П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
12 березня 2019 р.м.ОдесаСправа № 420/5275/18
Категорія: 11.5 Головуючий в І інстанції Іванов Е.А.
Місце ухвалення: м. Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого - Ступакової І.Г.
суддів - Бітова А.І.
- Лук'янчук О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2018 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №111 від 13.06.2018 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області розглянути заяву позивача щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -
ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області з позовною заявою, в якій просив визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №111 від 13.06.2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Обґрунтовуючи адміністративний позов позивач зазначає, що наказом ГУДМСУ в Одеській області від 13.06.2018 року №111 на підставі ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 10.10.2018 року позивач отримав повідомлення №5/1-535 від 13.06.2018 року видане ГУ ДМСУ в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність елементів загрози життю відповідно до інформації по країні походження. Позивач вважає рішення ДМСУ в Одеській області неправомірним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування те без дослідження всіх обставин, які мають значення, а тому звернувся до суду з зазначеним позовом.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2018 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, не повне з'ясування судом обставин справи, просить скасувати рішення від 11.12.2018р. з прийняттям нового судового рішення - про задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 в повному обсязі.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції не надано оцінки інформації по країні походження апелянта.
Апелянт вважає, що він відповідає критеріям, визначеним п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Іраку, уродженцем міста Мосул, за національністю араб, за віросповіданням сповідує іслам сунітського толку.
Судом встановлено, що позивач виїхав з країни громадської належності легально.
Виїзд з Іраку на територію України відбувся наприкінці жовтня 2010 року, авіарейсом Ербіль (Ірак) - Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна).
Вперше за наданням міжнародного захисту позивач звернувся 27.07.2015 року. У зв'язку з уникненням шукачем захисту процедурних питань, зникненням, неможливістю встановлення його місця знаходження наказом управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМСУ в Одеській області №238 від 15.12.2015 року справу №2015OD0139 було призупинено.
21.05.2018 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи №2018ОD0070 громадянина Іраку ОСОБА_1 Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області на підставі п.13, ч. 1, ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» дійшло висновку щодо відмови громадянину Іраку в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом №111 від 13.06.2018 року, позивачу відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового притулку» було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідачем не було встановлено жодних умов які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні, згідно п.13, ч. 1, ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозності і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадського походження. Відповідачем, також не було встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину, в регіоні постійного проживання заявника відсутні будь-які збройні конфлікти.
Про прийняте рішення позивачу вручене повідомлення №5/1-535 від 13.06.2018 року.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів з позовною заявою.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених вимог позивача виходячи з наступного.
Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п. 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань
У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
В силу ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси,віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Як вбачається із особової справи ОСОБА_1 та не заперечується апелянтом, під час розгляду наданої позивачем заяви службовою особою Головного управління ДМС в Одеській області проводилися співбесіди для з'ясування обставин, необхідних для прийняття рішення щодо оформлення документів для надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, протоколи проведення яких містяться у матеріалах справи.
В свою чергу, як вбачається із протоколу співбесіди, апелянт зазначив, що звернення до територіального підрозділу ДМС обумовлене лише потребую у легалізації перебування на території України (том 1а.с. 155, 171).
Крім того, апелянт під час співбесіди вказує на можливість його безперешкодного проживання в країні походження у м. Багдад (том 1 а.с.160).
Також колегія суддів зазначає, що з матеріалів справи (протоколів співбесіди, звернень позивача до міграційного органу) не вбачаються факти переслідування позивача на батьківщині та щодо відмови країни його громадської належності захищати права апелянта від дискримінації та переслідувань.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території країни його походження - Іраку з будь-яких мотивів позивачем не наведено.
Крім того, колегія суддів наголошує, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Так, цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Колегія суддів враховує аналіз матеріалів по країні походження позивача, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.
Як вбачається з особової справи ОСОБА_1 вибув з Іраку до України на підставі національного паспорту та візи. Тобто, позивач безперешкодно пройшов митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, крім того безперешкодно виїхав до Іраку в 2013 році, де пробув приблизно два - три місяці та повернувся на територію України, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності, а тому твердження позивача щодо існування небезпеки є безпідставними та ґрунтуються лише на його особистих припущеннях.
Також, колегія суддів звертає увагу на те, що в апеляційній скарзі апелянт посилається на інформацію по країні походження.
Колегіє суддів встановлено, що відповідачем, у наявному в матеріалах справи Повідомленні про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту від 13.06.2018 року надано змістовні пояснення з посиланням на офіційні джерела інформації по країні походження (а.с.189-190).
Крім того, колегія суддів враховує, що, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась небезпека в країні походження позивача, водночас, на думку останнього, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, яка підлягає дослідженню та оцінюванню, не дала відповідачу підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.
Також, колегія суддів вказує на те, що лише інформація по країні походження не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась з такою заявою.
З огляду на викладене, аналізуючи зібранні докази щодо реальності побоювань позивача стосовно його переслідування та загальновідомі обставини щодо небезпечної ситуації у країні його походження, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано погодився з висновком ГУ ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки з боку останнього під час процедури надання такого статусу не було зазначено жодних переконливих доводів, щоб свідчили б про обґрунтовані підстави побоюватись переслідування його на батьківщині. Зазначені позивачем у матеріалах справи факти не дають підстав вважати, що він переслідувався в країні свого походження, як конвенційний біженець, та не доводять загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Таким чином, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги та погоджується з висновками суду першої інстанції, який дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Також, на підставі наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений 12 березня 2019 року.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
О.В. Лук'янчук