11 березня 2019 року ЛуцькСправа № 140/16/19
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Волдінера Ф.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся з позовом до Головного управління ДФС у Волинській області (далі - ГУ ДФС у Волинській області, відповідач) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 16.12.2018 №Ф-1662-51.
Ухвалою судді від 08.01.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження у справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з 30.12.2016 позивач згідно заяви до Ради Адвокатів Волинської області зупинив адвокатську діяльність. 07.03.2017 ОСОБА_1 подав заяву встановленої форми про зупинення здійснення незалежної професійної діяльності та зняття з обліку як самозайнятої особи до Рожищенського відділення ГУ ДФС у Волинській області. 31.03.2017 позивач подав ліквідаційну декларацію, сплатив ЄСВ за перший квартал 2017 року. 31.03.2017 позивач подав до Рожищенського відділення ГУ ДФС у Волинській області довідку про доходи з місця роботи (про нараховані доходи та сплачені податки (в т.ч. ЄСВ) як найманого працівника), тобто підтвердив зміну статусу з особи, що здійснює незалежну професійну діяльність на найманого працівника. В період з 06.07.2016 по тепер ОСОБА_1 працює за трудовим договором на ПАТ «Укртелеком». За вищевказаний період роботодавцем сплачено за найманого працівника єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, разом з тим 27.12.2018 позивачу надійшла поштою вимога ГУ ДФС у Волинській області від 16.12.2018 №Ф-1662-51 про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску у сумі 13 707,54 грн. ОСОБА_1 вважає, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність - адвокатську, вважається самозайнятою особою і платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування лише при умові, що така особа не є найманим працівником в межах такої професійної діяльності і що вона отримує дохід саме від такої незалежної діяльності. Тому вимога про сплату боргу є протиправною, так як в період трудової діяльності на ПАТ «Укртелеком» роботодавцем сплачено за нього ЄСВ в сумі, що перевищує розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Представник відповідача у відзиві на позовну заяву позовних вимог не визнав, посилаючись на те, що внесення до Реєстру самозайнятих осіб запису про припинення незалежної професійної діяльності фізичною особою не припиняє її зобов'язань, що виникли під час провадження незалежної професійної діяльності, та не змінює строків, порядків виконання таких зобов'язань та застосування санкцій за їх невиконання. Фізична особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність (адвокат) та зупинила свою адвокатську діяльність, не сплачує ЄСВ виключно за умови дотримання порядку зняття з обліку, а саме: подання до контролюючого органу за основним місцем обліку заяви про ліквідацію платника податків за формою №8-ОПП та заяви про зняття з обліку платника єдиного внеску за формою №7-ЄСВ. Однак ОСОБА_1 30.03.2017 подано лише заяву про припинення платника податків за формою №8-ОПП. Заяву про зняття з обліку платника єдиного внеску за формою №7-ЄCB ОСОБА_1 подано лише 08.01.2019, тому оскаржувана вимога є правомірною. Одночасно з відзивом представником відповідача було подане клопотання про розгляд справи за участю сторін.
Ухвалою суду від 23.01.2019 відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін.
31.01.2019 позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій вказав, що 07.03.2017 подав до Рожищенського відділення ДФС у Волинській області заяву за формою №7-ЄСВ, а 30.03.2017 - заяву № 8-ОПП про ліквідацію платника податків та ліквідаційну декларацію. Таким чином позивач вважає, що ним виконано всі необхідні дії щодо припинення реєстрації платника податків як особи, що припинила провадити незалежну професійну діяльність. Крім цього, з 06.07.2016 по даний час за позивача сплачує ЄСВ роботодавець як за найманого працівника. Вимога подвійної сплати за вказаний період призведе до подвійного оподаткування одним і тим самим податком, що є неприпустимим.
31.01.2019 позивачем також подано до суду доповнення до відповіді на відзив.
06.02.2019 представник відповідача подав до суду заперечення на відповідь на відзив, у якому заперечив проти позову з тих же підстав, що й у відзиві на позовну заяву.
26.02.2019 позивач подав до суду заяву про долучення до матеріалів справи довідок про доходи і утриманий податок з січня по грудень 2017 року та з січня по грудень 2018 року.
Дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Судом встановлено, що згідно даних Єдиного реєстру адвокатів України ОСОБА_1 на підставі рішення Волинської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури №9 від 30.11.2000 має право на заняття адвокатською діяльністю, про що йому видано відповідне свідоцтво за №199 від 30.11.2000.
З 03.11.2010 позивач взятий на облік як платник податків в Луцькій ОДПІ (Рожищенське відділення), зокрема як особа, що провадить незалежну професійну діяльність (адвокат) (а. с. 56).
08.10.2014 позивач взятий на облік як платник єдиного внеску в Рожищенському відділенні Ківерцівської ОДПІ ГУ Міндоходів України (а. с. 58).
06.07.2016 ОСОБА_1 прийнятий на посаду начальника відділу правового забезпечення Волинської філії ПАТ «Укртелеком» та працює на даній посаді по тепер (а. с. 39, 20).
Згідно відомостей з Єдиного реєстру адвокатів України 30.12.2016 на підставі пункту 1 частини першої статті 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» право на заняття адвокатською діяльністю позивача було зупинене за його заявою.
З липня 2016 року по грудень 2018 року включно, роботодавець позивача, Волинська філія ПАТ «Укртелеком», сплатив єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за працівника ОСОБА_1 в загальній сумі 61 335,23 грн. (зокрема, за 2017 рік - 27 871,94 грн, за 2018 рік: І квартал - 7 249,94 грн.; ІІ квартал - 7928,14 грн.; ІІІ квартал - 9 094,84 грн.), що підтверджується довідкою форми ОК-7, виданою Луцьким об'єднаним управлінням ПФУ у Волинській області від 02.01.2019 (а. с. 31), та довідками про доходи та утриманий податок №417, №418 від 26.02.2019 (а. с. 75-77).
У заяві (без дати) форми №8-ОПП, яка була зареєстрована відповідачем 30.03.2017, позивач просив припинити його як платника податків (а. с. 59).
У заяві від 07.03.2017 форми №7-ЄСВ, яка була зареєстрована відповідачем 08.01.2019, позивач просив зняти його з обліку платника єдиного внеску (а. с. 60).
16.12.2018 ГУ ДФС у Волинській області винесло вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1662-51, якою встановлено заборгованість ОСОБА_1 зі сплати єдиного внеску станом на 31.10.2018 у розмірі 13 707,54 грн. (а. с. 13).
Не погоджуючись з вказаним рішенням контролюючого органу ОСОБА_1 звернувся до Волинського окружного адміністративного суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів регулює Податковий кодекс України, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
За визначенням підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
З аналізу зазначених положень законодавства вбачається, що адвокатська діяльність підпадає під визначення незалежної професійної діяльності, оподаткування доходів від отримання якої регулюється статтею 178 ПК України, за умов, якщо така особа не є найманим працівником та не зареєстрована як фізична особа-підприємець відповідно до вимог законодавства.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування;
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» платниками єдиного внеску є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
Облік платників єдиного внеску здійснюється відповідно до статті 5 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», зокрема відповідно до частини третьої статті 5 Закону взяття на облік платників єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», контролюючим органом здійснюється за місцезнаходженням чи місцем проживання у день отримання від них заяви про взяття на облік платника єдиного внеску за формою №1-ЄСВ згідно з додатком 1 до Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та Положення про реєстр страхувальників затвердженого наказом Міністерства фінансів України №116 від 24.11.2014.
Пунктом 3 частини першої статті 1 «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» визначено, що застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» платниками єдиного внеску є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.
Приписами частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» встановлено, що єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Разом з тим, відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Згідно пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, зокрема адвокатську, вважається самозайнятою особою і платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування лише при умові, що така особа не є найманим працівником в межах такої незалежної професійної діяльності і що вона отримує дохід саме від такої незалежної професійної діяльності.
Як встановлено судом позивач в період з 06.07.2016 по тепер своє право на заняття адвокатською діяльністю реалізовував не як самозайнята особа, а як найманий працівник Волинської філії ПАТ «Укртелеком» (начальник відділу правового забезпечення). Зокрема, що стосується вищевказаного періоду у 2017-2018 роках, то роботодавець щомісячно сплачував єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за ОСОБА_1 в розмірі 22% від суми нарахованої йому заробітної плати, що складало в середньому близько 2 434,00 грн. на місяць, тобто в сумі що перевищує розмір мінімального страхового внеску на місяць. Крім того, позивач 30.12.2016 зупинив адвокатську діяльність, тобто в період 2017-2018 роки не отримував доходів від здійснення адвокатської діяльності.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» право на заняття адвокатською діяльністю зупиняється у разі подання адвокатом заяви про зупинення адвокатської діяльності. Право на заняття адвокатською діяльністю зупиняється: з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, - з дня подання раді адвокатів регіону за адресою робочого місця адвоката відповідної заяви адвоката (пункт 1 частини третьої статті 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Положеннями статті 32 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено підстави, за наявності яких припиняється право на заняття адвокатською діяльністю шляхом анулювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Частинами п'ятої та шостої статті 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що протягом строку зупинення права на заняття адвокатською діяльністю адвокат не має права її здійснювати. Такий адвокат також не може брати участь у роботі органів адвокатського самоврядування, крім випадків, коли таке право зупинено у зв'язку з призначенням особи на посаду до органу державної влади з'їздом адвокатів України. Відомості про зупинення права на заняття адвокатською діяльністю вносяться до Єдиного реєстру адвокатів України.
Рада адвокатів України забезпечує ведення Єдиного реєстру адвокатів України з метою збирання, зберігання, обліку та надання достовірної інформації про чисельність і персональний склад адвокатів України, адвокатів іноземних держав, які відповідно до цього Закону набули права на заняття адвокатською діяльністю в Україні, про обрані адвокатами організаційні форми адвокатської діяльності. Внесення відомостей до Єдиного реєстру адвокатів України здійснюється радами адвокатів регіонів та Радою адвокатів України (частина перша статті 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Таким чином, аналізуючи зазначені норми Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», суд дійшов висновку, що правовим наслідком зупинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість заняття адвокатською діяльністю на певний строк, у той час як наслідком припинення права на заняття адвокатською діяльністю є неможливість її подальшого здійснення взагалі, у зв'язку з чим анулюється свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю.
З огляду на зазначене, законодавець розрізняє зупинення та припинення права на заняття адвокатською діяльністю, а тому зазначені обставини вказують на те, що поняття «зупинення» та «припинення» адвокатської діяльності мають різну юридичну природу, та, відповідно, не є тотожними, з огляду на різний процедурний характер та особливості застосування, як наслідок суд дійшов висновку, що дія положень Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.11.2014 № 1162, які регулюють особливості саме припинення незалежної професійної діяльності з відповідними зобов'язаннями, не може бути розповсюджено на спірні відносини щодо зупинення адвокатської діяльності.
Суд встановив та не заперечується сторонами у справі, що позивач з 30.12.2016 на підставі заяви зупинив право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до пункту 1 частини першої статті 31 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», що підтверджується витягом з Єдиного реєстру адвокатів України серії АС №000203 (а. с. 37зворот).
Таким чином, з 30.12.2016 і на час розгляду справи судом, позивач не здійснював адвокатської діяльності та не отримував доходу від такої діяльності, оскільки не мав усіх визначених законом підстав для здійснення адвокатської діяльності, що свідчить про відсутність обов'язку сплати єдиного внеску у нього як самозайнятої особи в розумінні законодавства про зайнятість населення.
Крім того, податкове законодавство України ґрунтується, зокрема, на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (п.4.1.4 пп. 4.1 ст.4 Податкового кодексу України).
Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та здійснення незалежної професійної діяльності.
А із системного аналізу його норм вбачається, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску.
Таким чином, в розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті єдиного внеску позивачем як особою, що має право провадити адвокатську діяльність, зокрема у періоди, коли він був найманим працівником, а не самозайнятою особою.
Водночас, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.
Відповідно до частини першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.200, «Булвес»АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02.11.2004 в справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Отже, з огляду на практику ЄСПЛ винесена відповідачем вимога про сплату боргу (недоїмки) не відповідає критерію «пропорційності», адже не дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави та інтересами особи - позивача, оскільки мета сплати єдиного внеску - страхування особи, в даних правовідносинах досягається сплатою єдиного внеску роботодавцем. В свою чергу трактування відповідачем законодавства призвело до необхідності виплати додаткових коштів (зайвих витрат) позивачем, за умови відсутності доходу від відповідної діяльності.
Суд не бере до уваги твердження представника відповідача про те, що особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність (адвокат) та зупинила свою адвокатську діяльність, не сплачує ЄСВ виключно за умови дотримання порядку зняття з обліку, а саме: подання до контролюючого органу за основним місцем обліку заяви про ліквідацію платника податків за формою №8-ОПП та заяви про зняття з обліку платника єдиного внеску за формою №7-ЄСВ.
У пункті 29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 Справа «Руїз Торіха проти Іспанії» (серія А, №303А) суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статей 9, 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно статті 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірність винесення вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 16.12.2018 №Ф-1662-51, тому позовні вимоги про визнання протиправною та скасування вимоги підлягають задоволенню.
Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Волинській області судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок, сплачений згідно квитанції від 03.01.2019 №0.0.1229349839 (а. с. 2).
Керуючись статтями 139, 243-246, 257, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України та на підставі Закону України Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», суд
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у Волинській області про сплату боргу (недоїмки) від 16.12.2018 №Ф-1662-51.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Волинській області (43010, Волинська область, місто Луцьк, майдан Київський, будинок 4, код ЄДРПОУ 39400859) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок.
Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 255, 295 КАС України, та може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Ф. А. Волдінер