14 березня 2019 року № 320/170/19
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І.,
за участі секретаря судового засідання Приходько Н.І.,
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - Гаврилюк А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Управління державної міграційної служби України в Київській області про зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_3 з позовом до Управління державної міграційної служби України в Київській області, в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення від 10.12.2018 №98237 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці КНР ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем отримано протиправне рішення ГУ ДМС України у м. Києві про скасування дозволу на імміграцію в Україну, підставою для прийняття якого послугував необґрунтований висновок відповідача про відсутність підтвердження належності до громадянства її дитини. Зазначено, що у ході отримання дозволу на імміграцію ОСОБА_3, нею були надані запитувані відповідним міграційним територіальним органом документи, достовірність яких була перевірена у передбаченому законодавством порядку, та у результаті надано дозвіл на імміграцію, що свідчить про законність її перебування на території України. Однак, відповідачем скасовано такий дозвіл без наявних на те повноважень та підстав.
Відповідач з позовом не погодився, свої заперечення висловив у письмовому відзиві, в якому зазначив, що проведеною перевіркою виявлено, що дозвіл на імміграцію в Україну був наданий позивачу без дотримання вимог чинного законодавства, у зв'язку із чим, оскаржуване рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянки Китайської Народної Республіки ОСОБА_3, прийнято правомірним чином.
Ухвалою суду від 15.01.2019 відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі.
Протокольною ухвалою суду від 05.02.2019 первісного відповідача - Управління державної міграційної служби України в Київській області, замінено на його правонаступника - Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
У судове засідання, призначене на 14.03.2019, прибули представник позивача та представник відповідача. Представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд їх задовольнити, представник відповідача з адміністративним позовом не погодився, наполягав на відмові у його задоволенні.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з огляду на наступне.
Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянкою Китайської Народної Республіки, що підтверджується відомостями з паспорту, виданого 15.03.2004 Міністерством закордонних справ Китайської Народної Республіки, замість паспорта НОМЕР_1 (а.с. 44).
У відповідності до довідки Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в м. Києві від 01.08.2005 № 11/С-1125, громадянці КНР ОСОБА_3 надано дозвіл на імміграцію, на підставі п.6 ч.2, п.3 ч.3 ст.4 та ч.3 ст. 9 Закону України "Про імміграцію", як особі, яка є матір'ю іммігранта (а.с. 10).
25 березня 2011 року позивач отримала посвідку на постійне місце проживання серії КВ №17682/53634, дійсна безстроково (а.с. 9).
З матеріалів справи з'ясовується, та не заперечувалось сторонами, що до ГУ ДМС України у м. Києві надійшов запит з Фастівського РВ УДМС України у Київській області щодо законності надання дозволу на імміграцію в Україну та документування посвідкою на постійне проживання громадянку КНР ОСОБА_3.
Враховуючи зазначене, відповідно до вказівки ДМС від 07.06.2013 №8-4806/2.1-13 було здійснено перевірку матеріалів справи №120637 громадянки КНР ОСОБА_3.
Так, згідно висновку про розгляд матеріалів щодо оформлення дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні громадянці КНР ОСОБА_3 від 10.12.2018 встановлено, що її неповнолітній син ОСОБА_4, на момент прийняття документів у його матері, не мав дозволу на імміграцію та підтвердження належності до громадянства України.
До вказаного висновку міграційний орган дійшов на підставі того, що отримати дозвіл на імміграцію в Україну особа віком до 10 років могла тільки спільно з батьками, а не самостійно, у зв'язку із чим дозвіл на імміграцію в Україну наданий позивачу всупереч вимогам законодавства.
На підставі зазначеного висновку, 10.12.2018 відповідачем прийнято рішення №98237 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянці Китайської Народної Республіки ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 111).
Позивач, вважаючи таке рішення незаконним та таким, що порушує закріплені за ним права щодо імміграції та законного перебування на території України, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, які склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Згідно статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Приписами частини п'ятнадцятої статті 4 Закону встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України №2491-ІІІ від 7 червня 2001 року "Про імміграцію" (далі - Закон № 2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про імміграцію", імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Згідно з пунктами другим та третім частини першої статті 6 Закону України "Про імміграцію", спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні; приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються.
Положеннями пункту шостого частини другої статті 4 Закону України "Про імміграцію", квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.
Стаття 9 Закону України "Про імміграцію" встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
Крім зазначених документів, зокрема, подаються: для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.
Особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону, разом із заявою про надання дозволу на імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Статтею 10 Закону України "Про імміграцію" встановлено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви ( ч.4 ст. 11 Закону України "Про імміграцію").
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983(далі по тексту - Порядок № 1983).
Відповідно до п. 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:
- формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;
- надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції Департаменту чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;
- здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Отже, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які, на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації та матеріалів справи, приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Судом встановлено, що УГІРФО ГУ МВС України у м. Києві було прийнято рішення щодо надання позивачу дозволу на імміграцію відповідно до п.6 ч.2 ст.4 Закону України "Про імміграцію", як особі, яка є матір'ю іммігранта та документовано її посвідкою на постійне проживання, що свідчить про те, що при перевірці законності залишення на постійне проживання позивача на території України, не було встановлено підстав для відмови останній у наданні дозволу на імміграцію.
Натомість, у висновку від 10.12.2018 про розгляд матеріалів щодо оформлення дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні громадянці КНР ОСОБА_3 зазначено, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України позивач отримала дозвіл на імміграцію в Україну як особа, яка є матір'ю іммігранта, проте, неповнолітній ОСОБА_4 на момент прийняття документів у його матері, не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено його належність до громадянства України.
Дослідивши названий висновок та спірне рішення відповідача, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Тобто, законодавчо закріплені підстави для скасування дозволу на імміграцію є вичерпними та не підлягають розширеному тлумаченню та застосуванню.
У цьому контексті, суд зазначає, що спірне рішення відповідача прийнято саме на підставі п.6 ч.1 ст.12 Закону України "Про імміграцію" (інші випадки, передбачені законами України). Водночас, це рішення не містить в собі посилань на встановлений міграційним органом інший випадок, передбачений законом України для скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_3.
Разом з цим, доказів надання позивачем при отриманні дозволу на імміграцію неповного пакету документів, передбаченого законом, приховування даних щодо сімейного стану, недостовірної інформації тощо, відповідачем не надано.
Важливим для зазначення є також те, що УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві під час надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою позивача, жодних заперечень щодо комплектності поданих документів не повідомляв, адже відповідно до вимог статті 9 Закону України "Про імміграцію", неподання особою всіх визначених законом документів є підставою для неприйняття заяви про надання дозволу на імміграцію.
За таких умов, у розумінні статті 12 Закону України "Про імміграцію", суд приходить до висновку про відсутність підстав для скасування позивачу дозволу на імміграцію.
При цьому, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію.
Крім того, суд звертає увагу, що в порушення вимог Порядку № 1983, питання про скасування дозволу на імміграцію розглядалось без запрошення позивача для надання пояснень, а при винесенні оскаржуваного рішення не вивчались обставини, зокрема головна - не спростовано належність сина позивача ОСОБА_4 до громадянства України. У той же час, матеріали справи містять довідку Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в м. Києві від 30.06.2005 №836, згідно якої визначено належність сина позивача до громадянства України (а.с. 12).
Суд наголошує, що відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини у виниклих обставинах. Скасування цього дозволу, а не його зміна або скасування з прийняттям нового рішення, без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивача, оскільки він мав передбачені законом підстави на отримання дозволу на імміграцію.
Такими наслідками, відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію", є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа, яка не виїхала протягом місяця, підлягає видворенню в порядку передбаченому законодавством. Крім того, згідно зі статтею 14 цього Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію.
Вирішуючи спір по суті, суд також враховує практику ЄСПЛ, а саме рішення по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (McMichael v. United Kingdom) від 24.02.1995 р., Series A, № 307, р. 55, § 86 "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання".
А тому, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним, під час прийняття рішення не враховувалась наявність дитини та її законне право на проживання разом з батьками.
Окрім цього, згідно положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Підсумовуючи вищенаведене, суд зазначає, що приходить до висновку про необхідність визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 10.12.2018 №98237, як прийнятого не на підставі та не у спосіб, що передбачені законодавством, необґрунтовано, без урахування всіх обставин, що мають значення для його прийняття, без урахування принципу пропорційності, а також, права особи на участь у процесі прийняття рішення.
При цьому, суд вважає що визнання протиправним та скасування рішення про скасування посвідки позивача на тимчасове проживання в Україні, є достатнім та повним способом поновлення порушених прав та свобод позивача, а позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача повідомити Державну прикордонну службу України про скасування оскаржуваного рішення, є передчасними та такими, що не підлягають задоволенню.
Як встановлено частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Під час розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав до суду достатньо належних і достовірних доказів, а відтак, не довів правомірності свого рішення.
Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч.3 ст. 139 КАС України).
При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у сумі 768,40 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією від 09.01.2019 (а.с. 2).
Отже, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають присудженню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві щодо прийняття рішення від 10.12.2018 №98237 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці КНР ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Скасувати рішенння Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 10.12.2018 №98237 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці КНР ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
У задоволенні іншої частини позовних вимог, - відмовити.
Стягнути на користь громадянки Китайської Народної Республіки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598) судовий збір у сумі 384 (триста вісімдесят чотири) грн 20 коп.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Лисенко В.І.
Дата складення і підписання повного тексту рішення - 19 березня 2019 р.