12 березня 2019 року справа №812/1797/18
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Арабей Т.Г., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 р. у справі № 812/1797/18 (головуючий І інстанції Є.О. Кисельова) за позовом ОСОБА_2 до Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язанні вчинити певні дії,-
ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулась до Луганського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (далі - відповідач, УПФУ), в якому просила: визнати бездіяльність відповідача по припиненню з 01.03.2016 нарахування та невиплати призначеної за вислугу років пенсії протиправними; зобов'язати відповідача нарахувати і відновити виплату позивачу призначеної за вислугу років пенсії, а також виплатити заборгованість, яка виникла з 01 березня 2016 року; допустити до негайного виконання постанову суду.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року позов задоволено, а саме: визнано протиправною бездіяльність Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо не нарахування та не виплати пенсії ОСОБА_2 з 01 березня 2016 року; зобов'язано Білокуракинське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області відновити нарахування та виплату ОСОБА_2 призначеної їй пенсії з 01 березня 2016 року; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області на користь ОСОБА_2 у рахунок відшкодування судових витрат 704 гривні 80 копійок. Допущено рішення суду до негайного виконання у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 1207 гривень 66 копійок.
Відповідач, не погодившись з судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування зазначив, що позивач не проживає на підконтрольній Україні території, а судом не враховано скасування довідки позивача, як внутрішньо переміщеної особи. Також, позивачем не відкрито розрахункового рахунку в ПАТ "Ощадбанк".
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
ОСОБА_2, є громадянином України, є пенсіонером за вислугою років, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 (а.с.12-15).
Відповідно до інформації зазначеної у довідці від 10.07.2015 № 921066180, ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеною особою з тимчасово окупованої території та районів проведення антитерористичної операції, тимчасова адреса місця проживання позивача: 92212, Луганська область, с. Червоноармійське, вул. Школьная, будинок 17 (а.с.16).
Розпорядженням відповідача від 17.07.2015 № 6631, позивачу призначено пенсію за віком довічно з 01.08.2014 у розмірі 1082,66 грн. (а.с.38).
Згідно з листом відповідача від 07.03.2018 за № 1456/031-08, пенсія позивачу не виплачується з 01.03.2016 на підставі списків наданих Службою Безпеки України (а.с.17).
Відповідно до витягу із протоколу № 72 від 03.04.2018 засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, припинено соціальні виплати ОСОБА_2 (а.с.60).
Відповідно до листа управління праці та соціального захисту населення Білокуракинської районної державної адміністрації Луганської області наданого на виконання ухвали суду від 12.04.2018, дію довідки позивача скасовано 27.03.2018 (а.с.25).
Відповідно до інформації, наданої відповідачем, остання виплата пенсії позивачу відбулась 10.02.2016 в сумі 1207,66 грн. (а.с.37).
Матеріали справи свідчать, що виплату пенсії припинено саме на підставі списків наданих Службою безпеки України. Також, відповідач під час розгляд у справи зазначив, що позивачем не відкрито розрахункового рахунку в ПАТ "Ощадбанк".
Матеріали справи, рішення УПФУ про припинення виплати позивачу пенсії не містять.
Спірним у справі є правомірність дій відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачеві на підставі не підтвердження місця проживання.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058) встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.
Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.
Статтею 49 Закону № 1058 виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058.
В якості підстави для припинення виплати пенсії позивачу, відповідач посилався на вимогу постанови Кабінету Міністрів України № 365, не підтвердженням фактичного місця проживання за списками СБУ, скасування довідки позивача про взяття на облік, як внутрішньо переміщеної особи та відсутність відкритих рахунків в ПАТ "Ощадбанк.
Суд зазначає, що зазначені підстави не є передбаченими законом підставами для припинення виплати пенсії. Постанова КМУ № 365 не є законом, а є підзаконними нормативно-правовими актом, який має нижчу юридичну силу, що значно звужує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем, а тому право позивача на отримання пенсії було безпідставно порушено відповідачем.
Крім того, скасування довідки позивача про взяття на облік, як внутрішньо переміщеної особи відбулось через значний час після припинення виплати пенсії позивачу, та не було підставою для припинення виплати пенсії.
Отже, зазначені відповідачем підстави не є належними для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 Закону № 1058.
Крім того, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.06.2017 р. у справі N 826/12123/16, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.07.2018 р. та ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2018 року, визнано нечинним Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 р. N 365.
Суди дійшли до висновку, що положення пунктів 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637 обмежують осіб, що належать до ВПО у реалізації їхніх прав, зокрема, прав на пенсійне та соціальне забезпечення та є такою, що призводить до непрямої дискримінації за ознакою місця проживання та перебування на обліку ВПО, а також порушує принцип рівності, передбачений статтею 24 Конституції України та гарантії вільного пересування територією України, передбачені статтею 33 Конституції України.
Також, за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.
Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання.
Відповідно ч. 1-2 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
21 травня 2015 року постановою Верховної Ради України № 462-VIII схвалена Заява Верховної Ради України Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8, та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
Отже, на теперішній час Україна від зобов'язань, визначених статтями 1, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей України відповідно до статті 15 Конвенції не відступала.
Тобто, відсутність позивача за місцем проживання не може позбавляти її права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).
За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Крім того, частина території Донецької та Луганської області, яка не підконтрольна українській владі в наслідок чого на цій території органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження та на якій проводилась АТО, а по теперішній час проводиться ООС, є територією України.
Таким чином, суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що припинення виплати пенсії без прийняття рішення є грубим порушенням права пенсіонера на пенсійне забезпечення.
Враховуючи викладене, суд підтримує висновок суду першої інстанції про те, що відповідач діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку з чим підлягають захисту порушені права пенсіонера.
Зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду викладеній в рішенні від 03 травня 2018 року в зразковій справі про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі по справі № 805/402/18 (провадження № Пз/9901/20/18).
Стосовно посилання апелянта на те, що позивачем не відкрито розрахункового рахунку в ПАТ "Ощадбанк", суд зазначає наступне.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2014 року № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" починаючи з 01 липня 2016 р. виплата соціальних виплат за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, коштів Пенсійного фонду України, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що призначені внутрішньо переміщеним особам, здійснюється через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства Державний ощадний банк України(абз. 4 п. 1 Порядку № 637).
Аналогічні вимоги містить також і п. 6 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банках, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 № 1596 (зі змінами та доповненнями),
Таким чином, суд зазначає, що починаючи з 01 липня 2016 року виплата соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюється виключно через установи ПАТ "Державний ощадний банк України".
Разом з тим, позивач з заявою про взяття на облік та поновлення виплати пенсії звернувся в липні 2015 року, пенсію позивачу відповідач перестав нарахувати з 01 березня 2016 року, тобто, до внесення змін у Постанову № 637, а тому на той час позивачка мала право на отримання пенсії в будь-якій банківській установі.
Крім того, суд зазначає, що вказана обставина не є передбаченою Законом підставою для припинення виплати пенсі та не була підставою для припинення виплати пенсії.
Також, суд першої інстанції не встановлював спосіб виконання рішення шляхом перерахування коштів на реквізити ПАТ «ПриватБанк».
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому при таких обставинах апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення а рішення суду без змін.
Керуючись статями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 р. у справі № 812/1797/18 - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 р. у справі № 812/1797/18 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати підписання та не підлягає касаційному оскарженню до Верховного Суду, крім випадків, встановлених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено та підписано колегією суддів 12 березня 2019 року.
Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв
Судді І.Д. Компанієць
Т.Г. Арабей