Іменем України
14 березня 2019 року
м. Київ
справа №761/6781/14-а
адміністративне провадження №К/9901/43587/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мороз Л.Л.,
суддів: Гімона М.М., Бучик А.Ю.,
розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у касаційній інстанції адміністративну справу № 761/6781/14-а
за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - ГУ ПФУ) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_2
на постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 19 лютого 2016 року, ухвалену у складі головуючого судді Гуменюк А.І. та
ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2017 року постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді Лічевецького І.О., суддів Мельничука В.П., Мацедонської В.Е. -
05 березня 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:
- визнати протиправними дії ГУ ПФУ щодо припинення виплати пенсії;
- зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії з 01 червня 2013 року;
- стягнути з ГУ ПФУ на користь ОСОБА_2 заборгованість в частині невиплаченої пенсії з 01 червня 2013 року по лютий 2015 року, що складає суму у розмірі 32 393 грн 76 коп.
Позов ОСОБА_2 обґрунтувала тим, що вона є громадянкою України та до виїзду на постійне місце проживання до Російської Федерації отримувала пенсію по втраті годувальника відповідно до Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Позивач виїхала за кордон на постійне проживання, у зв'язку з чим з 01 червня 2013 року виплату пенсії припинено. Вважаючи такі дії незаконними, позивач звернулась із заявою про поновлення виплати пенсії, проте відповідач безпідставно їй відмовив.
Шевченківський районний суд м. Києва постановою від 19 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2017 року, відмовив у задоволенні позовних вимог.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що оскільки ОСОБА_2 з 06 лютого 2013 року отримала вид на проживання у Російській Федерації та постійно проживає за адресою Російська Федерація, АДРЕСА_1, відповідач правомірно відмовив у поновленні виплати пенсії.
22 серпня 2017 року представник ОСОБА_2 звергнувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Шевченківського районного суду від 19 лютого 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2017 року, ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що припинення відповідачем пенсійних виплат у зв'язку із перебуванням ОСОБА_2 в Російській Федерації з підстави передбаченої пунктом 2 частини першої статті 49 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) є безпідставним та неправомірним, оскільки положення пункту 2 частини першої статті 49 Закону № № 1058-IV втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009. Так саме як і друге речення статті 51 Закону № 1058-IV.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 вересня 2017 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та витребував матеріали справи.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
Пунктом 4 частини першої розділу VII Перехідних положень КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (частини третя статті 3 КАС України).
Верховний Суд, переглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами судові рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг, дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Суди встановили, що ОСОБА_2 перебувала на обліку в ГУ ПФУ, отримуючи пенсію по втраті годувальника відповідно до Закону № 2262-ХІІ.
У зв'язку з виїздом на постійне місце проживання до Російської Федерації виплату пенсії позивачеві було припинено.
Виплата пенсії пенсійним органом здійснювалась позивачеві до 01 червня 2013 року.
30 грудня 2013 року ОСОБА_2 звернулась до ГУ ПФУ із заявою про поновлення виплати пенсії.
Листом від 14 лютого 2014 року за № 3752/12/К-91/1, відповідачем відмовлено у поновленні виплати на підставі пункту 2 частини першої статті 49 та статті 51 Закону № 1058-IV, у зв'язку з тим, що вона виїхала на проживання за кордон, а саме до Російської Федерації.
Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 46 Конституції України, статті 22 Загальної декларації прав людини, стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, стаття 23 Європейської соціальної хартії (переглянутої) закріплюють право особи на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Водночас статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначається форми і види пенсійного забезпечення.
При цьому, Конституція України (стаття 24), Загальна декларація прав людини (статті 2, 7), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (стаття 2), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 14, стаття 1 Протоколу N 12 до Конвенції, далі - Конвенція) закріплюють принцип рівності осіб та визначають, що права особи, в тому числі і право на соціальний захист має здійснюватися без дискримінації за будь-якою ознакою.
Частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV визначені підстави для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду.
Так, відповідно до вказаної норми Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
Статтею 51 Закону № 1058-IV передбачено що, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV наведені положення Закону № 1058-IV визнано неконституційними.
В силу вимог частини другої статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Згідно з частиною другою статті 49 Закону № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Відповідно до абзацу 2 частини четвертої статті 2 Закону № 1058-IV, питання участі іноземців і осіб без громадянства в системі пенсійного забезпечення в Україні та участі громадян України в іноземних пенсійних системах регулюються відповідно цим Законом, іншими законами з питань пенсійного забезпечення та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частинами першою та другою статті 4 вказаного закону передбачено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Згідно із статтею 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення, підписаною 13 березня 1992 року, пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць цієї Угоди та членів їхніх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.
Статтею 7 вказаної Угоди встановлено, що при переселенні пенсіонера в межах держав-учасниць Угоди виплата пенсії за попереднім місцем проживання припиняється, якщо пенсію того самого виду передбачено законодавством держави за новим місцем проживання пенсіонера. Розмір пенсії переглядається відповідно до законодавства держави - учасниці Угоди за новим місцем проживання пенсіонера з дотриманням умов, передбачених пунктом 3 статті 6 цієї Угоди.
Таким чином, оскільки ОСОБА_2 з 06 лютого 2013 року отримала вид на проживання у Російській Федерації та постійно проживає за адресою Російська Федерація, АДРЕСА_1, виплата пенсії позивачки підлягала припиненню в розумінні статті 7 Угоди.
Разом з цим суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що матеріали справи не містять рішення пенсійного органу про припинення виплати пенсії, як цього вимагає частина перша статті 49 Закону № 1058-IV.
При цьому, в матеріалах справи міститься копія паспорта громадянина України ОСОБА_2, відповідно до якої з 08 серпня 2013 року до 27 січня 2014 року було зареєстровано місце перебування позивачки Солом'янським районним відділом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (а.с 6), що могло свідчити про наявність підстав для поновлення виплати пенсії у цей період, проте вказана обставина судами попередніх інстанцій не досліджувалась.
До того ж, Вид на проживання, який отримав позивач в Російській Федерації - це документ, виданий іноземному жителю на підтвердження його права на постійне проживання в Російській Федерації, а також його права на вільний виїзд з Російської Федерації та в'їзд в Російських Федерацію (а.с 42). При цьому, тимчасовий.
Оскільки у справі, яка розглядається спір виник щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_2, то для правильного вирішення спору судам необхідно перевірити чи прийняті рішення та (або) вчинено дії суб'єктом владних повноважень на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а саме, чи ухвалювалось відповідне рішення пенсійним органом.
Також не досліджувався розрахунок заборгованості по пенсії позивача, яка не виплачувалась їй з 01 червня 2013 року та яку просить стягнути на свою користь ОСОБА_2 (а.с 51).
За змістом частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права та не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що без установлення зазначених обставин на підставі належних та допустимих доказів та без надання їм належної правової оцінки, суди дійшли передчасних висновків та прийняли рішення, які не відповідають вимогам щодо їх законності і обґрунтованості.
Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.
Отже суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки встановили їх без дослідження належних доказів, що у відповідності до пункту 3 частини другої статті 353 КАС України є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд.
Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові і встановити зазначені в ній обставини, що стосуються обсягу та змісту спірних правовідносин і охоплюються предметом доказування, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог 242 КАС України.
Керуючись статтями 242, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Шевченківського районного суду від 19 лютого 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
Л.Л. Мороз
М.М. Гімон
А.Ю. Бучик ,
Судді Верховного Суду