ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
13.03.2019Справа № 917/1402/18
Суддя Господарського суду міста Києва Босий В.П., розглянувши в письмовому провадженні справу за позовом Кременчуцької міської ради Полтавської області
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дар-С»
про стягнення 76 376,70 грн.
Кременчуцька міська рада Полтавської області звернулася до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дар-С» (надалі - «Товариство») про стягнення 76 376,70 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 10.11.2015 по 23.10.2016 відповідач користувався земельною ділянкою площею 2 747,00 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Кременчук, вул. Чкалова, 213, проте плату за користування такою ділянкою у встановленому порядку не вносив, чим завдав позивачу збитків на суму 76 376,70 грн.
Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 16.11.2018 матеріали позовної заяви Кременчуцької міської ради Полтавської області передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.01.2019 відкрито провадження у справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, відповідачу визначено строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповідь на відзив, позивачу надано строк для подання відповіді на відзив.
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Ухвала суду від 14.01.2019 отримана представником відповідача 22.01.2019, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0103049125147.
Натомість, відзив на позовну заяву відповідачем не подано, будь-яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін не надходило.
Положеннями ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
За таких обставин, з огляду на приписи ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає вирішенню за наявними матеріалами справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва встановив наступне.
Згідно із відомостями, що містяться в Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, 24.12.2013 до Реєстру прав власності на нерухоме майно внесений запис №4024228, згідно з яким Товариство є власником нерухомого майна, що складається з будівлі та споруди автозаправної станції, диспетчерського пункту, А, 76,2 кв.м, туалету, Б, 2,1 кв.м; складу ГСМ (резервуари), В, 105,2 кв.м; навісу з роздаточними коробками, розташованим на земельній ділянці площею 2 747 кв.м, кадастровий номер - 5310436100:04:004:0268. Право власності відповідача зареєстроване на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 24.12.2013, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурмакою І.П. за реєстровим №5046.
Рішенням Кременчуцької міської ради Полтавської області від 23.12.2018 Товариству надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) площею 2 747 кв.м для експлуатації та обслуговування та споруд автозаправної станції по вул. Чкалова, 213 в м. Кременчук Полтавської області.
Відповідно до протоколу №1 загальних зборів учасників Товариства від 11.04.2016 в результаті проведення виділу з Товариства, будівлі та споруди автозаправної станції, розташовані за адресою: Полтавська обл., м. Кременчук, вул. Чкалова, 213, перейшли у власність товариства з обмеженою відповідальністю «Вест Оіл Трейд», внаслідок чого були внесені відповідні відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності 17065219).
Спір у справі виник у зв'язку з користуванням відповідачем спірною земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та без сплати орендної плати, у зв'язку з чим позивач вказує на необхідність відшкодування відповідачем збитків у розмірі 76 376,70 грн.
Зокрема, позивач вказує, що відповідач, набувши право власності на нерухомість по вул. Чкалова, 213 у м. Кременчук, у період з 10.11.2015 по 23.10.2016, не зважаючи на отримання відповідного дозволу на розробку документації з землеустрою та неодноразові звернення позивача, умисно не вчиняв дій з оформлення правовстановлюючих документів на право користування земельною ділянкою під нерухомістю та не сплачував за таке користування плату за землю у встановленому законодавством розмірі (а саме, орендну плату).
Внаслідок такої протиправної бездіяльності відповідача територіальній громаді в особі позивача було завдано збитків, які становлять суму неотриманого доходу - орендної плати за користування землею.
Згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні.
За змістом статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України селищні міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положеннями частини першої статті 21 Закону України «Про оренду землі» визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Як встановлено судом, рішенням позивача від 23.12.2015 Товариству надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки площею 2747 кв.м для експлуатації та обслуговування будівель та споруд автозаправної станції по вул. Чкалова, 213, проте матеріали справи не містять доказів оформлення відповідачем права користування такою земельною ділянкою.
З огляду на викладене суд приходить до висновку про порушення Товариством наведених норм законодавства з огляду на неоформлення ним права користування земельною ділянкою.
У позовній заяві Кременчуцька міська рада Полтавської області зазначає, що оскільки саме на землекористувача покладається обов'язок вчинення певних дій, спрямованих на оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку, то невиконання вказаного обов'язку є підставою для стягнення з землекористувача збитків у вигляді упущеної вигоди (неодержаної плати за землю).
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно з частиною другою статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 Земельного кодексу України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
За змістом вказаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.
Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала відповідно до частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України. Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 Цивільного кодексу України).
Водночас предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об'єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщені, без належних на те правових підстав.
Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентується Земельним кодексом України.
Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 Земельного кодексу України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт "е" частини першої статті 141 цього Кодексу).
За змістом глави 15 Земельного кодексу України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується, зокрема, через право оренди. При цьому згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Отже, за змістом вказаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику.
Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права, проте з огляду на приписи частини другої статті 120 Земельного кодексу України не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.
З огляду на викладене суд приходить до висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства про відшкодування шкоди (збитків), оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 і № 922/5468/14, від 14.01.2019 у справі №912/1188/17.
Водночас, збитки за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та безпідставно набуте майно мають різну правову природу і підпадають під різне нормативно-правове регулювання. Втім на відміну від збитків, для стягнення яких підлягає доведенню наявність складу правопорушення, а саме таких складових як: шкода, протиправна поведінка її заподіювача, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача, а також вина, для висновків про наявність підстав для повернення безпідставно набутих коштів є встановлення обставин набуття або збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого) та те, що набуття або збереження цього майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Судом встановлено, що відповідач, як власник об'єктів нерухомого майна, користувався земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розміщені, за відсутності оформленого відповідно до вимог чинного законодавства права користування цією земельною ділянкою, не сплачуючи орендну плату.
Отже, відповідач без достатньої правової підстави за рахунок позивача, який є власником земельної ділянки, зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, тобто орендну плату, тому зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Суд перевірив наданий позивачем розрахунок та вважає правомірним нарахування позивачем до стягнення з відповідача плати за фактичне користування земельною ділянкою у період з 10.11.2015 по 23.10.2016 у розмірі 76 376,70 грн.
Судове рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
При цьому рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Крім того, викладене вище узгоджується зі змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, та з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яку відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» українські суди повинні застосовувати при розгляді справ.
Так, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Суд відзначає, що хоча позивачем помилково застосовано до спірних правовідносин норми, які регулюють стягнення збитків у вигляді неодержаної орендної плати за земельну ділянку у вказаний період, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача відповідної суми коштів як безпідставно отриманого майна.
Європейський Суд з прав людини у справі "Устименко проти України" констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006р. вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Отже, процедура розгляду справи судами повинна відповідати вимогам ст. 6 Конвенції та положенням законодавства України та має бути збалансована з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права. Ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент заявника, національні суди не виконують своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Нечипорук і Йонкало проти України").
За таких обставин, позовні вимоги Кременчуцької міської ради Полтавської області про стягнення з Товариства коштів за фактичне користування земельною ділянкою у розмірі 76 376,70 грн. задовольняються судом повністю з підстав, зазначених у цьому рішенні.
Відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва -
1. Позовні вимоги Кременчуцької міської ради Полтавської області задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дар-С» (03040, м. Київ, вул. Василя Жуковського, 22; ідентифікаційний код 32303254) на користь Кременчуцької міської ради Полтавської області (39600, Полтавська обл., м. Кременчук, площа Перемоги, 2; ідентифікаційний код 24388300) грошові кошти за фактичне користування земельною ділянкою у розмірі 76 376 (сімдесят шість тисяч триста сімдесят шість) грн. 70 коп. та судовий збір у розмірі 1 762 (одна тисяча сімсот шістдесят дві) грн. 00 коп. Видати наказ.
3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
4. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя В.П. Босий