Справа № 761/20105/16-ц
Провадження № 2/761/172/2019
20 березня 2019 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді: Піхур О.В.,
за участю :
секретаря судового засідання - Мусійчук В.С.,
представника позивача - ОСОБА_1,
відповідача - ОСОБА_2,
представника відповідача - ОСОБА_3,
розглянувши у судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного майна набутого за час спільного проживання однією сім'єю, -
У травні 2016 року ОСОБА_4 (далі - позивач) звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного майна набутого за час спільного проживання однією сім'єю.
Позивач свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що сторони з 2002 року почали проживати однією сім'єю. З березня 2014 року стосунки між сторонами почали погіршуватись, з травня 2014 року почали проживати окремо. 23 травня 2005 року сторонами було придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. За умовами договору купівлі-продажу 2/3 частини спірної квартири належить позивачу, а 1/3 частини - відповідачу. В 2006р. ОСОБА_5 - мати позивача, подарувала останньому 31000,0 дол. США, які набула від продажу власної квартири. Зазначені грошові кошти позивач передав відповідачу для розміщення їх на вкладних (депозитних) рахунках з метою отримання прибутку, оскільки він ніде не працював, а сім'ї потрібен був стабільний дохід, на підтвердження чого надає копії виписок по рахункам. Факт розпорядження відповідача грошовими коштами, які є спільною сумісною власністю на власні потреби, підтверджується квитанцією ПАТ «КБ «Хрещатик» №DP24_195578 від 24.06.2015 року та квитанцією ПАТ «Платинум Банк» №366038066 від 19.06.2015 року. Після припинення стосунків між сторонами, відповідач відмовляється повернути позивачу зазначені кошти та визнавати їх особистою власністю позивача, а тому позивач вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом.
Тому, позивач, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив суд встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 з ОСОБА_2 однією сім'ю без реєстрації шлюбу з 01 червня 2002 року по 31 травня 2014 року; визнати за позивачем право власності на грошові кошти у розмірі 1185815,86 грн. та стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у розмірі 1185815,86 грн. та понесені судові витрати.
Ухвалою судді від 23.06.2016 року було відкрито провадження у даній справі.
Ухвалою суду від 26.02.2018 року призначено в порядку загального позовного провадження підготовче судове засідання з повідомленням учасників справи.
Ухвалою від 19.09.2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті в загальному провадженні.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити, зазначивши, що факт отримання відповідачем від позивача вищезазначеної суми грошових коштів може свідчити факт укладення відповідачем депозитних договорів з метою розміщення отриманих коштів.
У судовому засіданні відповідач, представник відповідача позовні вимоги визнали частково, а саме в частині спільного проживання з 2002 року по 2012 рік, просили відмовити у задоволенні іншої частини вимог, зазначивши, що з позивачем дійсно проживали разом з 2002 року, квартира була придбана за їх особисті заощадження, пояснює, що у нього були власні кошти, які дісталися йому після смерті батька в спадок, усі грошові кошти, які були внесені ним на депозитні рахунки банківських установ є його особистою приватною власністю і на протязі багатьох років він розпоряджався ними на свій розсуд, позивач не має відношення до його грошових коштів.
Суд, заслухавши пояснення сторін, повно та всебічно дослідивши надані по справі докази, дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06.08.2015 року позов ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання права власності на грошові кошти; стягнення грошових коштів - залишено без задоволення.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26.10.2015 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_6 - ОСОБА_1 відхилено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 серпня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання права власності на грошові кошти, стягнення грошових коштів залишено без змін.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України).
Судами встановлено, що сторони з 2002 року почали проживати однією сім'єю.
З березня 2014 року стосунки між сторонами почали погіршуватись, з травня 2014 року почали проживати окремо.
23 травня 2005 року сторонами було придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, за умовами якого 2/3 частини спірної квартири належить позивачу, а 1/3 частини - відповідачу.
Позивач в своїх поясненнях посилається на те, що в 2006 р. ОСОБА_5 - мати позивача, подарувала останньому 31000,0 дол. США, які набула від продажу власної квартири.
Позивач зазначає, що зазначені грошові кошти передав відповідачу для розміщення їх на вкладних (депозитних) рахунках з метою отримання прибутку, оскільки він ніде не працював, а сім'ї потрібен був стабільний дохід, на підтвердження чого надає копії виписок по рахункам, додатково зазначивши, що факт розпорядження відповідача грошовими коштами, які є спільною сумісною власністю на власні потреби, підтверджується квитанцією ПАТ «КБ «Хрещатик» №DP24_195578 від 24.06.2015 року та квитанцією ПАТ «Платинум Банк» №366038066 від 19.06.2015 року, після припинення стосунків між сторонами, відповідач відмовляється повернути позивачу зазначені кошти та визнавати їх особистою власністю позивача, а тому позивач змушений був звернутись до суду з вказаним позовом.
Відповідно до ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
Отже, предметом доказування при розгляді справ про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу передусім складає сукупність обставин, що є згідно із законом основними ознаками сім'ї; спільне проживання, пов'язаність спільним побутом, наявність взаємних прав та обов'язків.
Відповідно ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Статтею 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно зі ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
У пункті 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 № 11 зазначено, що при застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Враховуючи, що сторони проживали разом, мали відносини притаманні подружжю, що підтверджується доказами наявними у справі, суд дійшов висновку, що в цей період вони були пов'язані спільним побутом та мали взаємні права та обов'язки та не перебуваючи в інших шлюбах і в шлюбі між собою, проживали однією сім'єю як чоловік та жінка.
Разом з цим, відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до ч. 1 Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01.01.2004 року.
Отже, до відносин, які виникли до 01.01.2004 року, застосовуються положення Кодексу про шлюб та сім'ю України, який не передбачав можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу чоловіка та жінки.
Факт сумісного проживання однією сім'єю з 01 червня 2002 року по 31 травня 2014 року підтверджується матеріалами справи.
Разом з тим, встановлення вказаного факту почало мати юридичне значення тільки з 01.01.2004 року, з часу набрання чинності Цивільним та Сімейним кодексами України.
Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне встановити факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу як дружина та чоловік з 01.01.2004 року по 31.05.2014 року.
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, та враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, а саме, те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в період з 01.06.2002 року по 31.05.2014 року проживали разом як чоловік та дружина, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та побут, що також було підтверджено сторонами в судовому засіданні, проте, встановлення вказаного факту почало мати юридичне значення тільки з 01.01.2004 року, з часу набрання чинності Цивільним та Сімейним кодексами України, а тому суд прийшов до висновку, що позовні вимоги в частині встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу як дружина та чоловік підлягають частковому задоволенню, з 01.01.2004 року по 31.05.2014 року.
Щодо позовних вимог в частині визнання за позивачем права власності на грошові кошти у розмірі 1185815,86 грн. та стягнення їх з відповідача, то суд приходить до висновку, що вони не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
У відповідності з ч. 1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Позивач в своїх поясненнях посилається на те, що в 2006 р. ОСОБА_5 - мати позивача, подарувала останньому 31000,0 дол. США, які набула від продажу власної квартири.
Разом з тим, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 ст. 717 ЦК України).
Відповідно ч. 5 ст. 719 ЦК України, договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
За змістом ч. 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до положень ст. 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 13 Постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за № 9 від 06 листопада 2009р., з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Суд не бере до уваги в якості доказу отримання коштів у розмірі 31000,0 дол. США від ОСОБА_5 за договором дарування, що наданий стороною позивача, оскільки зазначений договір є нікчемний, оскільки не складений в установленому законом порядку в письмовій формі, а також є нотаріально не посвідченим. Таким чином, вищенаведений договір дарування не створює прав та обов'язків для сторін.
Стороною позивача не було надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що грошові кошти у розмірі 31000,0 дол. США були передані позивачем відповідачу, сам факт укладання відповідачем з банківськими установами договорів про відкриття рахунків та обслуговування платіжних карток не дає підстав для висновку про отримання відповідачем від позивача грошових коштів у сумі 31000,0 дол. США.
Разом з тим, стороною відповідача також не було надано належних та допустимих доказів, того, що грошові кошти в розмір 31000,0 дол. США є особистою власністю відповідача.
Оцінюючи належність допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав про визнання за позивачем права власності на грошові кошти у розмірі 31000,0 дол. США, а також стягнення зазначеної суми коштів з відповідача на користь позивача, оскільки зазначена сума не відповідає випискам з банку, крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що ці кошти не були використані на потреби сім'ї, оскільки на той час позивач та відповідач проживали як подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. 81 ЦПК України).
Отже, в силу вимог ст.ст. 2, 4, 12, 76-81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Даючи юридичну оцінку зібраним по справі доказам, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, та враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач, знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, а саме, те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в період з 01.06.2002 року по 31.05.2014 року проживали разом як чоловік та дружина, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та побут, що також було підтверджено сторонами в судовому засіданні, проте, встановлення вказаного факту почало мати юридичне значення тільки з 01.01.2004 року, з часу набрання чинності Цивільним та Сімейним кодексами України, а тому позовні вимоги в частині встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу як дружина та чоловік підлягають частковому задоволенню, з 01.01.2004 року по 31.05.2014 року, проте, позовні вимоги в частині визнання за позивачем права власності на грошові кошти у розмірі 1185815,86 грн. та стягнення їх з відповідача не підлягають задоволенню, оскільки докази, того, що грошові кошти є особистою власністю позивача відсутні, а посилання позивача на те, що відповідач користувався грошовими коштами на власний розсуд, та не хотів віддавати, суд не бере до уваги, оскільки матеріали справи не містять підтвердження того, що ці кошти не були використані на потреби сім'ї, так як на той час позивач та відповідач проживали як подружжя, тому суд прийшов до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати, понесені останнім, які складаються з судового збору в розмірі 551,20 грн.
Керуючись ст. ст. 3-5, 7-13, 17, 43, 49, 76-81, 82, 141, 315, 352-353 ЦПК України, ст.ст. 21, 60, 63, 70 СК України, ст. ст. 203, 207, 220, 717, 719 ЦК України; ст. ст. 21, 36, 74 СК України; Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за № 9 від 06 листопада 2009 року, суд,
Позов ОСОБА_4 (АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1) до ОСОБА_2 (АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_2) про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного майна набутого за час спільного проживання однією сім'єю - задовольнити частково.
Встановити факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу як дружина та чоловік з 01.01.2004 року по 31.05.2014 року.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 судові витрати в розмірі 551,20 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Апеляційного суду м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017 року) : до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, а саме, відповідно до ч.1 ст. 296 ЦПК України : апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Дата складення повного судового рішення 28.03.2019 року.
Суддя