ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
11 березня 2019 року № 640/594/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Вовка П.В., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, адміністративну справу
за позовом Державного підприємства «Антонов»
до Головного управління Держпраці у Київській області
про визнання протиправною та скасування постанови
Державне підприємство «Антонов» (далі - позивач, ДП «Антонов») звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Держпраці у Київській області (далі - відповідач, ГУ Держпраці у Київській області), в якому просить визнати протиправною та скасувати постанову відповідача від 11 грудня 2018 року № КВ1709/58/АВ/ФС-702 про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами у розмірі 74 460, 00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 працевлаштована у 1962 році по безстроковому трудовому договору до позивача за направленням, після закінчення Харківського авіаційного інституту, тобто трудові відносини між позивачем та ОСОБА_1 виникли задовго до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні» від 01 листопада 1999 року № 2028 та Закону України «Про зайнятість населення».
При цьому, ОСОБА_1 стала іноземним громадянином після розпаду СРСР в 1991 році, постійно не проживає на території України, не зареєстрована в Україні та не була направлена іноземними роботодавцями в Україну, місце виконання нею посадових обов'язків знаходилось за межами України (м. Москва).
Також позивач вказує, що у вказаному Законі та Постанові № 2028, відсутні вимоги та механізм оформлення дозволів працівникам, які мають укладені (діючі) безстрокові трудові договори.
Тобто, позивач вважає, що на момент прийняття ОСОБА_1 на роботу до позивача у 1962 році, і на час отримання нею іноземного громадянства (1991 рік), жодним діючим на той час нормативно-правовим актом не було передбачено обов'язок підприємства отримувати дозвіл на працю іноземців, які вже були працевлаштовані.
Позивач звертає увагу і на те, що Кодексом законів про працю України не передбачені підстави для звільнення працівника у випадку відсутності дозволу на працевлаштування іноземця, а також не визначений порядок переведення особи із безстрокового трудового договору на строковий у зв'язку з наданням дозволу на відповідний термін.
При цьому, позивач стверджує, що відповідачем порушено вимоги Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» та вимоги Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року № 295.
Зокрема, Порядком № 295 не передбачається проведення позапланових перевірок, а також оформлення направлення на проведення інспекційного відвідування.
Крім цього, вказаним Порядком не визначено право органів державного нагляду та контролю накладати штраф на суб'єктів господарювання за порушення законодавства про зайнятість населення.
Незважаючи на те, що відповідачем проводилось інспекційне відвідування, в результаті якого, на його думку, виявлені порушення позивачем вимог Закону України «Про зайнятість населення», відповідачем всупереч вимогам п. 19 Порядку № 295 не складено припис про усунення позивачем порушень.
Разом з тим, позивач посилається на те, що відповідно до Конвенції про захист прав і основних свобод людини та у світлі прецедентної практики Європейського суду з прав людини, свавільне застосування і тлумачення органом державної влади конкретних положень закону, йде у супереч із основоположним принципом законності та принципом верховенства права.
В даному конкретному випадку позивач вважає, що існує одностороннє тлумачення відповідачем норм чинного законодавства з питання застосування штрафу до позивача.
Таким чином, позивач переконаний, що спірна постанова є протиправною та підлягає скасуванню.
Представник ГУ Держпраці у Київській області в своєму відзиві на позовну заяву посилається на те, що дійсно ОСОБА_1 працевлаштована на підприємство 07 червня 1962 року на посаду провідного інженера-конструктора відділу документообігу, проте відповідно до заяви та наказу від 30 травня 2018 року № 2494, переведена на посаду провідного інженера-конструктора сектору розрахунково-експериментального забезпечення міцнісного ресурсу розрахунково-дослідного відділу ресурсу, зовнішніх навантажень та аеронапруженості з 01 червня 2018 року. Дозвіл на використання праці іноземців та осіб без громадянства на підприємстві відсутній. За результатами проведення перевірки складено акт від 29 листопада 2018 року № КВ1709/58/АВ, який підписаний суб'єктом господарювання без зауважень та заперечень.
Також представник відповідача зазначає, що ОСОБА_1 не підпадає під жоден пункт ч. 6 статті 42 Закону України «Про зайнятість населення», тому роботодавець зобов'язаний оформити дозвіл на працю іноземця.
Представник відповідача вказує і на те, що Міністерство праці та соціальної політики України у своєму листі від 24 травня 2004 року № 94-06-2240 надало ДП «Антонов» (АНТК «Антонов») роз'яснення стосовно оформлення дозволу на працевлаштування іноземців, в якому вказано, що ДП «Антонов» зобов'язаний отримати дозволи на працевлаштування іноземців у Київському міському центрі зайнятості. Аналогічну позицію Міністерство праці та соціальної політики України висловило у своєму листі від 20 серпня 2004 року № 03-3/7958-021-9.
Оскільки ОСОБА_1 стала іноземцем у 1991 році, представник відповідача переконаний, що у ДП «Антонов» виник обов'язок отримати дозвіл на працевлаштування даної громадянки, яка є іноземцем.
Представник відповідача звертає увагу суду, що згідно з наказом від 30 травня 2018 року № 2494 ОСОБА_1 переведена з однієї посади на іншу, тобто в цей час виникає беззаперечний обов'язок позивача отримати дозвіл на працевлаштування іноземця.
Посилаючись на пп. 4 п. 5 Порядку № 295, представник відповідача стверджує, що підставою проведення інспекційного відвідування був лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 17 серпня 2018 року № 51/1/3-8591 та лист ГУ ДМС України в м. Києві від 25 жовтня 2018 року № 8001,23,3-29711/80,2-18, а тому посилання позивача на неправомірність оформлення направлення від 21 листопада 2018 року є необґрунтованим.
Представник відповідача, посилаючись на п. 29 Порядку № 295, зазначає, що виконання припису об'єктом відвідування не звільняє його від відповідальності, а також на те, що акт перевірки підписаний без будь-яких зауважень.
На спростування твердження позивача, що відповідач не склав припис про усунення виявлених порушень, представник відповідача посилається на те, що відповідачем складено припис № KB 1709/58/АВ/П, який вручено представнику ДП «Антонов» Маєвському В.Є.
Таким чином, представник відповідача вважає, що відповідачем дотримано порядок проведення інспекційного відвідування та складання документів за результатами його проведення, а відтак підстав для задоволення позовних вимог немає, у зв'язку з чим просить суд відмовити у задоволенні позову.
У відповіді на відзив представник позивача зазначає, що приписом відповідача про усунення порушень законодавства про зайнятість населення, зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю від 29 листопада 2018 року № КВ1709/58АВ/П зобов'язано Директора з кадрових питань Маєвського В.Є. усунути порушення, виявлені під час проведення позапланової перевірки у строк до 28 грудня 2018 року, на виконання чого ОСОБА_1, 1939 року народження звільнена відповідно до наказу 20 грудня 2018 року № 4789ку з посади провідного інженера-конструктора розрахунково-дослідного відділу ресурсу, зовнішніх навантажень та аеропружності, про що позивачем повідомлено відповідача листом від 27 грудня 2018 року № 162/15338-18 у строки, визначені приписом.
Також представник позивача звертає увагу, що у 1962 році кадровою службою підприємства належним чином оформлено ОСОБА_1 трудову книжку, присвоєно табельний номер, оформлено особову картку та сформовано особову справу, а також бухгалтерією внесено відомості про прийнятого працівника до розрахункової відомості нарахування заробітної плати, а тому твердження відповідача про те, що позивачем використовувалась праця неоформленого працівника є необґрунтованою та безпідставною, оскільки при прийнятті на роботу були дотримані всі норми передбачені законодавством України.
Представник позивача вважає, що листи Міністерства праці та соціальної політики України від 24 травня 2004 року № 94-06- 2240 та від 20 серпня 2004 року № 03-3/7958-021-9, які надані на адресу позивача, щодо необхідності отримання дозволу на роботу, не є нормативно-правовими актами, а тому носять рекомендаційний характер.
Представник позивача зазначає і про те, що з огляду на виявлення відповідачем порушення в діях позивача, як суб'єкта господарювання, всупереч вимогам ст. 8 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» відповідач, не дочекавшись усунення правопорушення підприємством в добровільному порядку, виніс постанову про накладення штрафних санкцій, що також суперечить ст. 12 такого Закону.
Незважаючи на те, що відповідачем проводилось інспекційне відвідування, в результаті якого, на думку відповідача, виявлені порушення ДП «Антонов» вимог Закону України «Про зайнятість населення», відповідачем, на переконання представника позивача, всупереч вимогам п. 19 Порядку № 295 складено припис про усунення позивачем зазначених порушень з одночасним накладенням штрафу.
Таким чином, представник позивача вважає, що враховуючи порушення відповідачем норм Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» та вимог Порядку № 295 при здійсненні перевірки щодо додержання позивачем вимог законодавства про зайнятість населення, оскаржувана постанова відповідача є безпідставною та підлягає скасуванню.
Крім того, представник позивача зазначив, що позиції, викладені відповідачем у відзиві є необґрунтованими, а тому, на його думку, позовні вимоги позивача не спростовані.
Також, в ході розгляду справи представником позивача було подано через канцелярію суду клопотання про розгляд даної справи за правилами загального позовного провадження з повідомленням (викликом сторін).
Предметом розгляду даної справи є правомірність постанови відповідача від 11 грудня 2018 року № КВ1709/58/АВ/ФС-702 про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами у розмірі 74 460, 00 грн. Тобто, дана справа не належить до переліку, визначеного ч. 4 статті 257 КАС України.
Враховуючи предмет і підстави позову, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні клопотання позивача про розгляд даної справи за правилами загального позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням сторін, оскільки спірні правовідносини та предмет доказування у даній справі не вимагають його проведення для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -
Як вбачається з матеріалів справи, 29 листопада 2018 року, за результатами проведення перевірки щодо додержання суб'єктом господарювання - ДП «Антонов», вимог законодавства про зайнятість населення, зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, проведеного на підставі направлення на проведення інспекційного відвідування від 21 листопада 2018 року № 1709 (т. 1 а.с. 15), відповідачем складено акт № КВ1709/58/АВ (т. 1 а.с. 16-18), яким виявлено порушення вимог ч. 1 статті 42 Закону України «Про зайнятість населення», а саме: громадянка Російської Федерації ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, працює на ДП «Антонов» без дозволу на використання праці іноземців та осіб без громадянства. ОСОБА_4 працевлаштована на підприємство 07 червня 1962 року на посаду провідного інженера-конструктора відділу документообігу. Відповідно до заяви та наказу від 30 травня 2018 року № 2494, ОСОБА_1 переведена на посаду провідного інженера-конструктора сектору розрахунково-експериментального забезпечення міцнісного ресурсу розрахунково-дослідного відділу ресурсу, зовнішніх навантажень та аеронапруженості з 01 червня 2018 року. Дозвіл на використання праці іноземців та осіб без громадянства на підприємстві відсутній.
11 грудня 2018 року відповідачем, на підставі вказаного акту та встановлених в ньому порушень, відповідно до статті 259 Кодексу законів про працю України, статті 53 Закону України «Про зайнятість населення», ч. 3 статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», п. 8 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року № 509, та на підставі абз. 1 ч. 5 статті 53 Закону України «Про зайнятість населення» накладено на позивача штраф у розмірі 74 460, 00 грн.
Не погоджуючись з такою постановою, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Так, процедуру здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю (далі - об'єкт відвідування) визначено Порядком здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року № 295 (далі - Порядок № 295).
Згідно з пп. 4 п. 5 Порядку № 295 інспекційні відвідування проводяться за повідомленням правоохоронних органів про порушення законодавства про працю.
З наявних в матеріалах справи копій наказу від 20 листопада 2018 року № 4468 «Про проведення інспекційного відвідування ДП «Антонов» та направлення на проведення інспекційного відвідування від 21 листопада 2018 року № 1709 вбачається, що підставою проведення інспекційного відвідування є лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 17 серпня 2018 року № 51/1/3-8591 та лист ГУ ДМС України в м. Києві від 25 жовтня 2018 року № 8001.23.3-29711/80.2-18, що відповідає вимогам Порядку № 295.
Також з матеріалів справи видно, що 29 листопада 2018 року відповідачем складено припис про усунення порушень законодавства про зайнятість населення, зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю № КВ1709/58/АВ/П, в якому вимагалось від позивача усунути порушення вимог ч. 1 статті 42 Закону України «Про зайнятість населення» до 28 листопада 2018 року, копію якого отримав директор з кадрових питань Маєвський В.Є., про що свідчить підпис останнього на приписі.
Відтак, твердження позивача про порушення відповідачем вимог п. 19 Порядку № 295, відповідно до якого за результатами інспекційного відвідування або невиїзного інспектування складаються акт і у разі виявлення порушень законодавства про працю - припис про їх усунення, є необґрунтованим.
Поряд з цим, суд звертає увагу позивача, що предметом розгляду в межах даної адміністративної справи є постанова відповідача від 11 грудня 2018 року № КВ1709/58/АВ/ФС-702 про накладення штрафу, а не наказ на проведення інспекційного відвідування від 21 листопада 2018 року № 1709 чи дії щодо його проведення.
З приводу посилання позивача, що на виконання вказаного припису, ОСОБА_1 звільнена відповідно до наказу від 20 грудня 2018 року № 4789ку з посади провідного інженера-конструктора розрахунково-дослідного відділу ресурсу, зовнішніх навантажень та аеропружності, про що позивачем повідомлено відповідача листом від 27 грудня 2018 року № 162/15338-18 у строки визначені приписом, а тому, в силу вимог п. 28 Порядку № 295, відсутні підстави вживати заходи до притягнення об'єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності, суд зазначає наступне.
Дійсно, згідно з п. 28 Порядку № 295 у разі виконання припису в установлений у ньому строк заходи до притягнення об'єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності не вживаються.
Водночас, заходи до притягнення об'єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування (п. 29 Порядку № 295).
За таких умов, суд не може погодитись з твердженням представника відповідача, що виконання припису об'єктом відвідування у даному випадку не звільняє його від відповідальності, оскільки відповідачем встановлено порушення вимог ч. 1 статті 42 Закону України «Про зайнятість населення» внаслідок застосування роботодавцем праці іноземця без дозволу, а не неоформлених працівників, тоді як позивач стверджує, що кадровою службою підприємства належним чином оформлено ОСОБА_1 трудову книжку, присвоєно табельний номер, оформлено особову картку та сформовано особову справу, а також бухгалтерією внесено відомості про прийнятого працівника до розрахункової відомості нарахування заробітної плати, чого відповідачем не спростовано.
За таких обставин, суд погоджується з тим, що у відповідача не було належних правових підстав вживати заходи до притягнення об'єкта відвідування до відповідальності.
Досліджуючи суть встановленого порушення, суд зважає на таке.
Частиною 1 статті 42 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI встановлено, що роботодавці мають право на застосування праці іноземців та осіб без громадянства на території України на підставі дозволу, що видається територіальними органами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції.
При цьому, відповідно до ч. 6 вказаної статті названого Закону без передбаченого цією статтею дозволу здійснюється працевлаштування: 1) іноземців, які постійно проживають в Україні; 2) іноземців, які набули статусу біженця відповідно до законодавства України або одержали дозвіл на імміграцію в Україну; 3) іноземців, яких визнано особами, що потребують додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист в Україні; 4) представників іноземного морського (річкового) флоту та авіакомпаній, які обслуговують такі компанії на території України; 5) працівників закордонних засобів масової інформації, акредитованих для роботи в Україні; 6) спортсменів, які набули професійного статусу, артистів та працівників мистецтва для роботи в Україні за фахом; 7) працівників аварійно-рятувальних служб для виконання термінових робіт; 8) працівників іноземних представництв, які зареєстровані на території України в установленому законодавством порядку; 9) священнослужителів, які є іноземцями і тимчасово перебувають в Україні на запрошення релігійних організацій для провадження канонічної діяльності лише у таких організаціях з офіційним погодженням з органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації; 10) іноземців, які прибули в Україну для участі у реалізації проектів міжнародної технічної допомоги; 11) іноземців, які прибули в Україну для провадження викладацької та/або наукової діяльності у вищих навчальних закладах на їх запрошення; 12) інших іноземців у випадках, передбачених законами та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, працевлаштована на підприємство 07 червня 1962 року на посаду провідного інженера-конструктора відділу документообігу, стала іноземним громадянином після розпаду СРСР в 1991 році, постійно не проживає на території України, не зареєстрована в Україні та не була направлена іноземними роботодавцями в Україну, місце виконання нею посадових обов'язків знаходилось за межами України (м. Москва).
Отже, на ОСОБА_1 не поширюються випадки, передбачені ч. 6 статті 42 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI.
Відповідно до абз. 1 ч. 5 статті 53 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI у разі застосування роботодавцем праці іноземців або осіб без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця: на умовах трудового або іншого договору без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства, стягується штраф за кожну особу у двадцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої на момент виявлення порушення.
Пунктом 8 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року № 509, передбачено, що за результатами розгляду справи уповноважена посадова особа на підставі акта, зазначеного в пункті 3 цього Порядку, складає постанову про накладення штрафу. Розгляд справ на підставі акта про виявлення під час перевірки суб'єкта господарювання або роботодавця ознак порушення законодавства про працю та/або зайнятість населення, складеного посадовою особою Держпраці чи її територіального органу, акта, зазначеного в абзаці п'ятому пункту 2 цього Порядку, здійснюється уповноваженими посадовими особами Держпраці та її територіальних органів. Постанова про накладення штрафу складається у двох примірниках за формою, встановленою Мінсоцполітики, один з яких залишається в уповноваженої посадової особи, що розглядала справу, другий - надсилається протягом трьох днів суб'єктові господарювання або роботодавцю, стосовно якого прийнято постанову, або видається його представникові, про що на ньому робиться відповідна позначка, засвідчена підписом такого представника.
З аналізу змісту вказаних норм вбачається, що абз. 1 ч. 5 статті 53 Закону України «Про зайнятість населення» встановлює відповідальність роботодавців за застосування праці, зокрема, іноземців на умовах трудового договору без дозволу на застосування праці такої особи, за що, на підставі відповідного акту, уповноваженими посадовими особами Держпраці складається постанова про накладення штрафу.
Аналіз змісту Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI, за порушення вимог якого на позивача накладено штраф, свідчить про те, що ним не передбачено обов'язок роботодавця отримувати дозвіл на працю іноземців, які вже були працевлаштовані, так само як і не йдеться про механізм оформлення дозволів працівникам, які мають укладені (діючі) безстрокові договори.
Разом з тим, відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.
Згідно з п.п. 2, 3 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Надання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
За таких умов, суд погоджується з твердженням позивача, що оскільки закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, позивач не зобов'язаний отримувати дозвіл на працевлаштування ОСОБА_1, яка вже була працевлаштована на момент набрання чинності Законом України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI.
Згідно з ч. 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
З огляду на вимоги вказаної норми, суд не вбачає підстав для дослідження та аналізу норм Закону України «Про зайнятість населення» від 01 березня 1991 року № 803-XII, який набрав чинності 22 березня 1991 року та втратив чинність 01 січня 2013 року, Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 листопада 1999 року № 2028, який втратив чинність 15 травня 2009 року, на які посилається позивач та стверджує, що на момент прийняття ОСОБА_1 на роботу до позивача у 1962 році, і на час отримання нею іноземного громадянства (1991 рік), жодним діючим на той час нормативно-правовим актом не було передбачено обов'язок підприємства отримувати дозвіл на працю іноземців, які вже були працевлаштовані.
Отже, зважаючи на притягнення позивача до відповідальності відповідно до вимог саме Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI, підстави для встановлення наявності чи відсутності обов'язку позивача отримувати дозвіл на працю іноземців, які вже були працевлаштовані відповідно до вимог вказаних нормативно-правових актів, у суду відсутні.
При цьому, суд вважає, що з метою уникнення порушення вказаних вимог Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI, мають бути передбачені певні законодавчо закріплені правові механізми їх вирішення, зокрема, звільнення працівника з таких підстав, продовження трудових відносин за умови отримання відповідного дозволу.
В той же час, суд погоджується з твердженням позивача, що Кодексом законів про працю України, у тому числі статтею 36, не передбачено такої підстави для звільнення працівника, як відсутність дозволу на працевлаштування іноземця, а також не визначений порядок переведення особи із безстрокового трудового договору на строковий у зв'язку з наданням дозволу на відповідний термін.
Інакше кажучи, виконання умов Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI має бути обумовлено чіткими законодавчими підставами для працедавця щодо звільнення відповідного працівника, в протилежному випадку це призведе до порушення права на працю.
При цьому, вирішуючи даний спір, суд вважає за необхідне звернути увагу на необхідності дотримання принципів правової визначеності та передбачуваності законодавства при прийнятті нормативних актів, на важливості та необхідності застосування яких неодноразово наголошувалося у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
В цьому контексті варто відмітити, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11 вересня 1997 року.
Разом з тим, статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, у рішенні від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» ЄСПЛ зазначив, що будь-які обмеження, які накладаються, мають базуватися на положеннях основного законодавства. Саме законодавство має бути сформульованим з достатньою чіткістю, щоб надати особі можливість визначити, чи буде її поведінка суперечити закону, та якими можуть бути вірогідні наслідки порушень. Передбачення у національному законодавстві чітких визначень є істотною умовою для того, щоб закон залишався нескладним для розуміння та застосування, а також для запобігання спробам регулювати діяльність, яка не підлягає регулюванню.
При цьому, Конституційний Суд України в абзаці 2 пп. 4.1 п. 4 мотивувальної частини рішення від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Принцип верховенства права також вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи. Так, у рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Михайлюк та Петров проти України» (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine, заява № 11932/02) зазначено, що Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29 квітня 2003 року, заява № 38812/97, п. 155).
Поряд з цим, суд не може прийняти посилання представника відповідача на те, що згідно з наказом від 30 травня 2018 року № 2494 ОСОБА_1 переведена з однієї посади на іншу, тобто в цей час виникає беззаперечний обов'язок позивача отримати дозвіл на працевлаштування іноземця, з огляду на таке.
Згідно з п. 15 ч. 1 статті 1 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012 року № 5067-VI працевлаштування - комплекс правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації права особи на працю.
Частинами 1 та 2 статті 32 Кодексу законів про працю України встановлено, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством. Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором.
З аналізу змісту вказаних норм видно, що переведення на різні посади у різні структурні підрозділи в межах однієї юридичної особи - роботодавця, не є працевлаштуванням, і таке переведення можливе лише після працевлаштування, тобто переведення не є тотожним поняттям з працевлаштуванням.
Крім того, складений за результатами проведення перевірки акт не містить будь-яких доводів з приводу невідповідності такого переведення умовам трудового договору та, всупереч вимогам ч. 2 статті 2 КАС України, взагалі не вбачається, що такий договір був досліджений та проаналізований відповідачем, як в ході проведення перевірки, так і під час прийняття спірного рішення.
З приводу листа Міністерства праці та соціальної політики України від 24 травня 2004 року № 94-06-2240, в якому надано ДП «Антонов» (АНТК «Антонов») роз'яснення стосовно оформлення дозволу на працевлаштування іноземців, в якому вказано, що ДП «Антонов» зобов'язаний отримати дозволи на працевлаштування іноземців у Київському міському центрі зайнятості (аналогічну позицію Міністерство праці та соціальної політики України висловило у своєму листі від 20 серпня 2004 року № 03-3/7958-021-9), на які посилається представник відповідача, слід зазначити, що вони носять рекомендаційний характер та стосуються правовідносин, які виникли у іншому проміжку часу.
Враховуючи викладене у сукупності, суд дійшов висновку, що постанова відповідача від 11 грудня 2018 року № КВ1709/58/АВ/ФС-702 про накладення штрафу є протиправною та підлягає скасуванню.
Згідно з положеннями статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності винесення оскаржуваної постанови.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.
За таких умов, судовий збір, сплачений позивачем, стягується відповідно до ч. 1 статті 139 КАС України на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єктів владних повноважень, що виступали відповідачами у справі - ГУ Держпраці у Київській області.
Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, -
1. Позов Державного підприємства «Антонов» (03062, місто Київ, вулиця Академіка Туполєва, будинок 1; код ЄДРПОУ 14307529) до Головного управління Держпраці у Київській області (04060, місто Київ, вулиця Вавілових, будинок 10; код ЄДРПОУ 39794214) про визнання протиправною та скасування постанови - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Київській області від 11 грудня 2018 року № КВ1709/58/АВ/ФС-702 про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами у розмірі 74 460, 00 грн.
3. Стягнути на користь Державного підприємства «Антонов» понесені ним витрати по сплаті судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Київській області у розмірі 1 921, 00 грн. (одна тисяча дев'ятсот двадцять одна гривня).
Рішення відповідно до статті 255 КАС України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України.
Відповідно до пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя П.В. Вовк