Справа № 752/18049/16-ц
Провадження №: 2/752/2494/19
15 березня 2019 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Хоменко В.С.
при секретарі Павлюх П.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним через нечесну підприємницьку практику, -
у листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «ОТП Банк» про визнання недійсним кредитного договору № ML-008/374/2007 від 04.10.2007 року, укладеного між ним та банком, в частині встановлення процентної ставки за користування кредитом в залежності від значення FIDR, що є нечесною підприємницькою практикою.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 04.10.2007 року між ним та ПАТ «ОТП Банк» був укладений кредитний договір № ML-008/374/2007, відповідно до умов якого він отримав кредит в розмірі 100 000,00 доларів США на придбання нерухомого майна з датою остаточного повернення - 04.10.2030 року та сплатою процентів за процентною ставкою, що складається з фіксованої ставки 4,49% річних та процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк на 366 днів з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору - FIDR.
Вказав, що банк в односторонньому порядку та на власний розсуд почав збільшувати значення FIDR, що призвело до збільшення процентної ставки за кредитним договором, що є нечесною підприємницькою практикою з огляду на те, що його тим самим було введено в оману щодо визначення поняття FIDR, що, як виявилось, спотворило його уявлення про порядок визначення плати за кредит у наступних роках, тому просив визнати кредитний договір недійсним.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги та їх обґрунтування підтримав, просив суд їх задовольнити в повному обсязі.
Відповідач про час та місце розгляду справи повідомлявся в установленому законом порядку, явку свого представника в судове засідання не забезпечив, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, в котрій також просив у задоволенні позову відмовити за його безпідставністю та необґрунтованістю.
Заслухавши позивача, повно та всебічно з'ясувавши обставини справи і перевіривши їх наявними у справі письмовими доказами, вислухавши, суд надходить до висновку про те, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
З матеріалів справи вбачається, що 04.10.2007 року сторонами у справі був укладений кредитний договір № ML-008/374/2007, відповідно до умов якого позивач отримав кредит в розмірі 100 000,00 доларів США на придбання нерухомого майна з датою остаточного повернення - 04.10.2030 року та сплатою процентів за процентною ставкою, що складається з фіксованої ставки 4,49% річних та процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк на 366 днів з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору - FIDR (а.с. 6-10).
Згідно ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Дослідивши письмові докази у справі, суд надійшов до висновку про те, що сторони, підписавши спірний договір, встановили факт досягнення згоди між собою щодо всіх істотних умов кредитного договору.
Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 627 ЦК України та відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зокрема, ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Тобто, при укладенні договору сторони повинні усвідомлювати, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Укладаючи правочин, сторони повинні насправді прагнути досягнення саме того правового результату, який завжди виникає при укладенні правочину такого виду.
З точки зору закону при вирішенні спору про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо
Як визначає п. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
У даному випадку, наявність підписаного правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і, що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому.
Крім того, законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод ( ст. ст. 215-216 ЦК України).
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Обставин, визначених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України при розгляді даної справи судом не встановлено.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Частиною 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та розділом 2 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 року, встановлено умови, яких мають дотримуватися кредитодавець та споживач перед укладенням договору про надання споживчого кредиту.
Пунктом 2.4 Правил банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.
З укладеного між сторонами кредитного договору вбачається, що його кожний аркуш засвідчений підписом позивача та представника банку, тобто при його укладенні він ознайомився з усіма істотними та іншими умовами договору.
Тобто, укладений сторонами кредитний договір був спрямований на реальне настання наслідків, що були ним обумовлені, тобто банк надав, а позивач отримав кредит та зобов'язався повернути його банку відповідно до умов кредитного договору.
З матеріалів справи вбачається, що умови договору сторонами виконувалися.
У своєму позові позивач посилається на порушення відповідачем умов законодавства України про захист прав споживачів через вчинення дій, які є нечесною підприємницькою практикою, зокрема, в частині встановлення процентної ставки за користування кредитом в залежності від значення FIDR, збільшення якого банком в односторонньому порядку та на власний розсуд призвело до збільшення процентної ставки за кредитним договором, чим його було введено в оману щодо визначення поняття FIDR та спотворило його уявлення про порядок визначення плати за кредит у наступних роках.
Проте, суд не приймає дані твердження позивача до уваги, зважаючи на наступне.
За положеннями ч. 1, п.5 ч.2, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється.
Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії а бо бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди.
Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Тобто, з аналізу даної норми закону випливає, що введенням покупця в оману є дії, які змушують або можуть змусити споживача дати згоду на укладення правочину, на який в іншому випадку він би не погодився, а агресивними вважаються дії, які фактично містять елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливають або можуть вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.
Які саме прояви нечесної підприємницької діяльності з боку банку існували при укладенні договору та застосовані до позивача, якими саме діями відповідач змушував позивача укласти кредитний договір на умовах, викладених у ньому, та які саме дії, які в розумінні вимог ст. 19 Закону можна було б вважати агресивними, і які впливають на законність укладеного договору, вчинив відповідач при його підписанні, позивач в судовому засіданні не довів з точки зору положень ст. ст. 76-81 ЦПК України.
З врахуванням викладених вище висновків, суд вважає вимоги позивача безпідставними.
Крім того, зміна розміру ставки FIDR відповідно до положень кредитного договору, укладеного між сторонами, чим, на думку, позивача, введено його в оману щодо визначення поняття FIDR та спотворено його уявлення про порядок визначення плати за кредит у наступних роках, не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами двостороннього кредитного договору, з умовами якого погодився позивач, підписавши його.
Положення кредитного договору про встановлення плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента + FIDR не можуть вважатись несправедливими.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б давали підстави вважати спірний кредитний договір недійсним, оскільки при підписанні зазначеного договору позивач ознайомився та погодився з його умовами.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею цього Кодексу.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Тобто, закон покладає обов'язок доказування на сторони у справі.
Позивач, посилаючись на нечесну підприємницьку практику з боку відповідача, повинен був надати докази на підтвердження вказаних тверджень.
Проте, таких доказів суду надано з боку позивача не було.
Враховуючи викладені обставини, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, ст. ст. 3, 6, 15, 16, 202, 203, 2015, 2016, 626-629, 638, 1050, 1054 ЦК України, ст. ст. 1, 11, 15, 18, 19, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-82, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним через нечесну підприємницьку практику - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Київського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлено 25.03.2019 року.
Суддя В.С. Хоменко