19 березня 2019 року
м. Київ
справа 592/8052/17
провадження № 51-494ск19
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 березня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 30 листопада 2018 року в межах кримінального провадження № 12017200440002130 за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Суми, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 ,
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК.
Суть питання
За вироком Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 березня 2018 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 1 ст. 122 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.
Постановлено стягнути з ОСОБА_4 :
- на користь ОСОБА_5 у рахунок відшкодування: витрат на лікування - 1456,41 грн, моральної шкоди - 4000 грн, витрат на правову допомогу - 1500 грн;
- на користь Департаменту фінансів Сумської обласної державної адміністрації у рахунок відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого у комунальному закладі «Сумська обласна клінічна лікарання» - 2693,80 грн.
За вироком суду ОСОБА_4 визнано винним і засуджено за те, що він 30 травня 2017 року приблизно о 16:30, перебуваючи в кафе «Бістро», розташованому на вул. Набережна р. Стрілки у м. Сумах, у ході конфлікту умисно завдав одного удару правою рукою в обличчя, а саме в область правої вилиці, ОСОБА_5 , заподіявши останньому тілесне ушкодження середнього ступеня тяжкості.
Апеляційний суд Сумської області ухвалою від 30 листопада 2018 року змінив вирок місцевого суду, призначив ОСОБА_4 покарання за ч. 1 ст. 122 КК у виді обмеження волі на строк 1 рік. Крім того, постановив стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 витрати на правову допомогу - 3000 грн. У решті вирок місцевого суду залишив без змін.
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 , не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації своїх дій, посилаючись на невідповідність призначеного йому покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість, просить змінити ухвалу апеляційного суду, доповнивши її резолютивну частину реченням про звільнення ОСОБА_4 від відбування покарання з іспитовим строком тривалістю 1 рік.
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_4 указує на те, що апеляційний суд, постановляючи ухвалу за результатами розгляду його апеляційної скарги, повинен був, на думку засудженого, застосувати ст. 75 КК, оскільки на час розгляду цієї скарги першу його судимість у виді штрафу вже було погашено, з моменту вчинення злочину пройшов тривалий час, і нового злочину він не вчиняв, що свідчить про можливість його виправлення. Крім того, у нього на утриманні перебувають двоє малолітніх дітей, які потребують батьківського піклування. Тому, як він вважає, суд апеляційної інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Доведеності винуватості засудженого ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, кримінально-правової оцінки його дій за ч. 1 ст. 122 КК відповідно до вимог ст. 433 КПК Верховний Суд не перевіряв, оскільки законність та обґрунтованість судових рішень у цій частині ним не оскаржуються.
Частиною 2 ст. 50 КК закріплено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 зазначеного Кодексу особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам справедливості, співмірності й індивідуалізації. Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив: «Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України»
Як убачається з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_4 згідно з указаними нормами закону врахував: характер та ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, особу засудженого, котрий офіційно не працює, раніше судимий, не вжив заходів із відшкодування останньому витрат на лікування. При цьому суд відніс часткове визнання ОСОБА_4 своєї вини, а також те, що він є особою молодого віку та має на утриманні двох неповнолітніх дітей, до обставин, що пом'якшують покарання, і не встановив обставин, що його обтяжують.
З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку про призначення ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі, визначивши його строк у межах санкції статті, за якою останнього засуджено.
Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку дійшов висновку про можливість пом'якшення призначеного ОСОБА_4 покарання.
На обґрунтування свого висновку суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий суд, призначаючи засудженому покарання, з урахуванням встановлених пом'якшуючих покарання обставин та відсутності обставин, що його обтяжують, не повною мірою врахував положення ч. 2 ст. 65 КК та не мотивував, чому менш суворого виду покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 122 КК, буде недостатньо для виправлення ОСОБА_4 та попередження вчинення ним нових злочинів. Тому з огляду на характер та ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_4 злочину, дані про його особу, встановлені місцевим судом обставин, що пом'якшують його покарання, апеляційний суд дійшов висновку, що призначення засудженому покарання у виді обмеження волі буде необхідним і достатнім для його виправлення та запобігання вчинення ним нових злочинів. При цьому суд апеляційної інстанції навів докладні мотиви щодо неможливості призначення засудженому більш м'якого покарання.
З огляду на викладене апеляційний суд не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених Кримінальним кодексом України, і дійшов правильного висновку про можливість пом'якшення засудженому покарання і призначення йому покарання у виді обмеження волі в межах, встановлених санкцією ч. 1 ст. 122 КК. Своє рішення апеляційний суд належним чином мотивував. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Верховний Суд вважає, що висновок апеляційного суду в частині визначення виду і розміру призначеного засудженому покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, а тому не вбачає підстав вважати призначене ОСОБА_4 покарання явно несправедливим через суворості або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, як і не вбачає підстав для застосування ст. 75 КК та звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність ухвали апеляційного суду, вмотивованість висновків цього суду з питання призначення ОСОБА_4 покарання та справедливості обраного останньому заходу примусу, засуджений у касаційній скарзі не навів.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи викладене, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Ковпаківського районного суду м. Суми від 20 березня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 30 листопада 2018 року.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3