Іменем України
26 березня 2019 року
м.Харків
справа № 643/6221/18
провадження № 22-ц/818/1877/19
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря: Сізонової О.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Харківська міська рада,
третя особа - Комунальне підприємство «Жилкомсервіс»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Харківської міської ради, третя особа: Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» про визнання права користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою Харківської міської ради на рішення Московського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2018 року, постановлене під головуванням судді Горбунової Я.М., в залі суду в місті Харкові, -
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Харківської міської ради, третя особа: Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» про визнання права користування житловим приміщенням.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2018 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням, а саме: АДРЕСА_1 загальною площею 16,8 м.кв., жилою 10,5 м.кв.
В апеляційній скарзі Харківська міська рада просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що визнаючи за позивачем право користування спірною квартирою, суд першої інстанції поліпшив житлові умови ОСОБА_1, при цьому позивачем не надано належних доказів того, що він має право на таке поліпшення. Харківська міська рада вважає, що належною підставою для вселення у кімнату гуртожитку є лише ордер. Разом з тим за позивачем закріплена спірна квартира без наявності ордеру, а лише на підставі договору оренди. Відповідач зазначає про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1.
Відзиву на апеляційну скаргу не надано.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 довів суду правомірність свого проживання у спірному житловому приміщенні на підставі договору найму житла, який на даний час є чинним, і має право на проживання в спірній квартирі, а оскільки таке право заперечується відповідачем, то належним способом захисту прав позивача відповідно до ст. 16 ЦК України, є визнання за ним права користування житлом.
Проте такі висновки суду першої інстанції не в повній мірі відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_1 загальною площею 16.8 кв.м. (житловою 10, 5 кв.м.), в будинку АДРЕСА_1, на підставі договору найму від 29.04.2008 року, укладений між ОСОБА_1 та ДП «Промжитлосервіс-2».
Зазначений будинок на даний час є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Харкова згідно рішення 27 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 20.11.2013 року «Про комунальну власність міста». Житловий будинок перебуває на балансі комунального підприємства «Жилкомсервіс».
Рішенням Московського районного суду м.Харкова від 27.03.2017 року, залишеним без змін ухвалою суду апеляційної інстанції від 11.10.2017 року, відмовлено в задоволені позову Харківської міської ради до ОСОБА_1 про виселення з самоправно зайнятого житлового приміщення (а.с.5). Зазначеним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 оселився і фактично проживає з 2002 року в спірному житловому приміщенні. Вказане житло (на той час кімната АДРЕСА_1) було надане йому в зв'язку з працевлаштуванням на ВАТ «Промбуд-2». В 2003 р. ОСОБА_1 звільнився з ВАТ «Промбуд-2», але продовжував проживати у наданій йому кімнаті, а з 29.04.2008 року між ним та «Промжилсервіс-2» був укладений договір найму житлової площі - кімнати АДРЕСА_1 ( на даний час квартира АДРЕСА_1) строком до 30.04.2009 року. На момент вселення і в подальшому реєстрація місця проживання ОСОБА_1 за вказаною адресою здійснена не була, між тим з ним, як з особою, яка поживає за спірною адресою, укладено договори про надання послуг з централізованного опалення та центразізованного постачання гарячої води, про користування електричною енергією, які ОСОБА_2 здійснює плату за проживання. 22.04.2008 року ОСОБА_1 було попереджено про необхідність виселення з займаної кімнати, разом з тим, вже 29.04.2008 року між ним та ДП «Промжитлосервіс-2», як зазначено вище, було укладено договір, що підтверджує факт правомірного та узгодженого з підприємством проживання ОСОБА_1 на спірній житловій площі. Таким чином, судом зроблено висновок, що відповідно до положень ч.1 ст. 822 ч.1 ЦК України договір найму житлової площі від 29.04.2008 року пролонгувався і є таким, що діє й на тепер, а проживання ОСОБА_1 в квартирі є правомірним.
Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що він правомірно проживає у квартирі АДРЕСА_1 загальною площею 16.8 кв.м. (житловою 10, 5 кв.м.), в будинку АДРЕСА_1, сплачує комунальні послуги. Проте Харківська міська рада вважає, що він самоправно займає вказане житлове приміщення. Позивач вважає, що наявні підстави для захисту його житлових прав шляхом визнання за ним права користування АДРЕСА_1 загальною площею 16,8 м.кв., жилою 10,5 м.кв.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Згідно ст. 810, ч.1 ст. 811 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона- власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом. Договір найму житла укладається у письмовій формі.
Частиною 1 статті 812, частиною 1 статті 813 ЦК України передбачено, що предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи.
Відповідно до ст. ст. 814, 815 ЦК України у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця. Наймач зобов'язаний використовувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за житло.
Згідно ч.1 ст. 821 ЦК України договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п'ять років.
Статтею 822 ЦК України передбачені переважні права наймача житла. Так, у разі спливу строку договору найму житла наймач має переважне право на укладення договору найму житла на новий строк. Не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла наймодавець може запропонувати наймачеві укласти договір на таких самих або інших умовах чи попередити наймача про відмову від укладення договору на новий строк. Якщо наймодавець не попередив наймача, а наймач не звільнив помешкання, договір вважається укладеним на таких самих умовах і на такий самий строк. Якщо наймодавець відмовився від укладення договору на новий строк, але протягом одного року уклав договір найму житла з іншою особою, наймач має право вимагати переведення на нього прав наймача та (або) відшкодування збитків, завданих відмовою укласти з ним договір на новий строк.
Згідно ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно ч.4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судовим розглядом встановлено, що позивач вселився у спірне житлове приміщення на підставі договору найму житла від 29.04.2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ДП «Промжитлосервіс-2», строком до 30.04.2009 року (а.с.4). З цього часу ОСОБА_1 постійно проживає у вказаній квартирі, вносить плату за користування житлом та сплачує комунальні послуги. Договір найму на даний час не припинився і є дійсним відповідно до вимог ст. 822 ЦК України.
В судовому засіданні апеляційної інстанції ОСОБА_1 надав копію паспорту, з якого вбачається, що 22 січня 2019 року місце його проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1.
Разом з тим Харківська міська рада заперечує факт правомірності вселення позивача у квартиру АДРЕСА_1 (а.с.5).
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
У відповідності до ст. 4 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що житлове право ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом визнання за позивачем права користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 загальною площею 16,8 м.кв., жилою 10,5 м.кв.
Разом з тим колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом зазначення у резолютивній частині рішення, що визнання за ОСОБА_1 права користування спірним житловим приміщенням підлягає саме на підставі договору найму від 29.04.2008 року.
Посилання Харківської міської ради на те, що суд першої інстанції поліпшив житлові умови позивача, - спростовуються матеріалами справи, оскільки на підставі договору найму від 29.04.2008 року ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_1 загальною площею 16,8 м.кв., жилою 10,5 м.кв. Позивач не просив поліпшити його житлові умови, а лише обгрунтовано просив визнати за ним право користування вказаною квартирою з урахуванням того, що відповідачем таке право позивача не визнається.
Доводи апеляційної скарги щодо того, що позивач проживає у спірній квартирі без належних правових підстав, - також не приймається до уваги колегією суддів, оскільки ОСОБА_1 був вселений у вищезазначену квартиру на підставі договору найму від 29.04.2008 року, який пролонговується щорічно та на теперішній час є чинним.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
З урахуванням вказаного, рішення Московського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2018 року слід змінити. За ОСОБА_1 слід визнати право користування житловим приміщенням, а саме: АДРЕСА_1 загальною площею 16,8 м.кв., жилою 10,5 м.кв. на підставі договору найму від 29.04.2008 року.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -
Апеляційну скаргу Харківської міської ради - задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2018 року - змінити.
Визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням, а саме: АДРЕСА_1 загальною площею 16,8 м.кв., жилою 10,5 м.кв. на підставі договору найму від 29.04.2008 року.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: С.С. Кругова
Н.П. Пилипчук
Повне судове рішення виготовлено 28.03.2019 року.