Справа № 826/3388/18 Суддя першої інстанції: Головань О.В.
28 лютого 2019 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Горяйнова А.М.,
суддів - Кузьмишиної О.М. та Файдюка В.В.,
за участю секретаря - Казюк Л.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2018 року, яке оголошене о 15 год. 44 хв. та складене у повному обсязі 10 грудня 2018 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ голови Національного агентства з питань запобігання корупції від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1.»;
- поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді керівника Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя Національного агентства з питань запобігання корупції;
- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральної шкоди в розмірі 200000 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2018 року у задоволенні вказаного адміністративного позову було відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову про задоволення позову. Свої вимоги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права. Скаржник вказує на те, що заява про звільнення за згодою сторін була написана під тиском та до настання дати, визначеної як дата припинення трудових відносин, була відкликана. Також позивач зазначає, що суд першої інстанції надав невірну оцінку доказам, які були надані на підтвердження факту написання заяви про звільнення за згодою сторін під тиском. Крім того ОСОБА_1 зазначає, що набула статусу викривача, у зв'язку з чим на неї поширюються гарантії, передбачені ч. 3 ст. 53 Закону України «Про запобігання корупції».
Національне агентство з питань запобігання корупції подало відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначило, що трудові відносини із ОСОБА_1 були припинені за її особистим волевиявленням про припинення державної служби. Також відповідач вказує на необґрунтованість доводів позивача про написання заяви про звільнення за згодою сторін під тиском. Крім того відповідач вважає, що на час звільнення зі служби позивач не була викривачем.
Під час судового засідання позивач та представник позивача підтримали апеляційну скаргу та просили суд її задовольнити з підстав, викладених у ній.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти апеляційної скарги та просила суд відмовити у її задоволенні посилаючись на те, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення, а підстави для його зміни чи скасування відсутні.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2018 року - без змін виходячи із наступного.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено та сторонами даної справи не заперечується, що ОСОБА_1 проходила службу в Національному агентстві з питань запобігання корупції на посаді керівника Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя. Позивач була прийнята на роботу наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 15 червня 2017 року № 217-к/тр.
ОСОБА_1 02 жовтня 2017 року подала заяву про звільнення із займаної посади за згодою сторін із 31 жовтня 2017 року.
Наказом голови Національного агентства з питань запобігання корупції від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр позивача було звільнено із займаної посади з 31 жовтня 2017 року за угодою сторін згідно з ч. 2 ст. 86 Закону України «Про державну службу» та п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
Позивач 18 жовтня 2017 року подала заяву про надання основної щорічної відпустки терміном на 5 календарних днів з 25 жовтня 2017 року з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.
У подальшому 23 жовтня 2017 року ОСОБА_1 подала заяву, у якій просила відкликати її заяву про звільнення за угодою сторін з 31 жовтня 2017 року. Відповідь на вказану заяву позивачу не надавалась.
Крім того, наказом голови Національного агентства з питань запобігання корупції від 30 жовтня 2017 року № 526 к/тр було відкрите дисциплінарне провадження відносно ОСОБА_1
Листом від 01 листопада 2017 року № 73-32/39412/17 позивачу була направлена копія наказу від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр про звільнення із займаної посади та повідомлено про необхідність отримання трудової книжки у відділі кадрового забезпечення Департаменту організаційного та кадрового забезпечення Національного агентства з питань запобігання корупції. Зазначений лист був повернутий відповідачу без вручення адресату у зв'язку із закінченням встановленого терміну зберігання.
Повторний лист від 15 листопада 2017 року № 73-32/41337/17 аналогічного змісту також був повернутий до Національного агентства з питань запобігання корупції.
Судом першої інстанції було встановлено, що з наказом від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр ОСОБА_1 фактично ознайомилася 01 грудня 2017 року у приміщенні Національного агентства з питань запобігання корупції. Зазначена обставина підтверджується записом ОСОБА_1 на аркуші внутрішнього погодження наказу, на якому зазначено, що позивач незгодна з наказом, оскільки подавала заяву про відкликання заяви про звільнення та обізнана про наявність наказу про скасування наказу про звільнення. Також позивач просила оплатити листки непрацездатності та поновити її на посаді у зв'язку з незаконним звільненням.
Не погоджуючись із наказом від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр та бездіяльністю Національного агентства з питань запобігання корупції щодо відкликання зазначеного наказу, ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що позивач була звільнена з посади із дотриманням вимог Кодексу законів про працю України, Закону України «Про державну службу» та Закону України «Про запобігання корупції».
Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
У відповідності до ст. 10 Закону України «Про запобігання корупції» члени Національного агентства є державними службовцями. Працівниками апарату Національного агентства та його територіальних органів є державні службовці, а також інші працівники, які виконують допоміжні функції.
Положеннями абз. 2 ч. 4 ст. 4 вказаного Закону передбачено, що до Національного агентства, його членів, службовців та працівників його апарату застосовується Закон України «Про державну службу» у частині, що не суперечить Закону України «Про запобігання корупції».
Згідно зі ст. 86 Закону України «Про державну службу» державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом. Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Однією з підстав для припинення трудового договору, відповідно до п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, є угода сторін.
Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника.
Як раніше зазначалося, наказом від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр ОСОБА_1 була звільнена із займаної посади саме за угодою сторін. Підставою для видачі вказаного наказу стала заява позивача від 02 жовтня 2017 року.
Дослідивши вказану заяву колегія суддів встановила, що у ній міститься прохання ОСОБА_1 про звільнення із займаної посади. Позивач чітко визначила підставу звільнення - за згодою сторін, а також дату припинення трудових відносин - 31 жовтня 2017 року.
Згода Національного агентства з питань запобігання корупції із зазначеною пропозицією підтверджується резолюцією на заяві від 02 жовтня 2017 року «До наказу» та виданням наказу від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр про звільнення ОСОБА_1 з посади із дати, зазначеної у заяві - 31 жовтня 2017 року.
Зазначені обставини вказують на вірне формулювання причини звільнення позивача із посади керівника Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя та дотримання Національним агентством з питань запобігання корупції встановленого Кодексом законів про працю України та Законом України «Про державну службу» порядку звільнення працівника за угодою сторін.
Звертаючись до суду з вимогою про скасування наказу від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр, ОСОБА_1 обґрунтувала свої вимоги тим, що 23 жовтня 2017 року подала заяву про відкликання заяви від 02 жовтня 2017 року про звільнення. Також позивач зазначила, за результатами розгляду такої заяви був складений наказ про скасування наказу від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр.
Надаючи правову оцінку зазначеним доводам позивача, суд першої інстанції керувався п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», відповідно до якого при досягненні домовленості про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це роботодавця і працівника.
Також суд першої інстанції вірно зазначив, що після досягнення згоди про звільнення з посади за угодою сторін, ОСОБА_1 мала право відкликати свою заяву про звільнення, проте звернення з такою заявою не створює для Національного агентства з питань запобігання корупції обов'язку щодо поновлення трудових відносин з позивачем.
Позивач наполягає, що отримавши заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення за угодою сторін до моменту фактичного припинення трудових відносин, відповідач зобов'язаний був розглянути таку заяву та скасувати наказ від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр. Обґрунтовуючи свою позицію, ОСОБА_1 посилається на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 404/3049/15-ц (6-1269цс16).
У вказаному судовому рішенні Верховний Суд України зазначив, що розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.
Колегія суддів звертає увагу на те, що посилаючись на вказаний правовий висновок, ОСОБА_1 не враховувала фактичних обставин у справі № 404/3049/15-ц (6-1269цс16) та дійшла до помилкового висновку щодо можливості його застосування до правовідносин, що виникли між нею та Національним агентством з питань запобігання корупції.
Так, у справі № 404/3049/15-ц (6-1269цс16) позивач оскаржував наказ директора ДП «Кіровоградстандартметрологія» від 31 березня 2015 року про звільнення з роботи відповідно до заяви від 30 березня 2015 року на підставі п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України. Позивач зазначав, що звільнення з роботи є незаконним, оскільки заяву від 30 березня 2015 року про звільнення за угодою сторін він не писав, у дійсності така заява була ним написана 05 грудня 2014 року під психологічним тиском директора підприємства, з яким у позивача склалися неприязні стосунки. Також позивач зазначав, що 13 березня 2015 року звернувся до директора підприємства із заявою щодо скасування своєї заяви про звільнення з 31 березня 2015 року, однак відповіді на цю заяву не отримав.
Тобто, у межах вказаної справи переглядався наказ про звільнення з роботи за угодою сторін на підставі заяви, яка була фактично складена в інший день, ніж зазначено в оскаржуваному наказі та яка була відкликана працівником до видачі наказу про звільнення.
Таким чином висновок Верховного Суду України про те, що суди повинні з'ясувати чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення та чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін зумовлений саме фактичними обставинами у справі.
У даному випадку позивач не заперечує, що заява про звільнення за угодою сторін була складена, підписана та подана нею особисто 02 жовтня 2017 року. Заява про відкликання такої заяви була подана ОСОБА_1 23 жовтня 2017 року, тобто після досягнення згоди між нею та відповідачем щодо припинення трудових відносин та видачі наказу від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр про звільнення із займаної посади.
Отже, матеріалами справи підтверджується існування домовленості позивача та відповідача про припинення трудових відносин за взаємною згодою з 31 жовтня 2017 року. В момент видачі наказу про звільнення волевиявлення позивача на припинення трудових відносин підтверджувалося її заявою від 02 жовтня 2017 року. Про бажання анулювати попередню домовленість сторін щодо припинення договору за угодою сторін позивач повідомила відповідача лише 23 жовтня 2017 року.
Відтак, звернення ОСОБА_1 23 жовтня 2017 року із заявою про відкликання заяви про звільнення не впливає на законність дій відповідача щодо видачі наказу від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр та не створює обов'язкових передумов для поновлення позивача на раніше займаній посаді. Надходження такої заяви могло бути підставою для скасування наказу від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр відповідачем виключно за взаємною згодою сторін, яка у даному випадку не була досягнута.
Зазначений висновок колегії суддів відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 820/6196/17.
Також колегія суддів враховує викладений у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 820/243/16 висновок про те, що право на відкликання заяви про звільнення є безумовним правом працівника, але лише у разі, якщо звільнення відбувається з його ініціативи. Якщо ж роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Відмовитись від домовленості про розірвання трудового договору за угодою сторін можна лише за згоди всіх сторін, тобто працівника та роботодавця.
Судом першої інстанції було вірно зазначено, що така згода з боку Національного агентства з питань запобігання корупції могла бути виявлена виключно у формі відповідного наказу про скасування наказу про звільнення.
До матеріалів справи приєднана копія журналу реєстрації наказів з кадрових питань, який підтверджує, що у період з 23 жовтня 2017 року по 31 жовтня 2017 року (дата припинення трудових відносин із позивачем) наказ про скасування наказу від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр - не приймався.
Вимоги ОСОБА_1 про поновлення на посаді керівника Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя Національного агентства з питань запобігання корупції обґрунтовані також тим, що заява про звільнення з роботи від 02 жовтня 2017 року була написана під тиском та не відповідала її дійсному волевиявленню.
Доводи позивача стосовно вчинення тиску на неї, суд першої інстанції обґрунтовано оцінював виходячи із того, що робота антикорупційних органів за своєю природою є предметом прискіпливої уваги громадськості з одного боку, а також осіб, які мають намір вплинути на їх роботу, з іншого боку, що може бути розцінене як тиск, незалежно навіть від ситуації всередині такого органу. За таких обставин надто широке розуміння поняття тиску є неприпустимим, оскільки означатиме можливість кваліфікувати будь-яке звільнення з таких органів як тиск. Також суд першої інстанції враховував, що Законом України «Про державну службу» передбачений механізм реагування державних службовців на спроби вплинути на їх діяльність, у зв'язку з чим звільнення під тиском не може обґрунтовуватися загальним посиланням на некоректну чи незаконну поведінку керівництва.
В апеляційній скарзі позивач зазначає, що відсутність вільного волевиявлення підтверджується тим, що пропозиція звільнитися за угодою сторін надійшла від керівництва Національного агентства з питань запобігання корупції за посередництвом завідувача сектору запобігання та виявлення корупції, голови дисциплінарної комісії ОСОБА_2. Така пропозиція, за твердженням ОСОБА_1, була обумовлена тим, що вона непідконтрольна та не виконує необхідних розпоряджень. Також позивач вважає, що її посаду необхідно було звільнити для особи, яка зайняла друге місце за результатами конкурсу.
Суд першої інстанції оцінював вказані доводи ОСОБА_1 з урахуванням пояснень свідків, які повідомили, що у період перебування позивача на посаді у Національному агентстві з питань запобігання корупції панувала напружена, некомфортна атмосфера, викликана бажанням голови агентства мати на посадах виключно тих людей, які виконують її вказівки.
Відповідно до п.п. 1, 2, 10 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про запобігання корупції» голова Національного агентства, зокрема, організовує роботу Національного агентства, контролює роботу працівників його апарату, у межах повноважень видає накази та доручення.
За таких обставин саме по собі прагнення голови Національного агентства з питань запобігання корупції до підбору працівників, які виконують її доручення, не є проявом тиску. У свою чергу порядок дій державного службовця у разі отримання незаконного, на його думку, наказу, розпорядження, доручення тощо визначений Законом України «Про державну службу».
У відповідності до ч. 2 ст. 8 вказаного Закону у разі виявлення державним службовцем під час його службової діяльності або поза її межами фактів порушення вимог цього Закону з боку державних органів, їх посадових осіб він зобов'язаний звернутися для забезпечення законності до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Згідно ч.ч. 6-8 ст. 9 Закону України «Про державну службу» державний службовець у разі виникнення у нього сумніву щодо законності виданого керівником наказу (розпорядження), доручення повинен вимагати його письмового підтвердження, після отримання якого зобов'язаний виконати такий наказ (розпорядження), доручення. Одночасно з виконанням такого наказу (розпорядження), доручення державний службовець зобов'язаний у письмовій формі повідомити про нього керівника вищого рівня або орган вищого рівня. У такому разі державний службовець звільняється від відповідальності за виконання зазначеного наказу (розпорядження), доручення, якщо його буде визнано незаконним у встановленому законом порядку, крім випадків виконання явно злочинного наказу (розпорядження), доручення.
Якщо державний службовець виконав наказ (розпорядження), доручення, визнані у встановленому законом порядку незаконними, і не вчинив дій, зазначених у частині шостій цієї статті, він несе відповідальність за своє діяння відповідно до закону.
Керівник у разі отримання вимоги державного службовця про надання письмового підтвердження наказу (розпорядження), доручення зобов'язаний письмово підтвердити або скасувати відповідний наказ (розпорядження), доручення в одноденний строк.
У разі неотримання письмового підтвердження у зазначений строк наказ (розпорядження), доручення вважається скасованим.
Судом першої інстанції встановлено та позивачем під час апеляційного розгляду справи не заперечується, що під час перебування на посаді керівника Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя не вживала заходів реагування, передбачених ст.ст. 8, 9 Закону України «Про державну службу».
Посилання на отримання незаконних доручень після звільнення з державної служби суд першої інстанції обґрунтовано визнав неналежним доказом отримання таких доручень.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки показам свідка ОСОБА_2., який підтвердив, що голова Національного агентства з питань запобігання корупції ОСОБА_3 зверталася до нього із проханням передати позивачу пропозицію щодо звільнення.
Такий висновок позивача є помилковим, адже у рішенні суду від 07 грудня 2018 року зазначено, що голова агентства могла мати наміри щодо звільнення позивача і висловлювати їх, проте, для наявності тиску, що призвів до подання заяви про звільнення, значення мають не наміри, а конкретні дії посадової особи, між якими та подачею заяви про звільнення має бути прямий зв'язок. Такого зв'язку судом першої інстанції не було встановлено.
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач була звільнена з посади за угодою сторін на підставі її власної заяви, факт та дату написання якої ОСОБА_1 не заперечує. Відтак, ініціатором угоди про звільнення із займаної посади з 31 жовтня 2017 року була саме позивач.
Згідно пояснень позивача, наданих суду першої інстанції та підтверджених у суді апеляційної інстанції, голова Національного агентства з питань запобігання корупції особисто не спонукала її до звільнення, не погрожувала настанням негативних наслідків у випадку невиконання її вказівок або звільненням.
Під час судового засідання позивач та представник відповідача пояснили, що посада керівника Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя, яку ОСОБА_1 обіймала у Національному агентстві з питань запобігання корупції, протягом тривалого часу залишалася вакантною.
За таких обставин доводи позивача про те, що її спонукали до звільнення з метою надання можливості обійняти посаду особі, яка під час конкурсу зайняла друге місце, є непереконливими.
Також позивач повідомила, що під час наради у Департаменті фінансового контролю та моніторингу способу життя, яка проводилася за відсутності ОСОБА_1, працівників спонукали до надання негативної оцінки її діяльності. Проявами тиску з метою звільнення з посади позивач також вважає видання наказу від 25 вересня 2017 року № 140/17, яким фактично було змінено підпорядкування Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя, ненарахування премії за вересень 2017 року, видання наказу від 30 жовтня 2017 року про відкриття дисциплінарного провадження, спілкування з першим заступником керівника Головного департаменту стратегічного планування та оперативного забезпечення Адміністрації Президента України ОСОБА_4
Надаючи оцінку таким доводам ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що преміювання здійснюється залежно від особистого внеску державного службовця в загальний результат роботи державного органу. Предметом розгляду справи не є оцінка дій голови Національного агентства з питань запобігання корупції щодо преміювання працівників, у тому числі позивача, у зв'язку з чим суд не з'ясовував, який внесок зроблено позивачем у роботу агентства за період перебування на посаді, і чи співвідноситься він із розміром премії або її відсутністю.
Разом з тим, суд першої інстанції врахував, що протягом жовтня 2017 року позивач перебувала на роботі два дні та звернув увагу на середньомісячний розмір заробітної плати, яку позивач отримувала перебуваючи на посаді керівника Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя.
Суд першої інстанції не встановив підстави для висновку про те, що позивача змушували до звільнення шляхом безпідставного позбавлення заробітної плати або її окремих складових, виплати заробітної плати в очевидно неприйнятному розмірі.
Щодо винесення наказу 30 жовтня 2017 року № 526 к/тр «Про відкриття дисциплінарного провадження відносно ОСОБА_1» суд першої інстанції зазначив, що на час його прийняття вже існував оскаржуваний наказ про звільнення позивача з 31 жовтня 2017 року, з огляду на що незрозуміла мета ініціювання дисциплінарного провадження, проте вказаний факт підтвердженням тиску не є.
Колегія суддів звертає увагу на те, що дисциплінарне провадження у відношенні ОСОБА_1 було відкрите після написання нею заяви про звільнення за угодою сторін та після видачі наказу про припинення трудових відносин. Відтак, винесення наказу від 30 жовтня 2017 року № 526 к/тр не належить до обставин, які могли спонукати позивача до написання заяви від 02 жовтня 2017 року.
Також суд першої інстанції зазначив, що саме по собі видання наказу від 25 вересня 2017 року № 140/17 «Про внесення зміни до Інструкції з діловодства, затвердженої наказом Голови Національного агентства з питань запобігання корупції від 26.05.2017 р. №81/17», який суттєво вплинув на роботу позивача як керівника Департаменту фінансового контролю та моніторингу способу життя, не може бути доказом вчинення на позивача тиску з метою спонукання до звільнення.
Оцінюючи посилання ОСОБА_1 на факти спілкування з робочих питань із першим заступником керівника Головного департаменту стратегічного планування та оперативного забезпечення Адміністрації Президента України ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що надане нею електронне листування з вказаною посадовою особою, зокрема, і щодо обставин звільнення, підтверджує лише факт погодження позивачем питання свого звільнення з вказаною посадовою особою, проте не містить інформації щодо вчинення на ОСОБА_1 тиску з метою звільнення. Офіційних документів щодо права вказаної особи давати вказівки позивачу чи іншим працівникам Національного агентства з питань запобігання корупції немає і бути не може, тоді як про будь-які спроби такої особи вплинути на позивача у зв'язку з виконанням нею своїх службових обов'язків мало бути повідомлено у встановленому законом порядку.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було повно та всебічно досліджено і перевірено обґрунтованість усіх доводів ОСОБА_1 щодо кожного факту, який розцінювався позивачем як прояв тиску на неї з метою звільнення.
В апеляційній скарзі та під час судового засідання позивач і її представник не навели переконливих доводів, які б поставили під сумнів правильність висновків суду першої інстанції про відсутність достатніх доказів написання заяви про звільнення від 02 жовтня 2017 року під тиском та за відсутності вільного волевиявлення ОСОБА_1
Позовні вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються також на тому, що вона є викривачем у розумінні ч. 1 ст. 53 Закону України «Про запобігання корупції» та на неї поширюються гарантії щодо заборони звільнення з роботи, передбачені ч. 3 ст. 52 вказаного Закону.
У відповідності до ч. 1 ст. 53 Закону України «Про запобігання корупції» особа, яка надає допомогу в запобіганні і протидії корупції (викривач), є особа, яка за наявності обґрунтованого переконання, що інформація є достовірною, повідомляє про порушення вимог цього Закону іншою особою.
Згідно з ч. 3 ст. 53 зазначеного Закону особа або член її сім'ї не може бути звільнена чи примушена до звільнення, притягнута до дисциплінарної відповідальності чи піддана з боку керівника або роботодавця іншим негативним заходам впливу (переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) або загрозі таких заходів впливу у зв'язку з повідомленням нею про порушення вимог цього Закону іншою особою.
ОСОБА_1 вважає, що набула статусу викривача, оскільки 18 жовтня 2017 року надала інтерв'ю газеті Kyiv Post, яке опубліковане ІНФОРМАЦІЯ_1, у якому повідомила, що вона та її колеги звільнилися з роботи у Національному агентстві з питань запобігання корупції, оскільки члена агентства ОСОБА_5 та голова агентства ОСОБА_3 - корумповані посадовці. У подальшому позивач неодноразово надавала інтерв'ю засобам масової інформації з приводу роботи Національного агентства з питань запобігання корупції.
Під час розгляду і вирішення даної справи судом першої інстанції було вірно враховано, що заяву про звільнення ОСОБА_1 подано 02 жовтня 2017 року, наказ про її звільнення видано 10 жовтня 2017 року, а перший факт публічного розголошення інформації, що може давати підстави кваліфікувати позивача як викривача, мав місце 18 жовтня 2017 року.
Зазначені обставини вказують на те, що подача заяви про звільнення та видача оскаржуваного наказу передували подіям, з якими ОСОБА_1 пов'язує набуття статусу викривача.
Звільнення позивача із займаної посади не пов'язане із повідомленням нею про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» посадовими особами Національного агентства з питань запобігання корупції. У зв'язку з цим посилання ОСОБА_1 на передбачені ч. 3 ст. 53 вказаного Закону гарантії щодо заборони звільнення чи примушена до звільнення у даному випадку є необґрунтованими.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимоги ОСОБА_1 про скасування наказу голови Національного агентства з питань запобігання корупції від 10 жовтня 2017 року № 494-к/тр, а також для задоволення вимог про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і моральної шкоди як похідних від вимоги про скасування наказу про звільнення.
Доводи апеляційної скарги позивача не спростовують висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні від 07 грудня 2018 року та не можуть бути підставою для його скасування.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2018 року - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2018 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А.М. Горяйнов
Судді О.М. Кузьмишина
В.В. Файдюк
Постанова складена у повному обсязі 05 березня 2019 року.