Справа № 346/6409/18
Провадження № 2/346/680/19
18 березня 2019 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області
Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі:
головуючого-судді Веселова В.М.
секретаря - Максим'юк М.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Коломия справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, -
Позивачка звернулася в суд з даним позовом, в якому просить визнати відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком, що знаходиться в АДРЕСА_1. Вказала, що вона є власником вищевказаного будинку, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Також в будинку зареєстровані її сини ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_2, який є її колишнім чоловіком. Через негативні відносини шлюб між сторонами розірвано на підставі рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 14 березня 2000 року. До припинення шлюбних відносин відповідач не проживав в її будинку і по даний час, в загальному більше 15 років. Відповідач також не брав будь-якої участі в утриманні будинку, не дбав про його схоронність, не сплачував будь-яких комунальних послуг. Реєстрація відповідача у будинку перешкоджає у користуванні будинком. В судове засідання позивачка подала письмове клопотання про слухання справи у її відсутність, позовні вимоги підтримала.
Відповідач в судове засідання не з'явився без поважної причини, хоча про день, час і місце слухання справи був належним чином повідомлений шляхом публікації оголошення про виклик на сайті «Судова влада».
Розглянувши письмове клопотання позивачки та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 належить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами в АДРЕСА_1 на праві приватної власності, що стверджується даними витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 29353562 від 05 грудня 2018 року. (а.с. 8).
Згідно з довідки № 1071, виданої 25.10.2018 року Джурківською сільською радою Коломийського району, в спірному будинку зареєстровані сини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 та відповідач ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 12).
Відповідно до акту обстеження від 25 жовтня 2018 року у вищевказаному будинку зареєстровані позивачка та відповідач по справі, який не проживає в ньому більше 15 років, вибув за межі України і місце його перебування невідоме (а.с.13).
Відповідач являється колишнім чоловіком позивачки, шлюб між якими розірвано відповідно до рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області № 2-163/2000 р. від 14 березня 2000 року та свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 29 вересня 2015 року, актовий запис № 216 (а.с.10-11).
Отже, відповідач тривалий час не проживає у спірному будинку, участі в утриманні будинку не приймає, не сплачує комунальні платежі та втратив інтерес до спірного житла. Домовленості між сторонами про відсутність відповідача в житловому будинку позивача понад один рік немає. В добровільному порядку зняти відповідача з місця реєстрації неможливо, оскільки місце проживання його позивачці не відоме.
Реєстрація відповідача в даному будинку позбавляє позивачку, як власника, права в повній мірі володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном та оформити субсидію по оплаті комунальних послуг.
Стаття 64 ЖК України передбачає, що членами сім'ї є дружина, діти, батьки, які постійно проживають разом і ведуть спільно господарство, а не члени сім'ї мають права нарівні наймача. Відповідач не є членом сім'ї позивачки, а тому міг проживати в будинку на правах наймача.
Як встановлено в судовому засіданні відповідач не турбується за спірне житло, не несе жодних витрат по оплаті за житлово-комунальні послуги, яке свідчить про те, що відповідач втратив будь-який інтерес до спірного житла.
У відповідності до ст.317 ЦК України власнику належать права володіння,користування та розпорядження своїм майном. Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно обмежений у його здійсненні, а у відповідності до ст. 322 ЦК України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить. Згідно ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно ст. 405 ч.2 ЦК України, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідач не приймав участі у витратах по утриманню будинку, не сплачував комунальні та інші платежі, не допомагав в поточних ремонтах, забрав свої речі з будинку.
Згідно ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу , який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У відповідності до ст.3 Цивільно-процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цивільно-процесуальним кодексом звернутись до суду за захистом своїх порушених,невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У відповідності до ст.64 Конституції України право на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод не підлягає обмеженню. Дане право гарантоване усім фізичним та юридичним особам, права і свободи чи інтереси яких порушені, невизнані або оспорені. Згідно ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права,свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у спосіб визначений законами України. Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Згідно ст.263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Як встановлено в судовому засіданні більше 15 років відповідач не проживає в спірному будинку. Відповідач не бере будь-якої участі в утриманні житла, не сплачує за комунальні послуги та втратив будь-який інтерес до даного житла. Не проживаючи в даному будинку, але будучи зареєстрованим в ньому, відповідач не надає допомоги на оплату комунальних послуг, у будинку відсутні будь-які його речі. Крім того, оскільки позивачка не домовлялася з відповідачем про його відсутність в її житлі понад шість місяців, він втратив право на користування житлом.
У відповідності до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Норми Конституції України є нормами прямої дії,які мають найвищу силу.
У відповідності до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.1996 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У відповідності до ст.8 ЦПК України - суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
У відповідності до ст.1 ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
П.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (яка підлягає застосуванню відповідно до ст.9 Конституції України, та ст.2, ч.1 ст.8 ЦПК та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), закріплено принцип, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи безстороннім судом, а пункт 1 статті 6, стаття 13 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу зазначає, що «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів...»
Так, у відповідності до Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Андрій Руденко проти України», зазначено що: «35. З огляду на принципи, встановлені його практикою (див., наприклад, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» (Jahn and Others v. Germany) [ВП], №№ 46720/99, 72203/01 і 72552/01, п. 78, ECHR 2005-VI), Суд зазначає, що мало місце втручання у право заявника на майно.
37. Отже, Суд визнає, що втручання у справі заявника становило «позбавлення» майна у значенні другого речення першого пункту ст. 1 Першого протоколу. Тому Суд має визначити, чи було це втручання виправданим відповідно до цього положення.
38. Суд нагадує, що втручання у право на мирне володіння майном є сумісним з вимогами ст. 1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Зокрема, друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (див. згадане вище рішення у справі «Україна-Тюмень» проти України», п. 49).»
У відповідності до Рішення Європейського суду з прав людини по справі «East\West Alliance Limited" проти України», зазначено : «167.Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу та Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див рішення по справі «Іатрідіс проти Греції»,заява №31107/96 , п.58,ECHR 1999-II. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності верховенства права, що включає свободу від свавілля.
168.Суд нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою яку прагнуть досягти».
Суд зазначає, що з підписанням Угоди про асоціацію з Європейським Союзом Президентом нашої держави, та ратифікацією її вищим законодавчим органом - Верховною Радою України,- Україна, як держава, яка намагається вступити до європейського співтовариства в якості повноправного члена, повинна поважати в першу чергу право приватної власності всіх і кожного зокрема, як основоположне право особи, оскільки право приватної власності є основним постулатом і наріжним каменем європейських цінностей, непорушним і основою європейської спільноти, якого повинна дотримуватись кожна держава, яка є членом чи асоційованим членом європейської спільноти.
У відповідності до ч.2 ст.3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Після того, як відповідачі перестали проживати з позивачем, вести з нею спільне господарство та бюджет, відповідачі не пов'язані спільним побутом з позивачем по справі, не мають з нею спільного побуту, взаємних прав та обов'язків.
Верховний Суд в постанові від 17.10.2018 у справі № 521/17805/16-ц , яка є правовою позицією, роз'яснив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Крім цього, КЦС Верховного Суду в постанові від 22.11.2018 у справі № 760/13113/14-ц нагадав, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.10.2018 у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.
У відповідності до ст.411 ч.5 ЦПК України правова позиція Верховного суду є обов'язковою для застосування судом першої інстанції.
Як вбачається з представлених суду документів відповідач не проживає в спірному будинку більше 15 років, що підтверджується відповідним актом від 25.10.2018 року №223 (а.с.15) без поважних причин, жодних документів які б спростовували цей факт, відповідачем суду не надано, оскільки він в судове засідання не з'явився.
Наведене підтверджується копією рішення суду про розірвання шлюбу та копією свідоцтва про розірвання шлюбу, довідкою № 1071 та актом обстеження від 25 жовтня 2018 року , копією паспорта та ідентифікаційного коду та іншими перевіреними в судовому засіданні доказами.
На підставі ст.41 Конституції України, ст.ст.317,319,321,322,386,391,405 Цивільного кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Рішень Європейського суду з прав людини у справах Андрій Руденко проти України» від 21.12.2010 року та «East\West Alliance Limited" проти України» від 23.01.2014 року, ст.8 ЗУ "Про охорону дитинства", ст.3 Сімейного кодексу України та керуючись ст.ст.128-130,223,247 ч.2, 263,264,265,268 ЦПК України суд, -
Позов задовольнити.
Визнати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, таким, що втратив право користування житловим будинком, що знаходиться в АДРЕСА_1.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Івано-Франківського апеляційного суду через Коломийський міськрайонний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Повний текст рішення виготовлено 18 березня 2019 року.
Суддя Веселов В. М.