності обставин, за яких не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки ОСОБА_1 ОСОБА_2 (а.с. 83).
Відповідно до статті 77 частини 1 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що відповідачем під час винесення оскаржуваного рішення про відмову в наданні статусу біженця не було повно, всебічно та об'єктивно розглянуто обставини особової справи позивача та ситуації в країні походження.
З урахуванням вищевикладеного рішення про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту № 137-18 від 23 квітня 2018 року прийняте без врахування всіх обставин справи, тобто, є необґрунтованим, що є підставою для його скасування та зобов'язання ДМС України розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту повторно, а відтак позовні вимоги підлягають до задоволення.
Керуючись статтями 242-246 КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 (89600, Закарпатська область, м. Мукачево, вул. Мічуріна Івана, 1 г) до Державної міграційної служби України (01024, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Скасувати рішення Державної міграційної служби України (01024, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 23 серпня 2018 року за № 328-18.
Зобов'язати Державну міграційну службу України (01024, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 (89600, Закарпатська область, м. Мукачево, вул. Мічуріна Івана, 1г) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені Розділом VII КАС України (пункт 15.5)).
Відповідно до статті 243 частини 3 КАС України 20 березня 2019 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Рішення у повному обсязі було складено 01 квітня 2019 року.
СуддяОСОБА_14