№ 201/3118/19
провадження 2-з/201/78/2019
19 березня 2019 року м. Дніпро
Суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Антонюк О.А., розглянувши в письмовому провадженні заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову до подання позовної заяви до суду, -
ОСОБА_1 15 березня 2019 року звернувся до суду з заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви до суду.
В заяві про забезпечення позову заявник просить накласти арешт на об'єкти - торгівельні павільйони: - № 1 літ. А-1, а-ганок, загальною площею 25 кв. м., розташований по площа Соборна, 10 Ж, у м. Дніпро; - № 2 літ. А-1, а-ганок, загальною площею 16,4 кв. м., розташований по вул. Яворницького, 2 Б, у м. Дніпро, а також заборонити Дніпровській міській раді та її виконавчому комітету приймати рішення про демонтаж (знесення) вище вказаних об'єктів нерухомого майна, оскільки позивач збирається звернутися до суду з позовом до Дніпровської міської ради про визнання права власності на вище вказане нерухоме майно, проте позивачу стало відомо, що Дніпровською міською радою підготовлено проект рішення ради про знесення тимчасових споруд, в тому числі і наведеного вище майна, а тому знесення даного майна унеможливить виконання рішення суду по справі.
Статтею 149 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Згідно з ч. 1 ст. 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду).
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» передбачено, що єдиною підставою для забезпечення позову є відповідне клопотання у формі мотивованої заяви будь-якої з осіб, котрі беруть участь у справі, також п. 4 вказаної Постанови визначено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір і існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Перевіривши матеріали заяви про забезпечення позову та надані докази, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову, оскільки в заяві не обґрунтовано необхідність забезпечення позову таким шляхом (накладення арешту на майно, що належить позивачу, а не відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб), як зазначено у заяві; також не було не вказано пропозиції щодо зустрічного забезпечення, крім того не зазначено обставини та не надано документи, які б свідчили про те, що дійсно існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову у разі не вжиття цих заходів забезпечення позову, окрім того, в поданій заяві про забезпечення позову не обґрунтовано існування реальної загрози відчуження майна на користь третіх осіб, а лише містяться посилається на імовірність такої можливості, що за своєю суттю є суб'єктивним припущенням сторони заявника, крім того до заяви не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження вище зазначеного, тобто з зазначеного витікає, що заява немотивована та до неї не додані додаткові документи та інші докази, що підтверджують необхідність забезпечення позову саме у такий спосіб, як зазначено у заяві.
Крім того не може суд прийняти до уваги наполягання заявника по справі на задоволенні зазначеної вище заяви, оскільки вони спростовуються вищенаведеним, не ґрунтуються на фактичних даних та об'єктивно нічим не підтверджені.
За таких обставин та з урахуванням всебічного дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, враховуючи вище викладені приписи законодавства, передбачених законом підстав для задоволення заяви нема.
Відповідно до ч. 2 ст. 261 ЦПК України ухвали, що постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями).
На підставі викладеного, керуючись ч. ч. 1, 2 ст. 149, п. 1 ч. 1 ст. 150, ст. 153, 260,261 353 ЦПК України, суд -
ОСОБА_1 у задоволенні заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви до суду - відмовити.
Ухвала набрала законної сили 19 березня 2019 року.
Ухвалу може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя