18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua
12 березня 2019 року Справа № 925/1230/18
Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді - Васяновича А.В.,
секретар судового засідання - Козоріз О.І.,
за участі представників сторін:
від позивача - ОСОБА_1 - адвокат,
від відповідача - ОСОБА_2 - адвокат,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк”,
м. Київ
до товариства з обмеженою відповідальністю “ЕВЕР БЕСТ”,
м. Черкаси
про стягнення 15 978 632 грн. 54 коп.
До господарського суду Черкаської області звернулося з позовом акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” до товариства з обмеженою відповідальністю “ЕВЕР БЕСТ” про стягнення з відповідача заборгованості за договором фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року в розмірі 15 978 632 грн. 54 коп., а саме: 15 406 369 грн. 24 коп. заборгованість за відсотковою винагородою за користування майном та 572 263 грн. 30 коп. пені.
Ухвалою господарського суду Черкаської області від 03 грудня 2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 09 січня 2019 року.
Ухвалою господарського суду Черкаської області від 09 січня 2019 року продовжено строк підготовчого провадження на тридцять днів та відкладено підготовче засідання на 12 лютого 2019 року.
Ухвалою господарського суду Черкаської області від 12 лютого 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Розгляд справи по суті призначено на 11 год. 20 хв. 12 березня 2019 року.
12 березня 2019 року від відповідача надійшла заява про зупинення провадження у справі до прийняття рішення господарським судом міста Києва у справі №910/2110/19 про визнання недійсним договору фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадках об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (п. 4 ч. 1 ст. 229 ГПК України).
Згідно ч. 3 ст. 195 ГПК України провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупиняється тільки з підстав, встановлених пунктами 1 - 3 частини першої статті 227 та пунктом 1 частини першої статті 228 цього Кодексу.
Тобто, виключні випадки зупинення провадження у справі, яка перебуває на стадії розгляду по суті врегульовано ч.3 ст.195 ГПК України.
Оскільки розгляд справи по суті розпочинається з моменту оголошення головуючим судового засідання відкритим, то з урахуванням вищенаведеної норми процесуального закону, зупинення провадження на підставі п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України вже не допускається, а тому відповідне клопотання відповідача залишено судом без задоволення.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд позов задовольнити повністю з підстав викладених у позові.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував.
У своєму відзиві відповідач зазначав, що оскільки договір фінансового лізингу нотаріально не посвідчений, він є нікчемним та не створює наслідків від моменту його укладення. А тому будь-які стягнення з відповідача коштів за нікчемним правочином є неможливими.
В зв'язку з чим, відповідач просив суд у задоволенні позову відмовити повністю.
У відповіді на відзив позивач вказував, що жодних домовленостей між сторонами про нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу не існувало, і в свою чергу чинним законодавством для сторін спірного договору такі дії не визнано обов'язковими.
Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюється законом, в зв'язку з чим договір фінансового лізингу укладений між сторонами, не потребує нотаріального посвідчення, а тому немає підстав вважати такий договір нікчемним.
В судовому засіданні, яке відбулося 12 березня 2019 року згідно ч. 1 ст. 240 ГПК України було оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення зі справи №925/1230/18.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, а також дослідивши докази, суд вважає, що позовні вимоги слід задовольнити повністю, виходячи з наступного:
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено господарським судом під час її розгляду, 01 липня 2016 року між публічним акціонерним товариством комерційний банк “ПриватБанк” (правонаступником якого є акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк”) (банк) та товариством з обмеженою відповідальністю “ЕВЕР БЕСТ” (лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу №4Е16055ЛИ.
Відповідно до умов пункту 1.1. договору фінансового лізингу банк є власником нерухомого майна, яке зазначено у додатку №1 до договору. Банк зобов'язався передати лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач - прийняти майно від банку в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.
В подальшому сторони 01 липня 2016 року, 07 липня 2016 року, 29 липня 2016 року, 05 серпня 2016 року та 03 листопада 2016 року укладали додаткові угоди до договору фінансового лізингу.
Відповідно до ст.3 Закону України “Про електронний цифровий підпис” електронний цифровий підпис за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки) у разі, якщо: електронний цифровий підпис підтверджено з використанням посиленого сертифіката ключа за допомогою надійних засобів цифрового підпису; під час перевірки використовувався посилений сертифікат ключа, чинний на момент накладення електронного цифрового підпису; особистий ключ підписувача відповідає відкритому ключу, зазначеному у сертифікаті.
На підтвердження підписання додаткових угод від 07 липня 2016 року, 05 серпня 2016 року та 03 листопада 2016 року до договору фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року з використанням електронного цифрового підпису, позивачем надано результати перевірки електронного цифрового підпису вказаних додаткових угод, у яких зазначено дату, точний час та особу підписантів з боку сторін договору, а також реєстраційний номер посиленого сертифіката відкритого ключа.
Угодою про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 28 березня 2016 року укладеної між сторонами, визначено, що електронний цифровий підпис (печатка) АЦСК за правовим статусом прирівнюється до власноручного підпису (печатки).
Враховуючи викладене, слід вважати, що вищевказані додаткові угоди підписані обома сторонами.
Згідно ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України “Про фінансовий лізинг” фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.
За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Згідно статті 6 Закону України “Про фінансовий лізинг” договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.
Суд звертає увагу на те, що як вбачається із приписів ст. 1 вищевказаного Закону він регулює правовідносини лише за договором непрямого лізингу, коли лізингодавець спеціально придбає предмет лізингу у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов. Умовами спірного договору фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року передбачено передачу у лізинг майна, яке перебуває у власності лізингодавця (прямий лізинг), тому норми Закону не можуть бути застосовані до правовідносин сторін у спірному договорі. Вказані правовідносини врегульовані виключно нормами Цивільного кодексу України та положеннями самого договору.
Згідно зі статтею 806 ЦК України до договору фінансового лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), викладені в параграфі 1 “Загальні положення про найм (оренду)” глави 58 “Найм (оренда)” ЦК України.
За своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки.
Згідно зі ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 657 ЦК України визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Частинами 1 та 3 статті 760 ЦК України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Найм будівлі або іншої капітальної споруди врегульовано параграфом 4 глави 58 ЦК України, де визначено особливості найму виключно нерухомого майна.
Згідно з частиною 1 статті 793 ЦК України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
Частиною 2 статті 793 ЦК України визначено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до вимог ст. 794 ЦК України, право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Відповідач у своєму відзиві посилається, що договір фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року є нікчемний, оскільки нотаріально не посвідчений, однак з даними твердженнями суд не погоджується, виходячи з наступного:
За правилами статей 15, 16 ЦК України, статті 20 ГК України та статті 4 ГПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків нікчемного правочину може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
За приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Як роз'яснено в п. 2.5.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29 травня 2013 року “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними”, нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак, це не виключає можливості подання та задоволення позову про визнання нікчемного правочину (господарського договору) недійсним.
Отже, вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору.
Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Відповідно ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
У відповідності до частини 1 статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Судом встановлено, що договір фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року, укладений між позивачем та відповідачем, нотаріально не посвідчено.
Водночас суд звертає увагу на те, що вимоги про нотаріальне посвідчення договору фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року жодна із сторін не заявляла до виникнення спору між сторонами про стягнення заборгованості за користування предметом лізингу. Доводи щодо необхідності нотаріального посвідчення договору були заявлені лізингоодержувачем (відповідачем) в якості заперечень на позовні вимоги про стягнення суми боргу, тобто метою такої правової позиції відповідача було ухилення від виконання передбачених договором лізингу зобов'язань щодо оплати коштів за користування майном, яке вже фактично відбулося, а кошти в установлений договором строк сплачені не були.
Як вже було зазначено судом, та згідно положень ст. 806 ЦК України, яка відноситься до параграфу 6 “Лізинг” глави 58 “Найм (оренда)” ЦК України, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Загальні положення про найм (оренду), викладені в параграфі 1 глави 58 ЦК України, однак вони не містять вимог щодо нотаріальної форми договору та державної реєстрації.
Посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постановах від 16 грудня 2015 року у справі №6-2766цс15 та від 18 січня 2017 року у справі №363/3673/14-ц є хибними, оскільки правовідносини, щодо яких Верховним Судом України висловлена правова позиція не є аналогічними або подібними правовідносинам у даній справі.
Водночас судом було враховано відповідні висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №915/865/17.
З урахуванням вищевикладеного, положення статей 793, 794 ЦК України, які містяться в параграфі 4 глави 58 ЦК України та є особливостями найму об'єктів нерухомості, до спірних правовідносин користування нерухомим майном як предметом лізингу, які виникли між сторонами в даній справі, не підлягають застосуванню, з урахуванням правових норм параграфу 6 та параграфу 1 глави 58 ЦК України.
Отже, господарський суд дійшов висновку, що договір фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року, укладений між позивачем та відповідачем, не потребує нотаріального посвідчення та відсутні підстави вважати даний договір нікчемним, як це вважає відповідач.
Даний договір станом на момент розгляду справи в суді є чинним.
Господарський суд дійшов висновку, що до спірного договору не застосовуються будь-які встановлені Цивільним кодексом або іншим законом особливості щодо форми його укладання. Загальні правила щодо форми договору встановлені статтею 639 ЦК України, згідно якої:
1. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
2. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.
3. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
4. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Що стосується моменту укладення договору фінансового лізингу, то на думку суду також відсутні будь-які особливості правового регулювання цього питання.
За загальним правилом, викладеним у статті 640 “Момент укладення договору” Цивільного кодексу України:
1. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
2. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
3. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Також слід прийняти до уваги норми Господарського кодексу України.
Згідно ст. 179 ч. 7 цього Кодексу господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Стаття 180 частина 2 Господарського кодексу встановлює, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ст. 181 ч. 1 того ж Кодексу господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Окрім того сторонами договору була досягнута домовленість у п. 9.2. про те, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін.
Жодних домовленостей між сторонами про нотаріальне посвідчення або державну реєстрацію цього договору не існувало, законом ці дії для сторін спірного договору як обов'язкові також не визначено.
Звертаючись до суду з позовом акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” просило стягнути з товариства обмеженою відповідальністю “ЕВЕР БЕСТ” заборгованість за договором фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року в розмірі 15 978 632 грн. 54 коп. (15 406 369 грн. 24 коп. - відсоткова винагорода за користування майном та 572 263 грн. 30 коп. - пеня за порушення строків плати відсоткової винагороди).
Згідно з п. 3.1 договору передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно акту прийому-передачі майна, зазначеним у додатку №3.
Відповідно до акту прийому - передачі майна від 01 липня 2016 року лізингодавець передав, а лізингоодержувач прийняв у строкове платне володіння та користування нерухоме майно, вказане у акті (а.с. 27).
На дату укладання договору фінансового лізингу вартість майна становила 381 074 752 грн. 00 коп. (п. 1.2. договору).
Відповідно до п. 6.2.11. договору (з урахуванням умов додаткової угоди від 29 липня 2016 року) лізингоодержувач зобов'язався сплачувати банку: винагороду за відкриття рахунку “Фінансовий лізинг (оренда)”; лізинговий платіж (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна); відсоткову винагороду за користування майном; інші витрати банка, безпосередньо пов'язані з цим договором.
Пунктом 6.2.8. договору на лізингоодержувача було покладено обов'язок не зменшувати суму лізингових платежів, а також не затримувати виплату чергового лізингового платежу, якщо дані зміни не погоджені сторонами та не передбачені договорами про внесення змін до цього договору.
Розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком №2 (п. 2.1. договору).
Відповідно до п. 2.3.2. договору лізингоодержувач сплачує банку відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 12% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу, який зазначений в додатку №2.
Починаючи з 07 листопада 2016 року лізингоодержувач сплачує відсоткову винагороду за ставкою 10,5% річних, що було узгоджено сторонами у додатковій угоді від 03 листопада 2016 року.
Графіком лізингових платежів (в редакції від 05 серпня 2016 року) передбачена сплата лізингових платежів 25 липня 2016 року, 25 серпня 2016 року, в подальшому щомісяця з 25 липня 2017 року до 25 червня 2026 року.
Однак, відповідач за весь час дії договору сплатив лише два лізингові платежі: 25 липня 2016 року в розмірі 317 562 грн. 29 коп. та 23 серпня 2016 року в розмірі 3 178 536 грн. 35 коп., що підтверджується банківською випискою (а.с. 45). В подальшому лізингові платежі відповідачем не сплачувалися.
Також відповідач допустив порушення строків сплати відсоткової винагороди за користування майном. Зокрема, відповідна прострочена заборгованість виникала у лізингоодержувача 01 березня 2017 року, 01 квітня 2017 року, 01 травня 2017 року, 01 червня 2017 року та 01 липня 2017 р оку, що підтверджується виписками за рахунками 2078*, 2079*.
Пунктом 2.3.3. договору встановлено, що у випадку порушення лізингоодержувачем зобов'язань по сплаті лізингових платежів, передбачених цим договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 24% річних, а починаючи з 07 листопада 2016 року - 21% (відповідно до додаткової угоди від 03 листопада 2016 року), від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно додатку №2.
Статтею 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
За змістом п. 9.1. договору (з урахуванням умов додаткової угоди від 05 серпня 2016 року) строк дії договору з дати підписання цього договору до 25 червня 2026 року. У частині невиконаних сторонами зобов'язань договір діє до повного їх виконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічне положення закріплено й у ч. 1 ст. 188 ГК України.
За змістом пунктів 8.2., 8.2.3. договору цей договір підлягає розірванню в односторонньому порядку за ініціативою банку шляхом письмового повідомлення про це лізингоодержувача за три дні у випадку повної або часткової несплати лізингового платежу лізингоодержувачем, якщо прострочення сплати становить більше ніж 30 днів, а також у випадку порушення строків сплати винагород за договором.
У повідомленні про розірвання сторони зазначають причину дострокового розірвання цього договору. При цьому для розірвання цього договору, договір про внесення змін сторони не укладають (п. 8.4. договору).
У випадку розірвання цього договору, майно повинне бути повернуте лізингоодержувачем у термін розірвання, по акту прийому-передачі майна в тому стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу (п. 8.3. договору).
У зв'язку з тим, що відповідач прострочив сплату лізингових платежів більше ніж на 30 днів, а також порушив строки сплати відсоткової винагороди, позивачем було направлено відповідачу повідомлення від 31 травня 2017 року про розірвання договору фінансового лізингу, яке було вручене відповідачу 06 червня 2017 року.
Зазначеним повідомленням позивач проінформував відповідача про розірвання договору з 15 червня 2017 року, а також запропонував сплатити наявну заборгованість та передати майно по акту прийому-передачі.
15 червня 2017 року сторони підписали акт прийому-передачі майна, відповідно до якого лізингоодержувач передав, а банк прийняв майно, яке було предметом договору фінансового лізингу №4Е16055ЛИ від 01 липня 2016 року. Водночас, жодної сплати заборгованості за договором відповідач не здійснив.
Оскільки лізингове майно було повернуто позивачу 15 червня 2017 року, відповідач зобов'язаний сплатити відсоткову винагороду за користування майном за період з 01 липня 2016 року до 15 червня 2017 року в розмірі 15 406 369 грн. 24 коп.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідачем всупереч ч. 1 ст. 74, ст. ст. 76, 77 ГПК України не було доведено факту здійснення, на підставі умов договору фінансового лізингу, розрахунку з відсоткової винагороди за користування майном.
Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як свідчать матеріали справи, доказів сплати банку заборгованості за відсотковою винагородою за користування предметом лізингу, станом на час прийняття рішення судом відповідачем не надано, розрахунок заявлених позивачем до стягнення сум не спростовано.
Судом перевірено розрахунок відсоткової винагороди за користування майном та встановлено, що він є арифметично вірним, відповідає умовам договору, обставинам справи та здійснений у відповідності до приписів чинного законодавства.
Таким чином з відповідача підлягає стягненню 15 406 369 грн. 24 коп. заборгованості за відсотковою винагородою за користування майном.
Відповідно до ч. 1 ст. 546 та ст. 549 ЦК України виконання зобов'язання забезпечується, зокрема, неустойкою, яка визначається як пеня та штраф і є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання. Сплата неустойки є правовим наслідком у разі порушення зобов'язання (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України).
У пункті 7.1. договору сторони визначили, що у випадку порушення лізингоодержувачем зобов'язань по сплаті лізингових платежів, по сплаті винагород, сплачує банку за кожний випадок порушення пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, яка розраховується у відсотках річних від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу.
Умовами пунктів 7.9. та 7.10. договору сторони погодили, що строки позовної давності по вимогах про стягнення лізингових платежів, винагород, неустойки - пені, штрафів, інших платежів/витрат встановлюються тривалістю 15 років; нарахування неустойки за кожний випадок порушення зобов'язань здійснюється протягом 15 років з дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане лізингоодержувачем.
Згідно ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Частина 6 ст. 232 ГК України передбачає строк та порядок, у межах якого нараховуються штрафні санкції.
Нарахування санкцій триває протягом шести місяців. Проте законом або договором можуть бути передбачені інші умови нарахування.
Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Оскільки сторонами було визначено інший період нарахування штрафних санкцій, то нарахування пені понад строки встановлені ч.6 ст.232 ГК України з дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано не суперечить вимогам чинного законодавства.
У зв'язку з порушенням лізингоодержувачем термінів сплати лізингових платежів та відсоткової винагороди за користування майном, відповідно до п. 7.1. договору позивач заявив до стягнення з відповідача пеню у розмірі 572 263 грн. 30 коп. нарахованої за період з 30 березня 2017 року по 15 червня 2017 року.
Нарахування пені здійснено позивачем вірно, відповідачем не спростовано, а тому позов в цій частині також підлягає задоволенню.
Судові витрати підлягають розподілу між сторонами відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.
На підставі викладеного, та керуючись ст. ст. 129, 237, 238, 240 ГПК України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю “ЕВЕР БЕСТ”, бул. Шевченка, 266, оф. 405/1, м. Черкаси, ідентифікаційний код 39682123 на користь акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк”, вул. М. Грушевського, 1Д, м. Київ, ідентифікаційний код 14360570 - 15 406 369 грн. 24 коп. заборгованості зі сплати відсоткової винагороди за користування майном, 572 263 грн. 30 коп. пені та 239 679 грн. 49 коп. судового збору.
Видати наказ після набрання рішення суду законної сили.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строк визначені ст. 241 ГПК України.
Рішення суду може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом ІV ГПК України.
Повне рішення складено 14 березня 2019 року.
Суддя А.В.Васянович