12 березня 2019 рокуЛьвів№ 857/4320/18
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
Головуючого судді Сеника Р.П.,
суддів Онишкевича Т.В., Попка Я.С.,
з участю секретаря судового засідання Коваль Т.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 0340/1336/18 за адміністративним позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій,-
суддя в 1-й інстанції - Волдінер Ф.А.,
час ухвалення рішення - 16.10.2018 року,
місце ухвалення рішення - м. Луцьк,
дата складання повного тексту рішення - 16.10.2018 року,
Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (надалі - позивач) звернулося з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (надалі ФОП ОСОБА_1, відповідач) про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 15 575,00 грн. та пені у розмірі 794,75 грн., всього - 16 369,75 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч вимогам частини першої статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» відповідачем у 2017 році не забезпечено норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів в кількості 1 особи. Сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів становить 15 575,00 грн., яка відповідачем в добровільному порядку не сплачена. За несвоєчасну сплату адміністративно-господарських санкцій відповідачу нарахована пеня у сумі 794,75 грн., яку позивач просить стягнути з ФОП ОСОБА_1 із сумою адміністративно-господарських санкцій в примусовому порядку. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року позовні вимоги задоволено частково. Рішення суду першої інстанції оскаржив відповідач, подавши на нього апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням та недоведеністю обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновкам, викладених у рішенні суду обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права. Крім того апелянт вказує, що 28.02.2018 року було здано звітність за формою №10-ПІ, відповідно до якої середньооблікова кількість штатних працівників помилково зазначено 8 осіб. У штаті позивача був наявний працівник ОСОБА_2, який не відпрацював жодної години, дня у 2017 році.
Відповідно до підпункту 2.6.7 пункту 2.6 Інструкції зі статистики кількості працівників, передбачено, що не включаються до облікової кількості штатних працівників такі категорії: працівники, які подали заяви про звільнення і припинили роботу до закінчення строку попередження або які припинили роботу без попередження адміністрації. Вони виключаються із облікового складу працівників з першого дня невиходу на роботу. Тому, здійснено коригування у звіті. Щодо обов'язку подачі звітності форми №3-ПН, то ФОП ОСОБА_1 не планував створювати робочі місця, а навпаки, кількість працівників зменшувалась, у зв'язку з відсутністю замовлень, тому вакантні місця не створювались, а відповідна звітність до центру зайнятості не подавалась. Крім того, в табелі облікового часу даного працівника стоїть відмітка «НЗ», тобто неявка з нез'ясованих причин, а не прогул. Просить скасувати рішення Волинського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення апелянта, дослідивши обставини справи, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги у справі, суд першої інстанції виходив з того, що враховуючи вимоги Інструкції зі статистики кількості працівників, у ФОП ОСОБА_1 середньооблікова кількість штатних працівників у 2017 році склала 8 осіб.
Однак відповідач не надав суду доказів того, що на початку 2017 року він здійснив належне інформування центру зайнятості про вакантне у нього робоче місце для особи з інвалідністю. Заходи, спрямовані на працевлаштування інваліда, ФОП ОСОБА_1 у 2017 році не вжив.
Розглядаючи спір, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Встановлено, підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець 25.06.2008 року, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с.107-108).
27.02.2018 року за вх. №1790 відповідач подав до відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт форми №10-ПІ про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2017 рік, у якому відображено, що середньооблікова чисельність працюючих у 2017 році у відповідача фактично складала 8 чоловік, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, становила 0 осіб. При цьому, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», повинна складати 1 особу. Фонд оплати праці штатних працівників відповідача у 2017 році становив 249,2 тис. грн. (а. с. 28).
14.06.2018 року Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів направило ФОП ОСОБА_1 претензію №92/19-295 про наявність заборгованості з адміністративно-господарських санкцій в розмірі 15 575,00 грн. та про необхідність її сплати у встановлений термін (а.с. 12).
Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.1991 року №875-ХІІ (надалі - Закон №875-ХІІ) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Частиною першою статті 20 Закону №875-ХІІ визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Згідно пункту 2.3. Інструкції зі статистики кількості працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 року №286 в обліковій кількості штатних працівників за кожний календарний день враховуються особи, які фактично працювали, а також відсутні на роботі з будь-яких причин, тобто усі працівники, які перебувають у трудових відносинах, незалежно від виду трудового договору.
Відповідно до підпункту 2.5.13 пункту 2.5. вищезазначеної Інструкції в облікову кількість працівників включаються також працівники, які були тимчасово відсутні з таких причин: здійснили прогули.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів прийшла до переконання, що працівники, які вчинили прогул, включаються до облікової кількості штатних працівників. При обчисленні середньооблікової кількості штатних працівників облікового складу враховуються всі категорії працівників облікового складу, зазначені у пунктах 2.4, 2.5 цієї Інструкції, крім працівників, які перебувають у відпустках у зв'язку з вагітністю та пологами або для догляду за дитиною до досягнення нею віку, передбаченого чинним законодавством або колективним договором підприємства, включаючи тих, які усиновили новонароджену дитину безпосередньо з пологового будинку (підпункти 2.5.8 - 2.5.9 Інструкції). Облік цих категорій працівників ведеться окремо. Таким чином, працівники, які були відсутні на роботі з будь-яких причин, в тому числі й ті, які вчинили прогул, відповідно до положень Інструкції включаються і до середньооблікової кількості штатних працівників.
Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, прийшла до висновку, що працівник ОСОБА_2 повинен бути включений у звіт, так як не з'являвся на роботі, тобто здійснював прогули, оскільки такий працівник у 2017 році не був звільнений, хоч позивач пояснює це неможливістю розшукати працівника, однак не надає належних доказів, які б підтверджували дане твердження.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАСУ України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст.139 КАС України понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги належить покласти на відповідача.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, а доводи апелянта на правомірність прийнятого рішення не впливають та висновків суду не спростовують.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, а доводи апелянта на правомірність прийнятого рішення не впливають та висновків суду не спростовують.
Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 229, 272, 286, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 0340/1336/18 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя ОСОБА_3
судді ОСОБА_4
ОСОБА_5
Повне судове рішення складено 18.03.2019 року