м. Вінниця
19 лютого 2019 р. Справа № 120/4091/18-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Крапівницької Н.Л.,
секретаря судового засідання: Гродської В.О.,
за участю представників сторін:
позивача: Шаабані М.А.,
представника позивача Сохацького А.М.,
відповідача: Скляра О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці в порядку загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001)
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання повторно здійснити перевірку по зверненню,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся з позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України в якому просить суд, скасувати рішення відповідача від 06.08.18 року №213-18 та зобов'язати повторно здійснити перевірку по зверненню і, за її результатами, визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
Підставою звернення до суду з даним позовом стало те, що позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення №213-18 від 06.08.2018. З урахуванням вказаних обставин, позивач вважає, що відповідачем порушеного його права. Вказані обставини і стали підставою для звернення до суду з даним позовом.
Одним із пунктів прохальної частини позовної заяви позивачем зазначена заява про поновлення строку звернення до суду.
В обґрунтування вказаної заяви позивачем вказано, що позивач не мав змоги захистити власні порушені права та звернувся до центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, а оскаржуване рішення він отримав 21.09.2018 року під розпис, що і стало причиною пропуску п'ятиденного строку звернення до суду.
З огляду на вказані обставини, суд вважає за необхідне, задовольнити заяву позивача про поновлення строку звернення до суду.
Ухвалою суду від 19.11.2018 відкрито провадження у даній справі та призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 09.01.2019 року, яку занесено до журналу судових засідань, закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.
Позивач і представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили задовольнити позов у повному обсязі. В обґрунтування власної позиції представник позивача зазначив, що ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №232-18 від 16.07.2018. З урахуванням вказаних обставин, вважає, що відповідачем порушеного його права. Просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України, зобов'язавши повторно розглянути заяву з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження рішення, що передбачено ч.7 ст. 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ” та особистого вручення цього рішення, а не тільки повідомлення.
Представник відповідача проти задоволення позовної заяви заперечував та просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. У відзиві на позовну заяву зазначено, що позивач не надав достатньої аргументації своїм побоюванням у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказах того, що пі побоювання є обґрунтованими та відповідали б вимогам абзацу 1.13 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ”. Очевидно, що позивач являється економічним мігрантом та зловживає процедурою отримання статусу біженця.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і, перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Досліджуючи матеріали справи, судом встановлено наступне.
19.02.2018 року позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до управління державної міграційної служби України у Вінницькій області. У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначив, що причиною по якій позивач не може повернутися у Марокко є переслідування його представниками берберського руху «Хірак Ріф». Його переслідування ґрунтувалось на тому, що він був учасником відповідного руху з 2005 по 2012 рік, а після висування учасниками руху політичних вимог позивач відмовився від участі у даному русі, після чого, до нього почали надходити погрози убити його, як що він не буде брати участь у русі «Хірак Ріф». Крім того, в ході співбесід стало відомо, що позивач незаконним шляхом перетнувши державний кордон України, прибув у квітні 2012 року із Російської Федерації, разом із громадянином Алжиру, який також звернувся до територіального органу ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З часу прибуття до України, з квітня 2012 року по день звернення із заявою до управління ДМС України у Вінницькій області 19.02.2018 року, позивач перебував на території України з порушенням міграційного законодавства, без будь-яких документів, які б давали йому законне право перебувати на території України.
Таким чином, враховуючи дату прибуття позивача ОСОБА_1 до України, а також дату звернення останнього до відповідача та обставину, що позивач незаконно перетнув кордон України, суд вбачає порушення ним статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме пункт 2 де зазначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зі змісту ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу “Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту” (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Між тим, “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 р. №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Позивач не надав достатньої аргументації своїм побоюванням повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інші докази, що відповідали б вимогам абзацу 1. 13 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ”.
А тому, суд прийшов до висновку, що позивач являється економічним мігрантом та зловживає процедурою отримання статусу біженця.
Як наслідок, рішенням про відмову у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту Державної міграційної служби України №213-18 від 06.08.2018 року ОСОБА_1 відмовлено в оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту із дотриманням вимог передбачених законодавством.
На підставі вказаного наказу, управлінням Державної міграційної служби України у Вінницькій області прийнято повідомлення №14 від 06.08.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і яке отримано позивачем.
Також суд звертає увагу та погоджується із висновками по результатам проведеної перевірки відповідачем від 11.06.18 р. в якому, зокрема, позивач зазначив що основною причиною його виїзду із Марокко є переслідування представників руху «Хірак Ріф», членом якої нібито був сам позивач. Але, інформація по країні походження підтверджує, що в північній місцевості Ріф (провінція Аль-Хосейма) дійсно діє протесаний рух «Хірак Ріф», однак інформація також свідчить, що відповідний рух зародився в місцевості Ріф у жовтні 2016 року, а відтак, позивач, який виїхав з ОСОБА_2 у 2012 році, ніяким чином не міг бути учасником цього руху.
На підтвердження вищезазначеного можна проаналізувати те, що під час співбесід з відповідачем 02.03.2018 року позивач повідомив, що з 2010 по 2012 рік він був вимушений переховуватись від погроз. Водночас, під час цієї ж співбесіди свідчив, що з 1995 року по 2011 рік працював продавцем у магазині та на базарі і припинив торгівлю з причини того, що торгівля не приносила прибутку, натомість про будь - які переслідування чи переховування не повідомив.
Таким чином, позивач жодним чином не довів суду його переслідування та погрози з боку осіб руху «Хірак Ріф», а надана інформація ним протирічива і є надуманою. А тому, суд вважає, що ОСОБА_1 використав загальновідому інформацію по країні Марокко для своєї легалізації на території України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із статтею 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про те, що в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
В позові ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Крапівницька Н. Л.
Згідно з оригіналом Суддя
Секретар