21 лютого 2019 року Справа № 200/19453/18
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Захарчук-Борисенко Н.В.,
при секретарі судового засідання - Музиці Я.І.
за участю:
представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження з повідомлення (викликом) в місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, визнання протиправним та скасування рішення,-
10.12.2018 ОСОБА_3 звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою до Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_5 об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Дніпро, в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_5 об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Дніпро, код ЄДРПОУ 21910427, яка полягає у не виплаті, починаючи з вересня 2018 року, пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1;
- визнати протиправним та скасувати рішення Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_5 об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Дніпро, код ЄДРПОУ 21910427 про призупинення виплати пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1;
- зобов'язати Шевченківський відділ обслуговування громадян ОСОБА_5 об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Дніпро, код ЄДРПОУ 21910427, поновити виплату пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 негайно після проголошення судового рішення, а також утриматись від подальшого призупинення її виплати.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є пенсіонером за віком та внутрішньо переміщеною особою, до 09.11.2017 року перебував на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України міста Сєвєродонецьк. У листопаді 2017 року позивач змінив місце проживання, після чого перебуває на обліку в управлінні пенсійного фонду відповідача. Однак, з вересня 2018 року відповідач перестав виплачувати належну позивачу пенсію. У зв'язку з цим позивач звернувся із заявою до відповідача з метою встановлення підстав припинення пенсійних виплат, однак відповідно до відповіді відповідача прийнято рішення про призупинення виплати пенсії з 01.09.2018 року позивачу посилаючись на Постанову Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року №365 «Про порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам». На думку позивача, зазначені дії відповідача щодо невиплати позивачу пенсії порушують його конституційні права, тому просить визнати дії відповідача протиправними та зобов'язати виплатити пенсію.
17.12.2018 ухвалою судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Томаш В.І. адміністративну справу №200/19453/18 за позовною заявою ОСОБА_3 до Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_5 об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Дніпро про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, визнання протиправним та скасування рішення було передано за предметною підсудністю Дніпропетровському окружному адміністративному суду.
22.01.2019 ухвалою судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Сидоренко Д.В. позовну заяву ОСОБА_3 було залишено без руху із встановленим строком для усунення недоліків.
04.02.2019 згідно розпорядження в.о. керівника Дніпропетровського окружного адміністративного суду за № 140д, у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю судді Сидоренка Д.В. та на виконання розпорядження в.о. керівника апарату суду від 04.02.2019, на підставі повторного автоматичного розподілу справ, вказану справу було передано для розгляду судді Захарчук-Борисенко Н.В.
08.02.2019 позивачем на виконання вимог ухвали суду від 22.01.2019 було усунено недоліки позовної заяви шляхом надання до суду уточненої позовної заяви, в якій позивач замінив відповідача у справі Шевченківський відділ обслуговування громадян ОСОБА_5 об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Дніпро на Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та просить:
- визнати протиправною бездіяльність посадових осіб Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_4 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 21910427, яка полягає у не виплаті, починаючи з вересня 2018 року, пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1;
- визнати протиправним та скасувати рішення посадових осіб Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_4 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 21910427 про призупинення виплати пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 21910427, поновити виплату пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 негайно після проголошення судового рішення, а також утриматись від подальшого призупинення її виплати.
21.02.2019 року від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов. В обґрунтування заперечень посилається на те, що позивач перебуває на обліку в управлінні, як отримувач пенсії віком. З 01.09.2018 року виплату пенсії позивачу було припинено згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року №365 «Про порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам». Позивачу необхідно було надати заяву про поновлення виплати пенсії, проте позивач не скористався наданим йому правом та не надав заяву про поновлення виплати пенсії, а том підстави для задоволення позовних вимог, на думку представника відповідача, відсутні у зв'язку з тим, що позивач діяв на підставі та у спосіб, встановлений чинним законодавством.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував в повному обсязі.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши наявні у справі докази та оцінивши їх у сукупності, вважає необхідним частково задовольнити цей адміністративний позов з наступних підстав.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_3 з 2009 року здобув право на отримання пенсії за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням №1938713453, яке видано Пенсійним фондом України на ім'я ОСОБА_3.
До 09.11.2017 року позивач перебував на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України міста Сєвєродонецьк, до якого звернувся у зв'язку з набранням чинності Постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 595, якою затверджений Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей (далі - Тимчасовий порядок).
У листопаді 2017 року ОСОБА_3 змінив місце проживання та переїхав до м. Дніпро, де зареєструвався про що є відмітка у паспорті громадянина України.
Після цього, згідно з Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, позивачем було подано заяву до Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_4 Управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області на запит пенсійної справи за новим місцем проживання.
Одночасно з цим 10.11.2017 року позивачем було надіслано заяву до Управління праці та соціального захисту населення м. Сєвєродонецьк з проханням скасувати довідку про взяття на облік як внутрішньо переміщену особу, та внесення цих даних до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб, згідно підпункту 1 частини 1 статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». вересня 2018 року відповідач нараховував пенсійне забезпечення позивачу та перераховував належні до виплати суми на картковий рахунок. З вересня 2018 року пенсійні виплати припинились.
23.10.2018 року позивачем було надіслано запит до відповідача з метою встановлення підстав припинення пенсійних виплат.
05.11.2018 року відповідач повідомив про призупинення пенсійних виплат позивачу з 01.09.2018 року посилаючись на Постанову Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року № 335 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365 «Про порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».
Не погоджуючись із призупиненням виплати пенсії, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Спірним питанням у даній справі є правомірність (протиправність) дій відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачу за період 01.09.2018 року.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Статтею 291 КАС України визначено особливості провадження у типовій справі, зокрема, згідно з частиною третьою цієї статті при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Оскільки дана адміністративна справа є типовою до зразкової справи № 805/402/18, суд вважає за необхідне розглянути її з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у рішенні від 03 травня 2018 року за результатами розгляду зразкової справи.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Згідно з статтею 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII), який набрав чинності з 22 листопада 2014 року, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Статтею 2 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Частиною першою статті 4 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон № 1058-IV) визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.
Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1058-IV цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 1058-IV виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Згідно із частиною другою статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Статтею 47 Закону № 1058-IV визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 49 Закону № 1058-IV врегульовано питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.
Так, частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», яка набрала чинності з 08 жовтня 2014 року, затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, пунктами 1 та 2 якого передбачено:
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (далі - довідка) є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи».
Для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», яка набрала чинності з 26 листопада 2014 року (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509.
Зазначені виплати, що призначені або продовжені відповідним особам до набрання чинності цією постановою, здійснюються за фактичним місцем їх проживання (перебування) у разі видачі їм до 31 грудня 2014 року такої довідки.
08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 365 «ОСОБА_1 питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», яка набрала чинності 14 червня 2016 року, пунктом 1 якої затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування.
Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам установлено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються […] територіальними органами Пенсійного фонду України […] за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.
Згідно з пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:
Контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Якщо в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб є інформація щодо проходження особою фізичної ідентифікації в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України», чергова перевірка у відповідному періоді не проводиться. […]
Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:
Соціальні виплати припиняються у разі:
1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;
2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;
3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;
4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;
5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
З вищевказаних норм чинного законодавства слідує, що частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV визначено вичерпний перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду. Цим переліком передбачена можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
У свою чергу постановами Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 та від 08.06.2016 № 365 визначено умови призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам: знаходження внутрішньо переміщеної особи на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ «Державний ощадний банк».
Як зазначено відповідачем призупинення виплати пенсії позивачу з 01.09.2018 року сталося, у зв'язку з наявністю даних отриманих з інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів, вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан», розпорядником якої є Адміністрація Державної прикордонної служби України, яка виявила тривалу відсутність позивача за місцем проживання.
Законом № 1058-VI не передбачено такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як відсутність за місцем проживання одержувачів пенсій з числа внутрішньо переміщених осіб, або на підставі інформації з автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів, вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан».
Суд звертає увагу, що право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України. Вказана правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04.09.2018 у справі № 805/402/18.
Також, Верховний Суд у постанові від 03.05.2018 по справі № 805/402/18 наголосив, що Законом № 1058-VI не передбачено такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, з підстав перевірки місця фактичного проживання.
Тобто, припинення виплати пенсії позивачу відбулося безпідставно та не у спосіб, визначений частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV.
Посилання відповідача, про те що він зобов'язаний у свої діяльності керуватися постановами Кабінету Міністрів України, зокрема, встановленим цими постановами порядком продовження та поновлення виплат, суд вважає безпідставними, з огляду на наступне.
Як вже вище зазначено, підстави припинення виплати пенсії визначаються виключно законами України.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада України, до повноважень якого належить прийняття законів.
У свою чергу, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
За загальним правилом «закон» це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається відповідно до особливої процедури парламентом та регулює найважливіші суспільні відносини.
У свою чергу нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, тому ними не можуть бути внесені будь-які зміни до законів.
Відповідно, встановлення постановами Кабінету Міністрів України інших підстав для припинення виплати пенсії, відмінних від визначених частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV, не є іншим випадком припинення виплати пенсії, передбаченим законом, у розумінні пункту 5 частини першої статті 49 цього Закону.
Таким чином, припинення виплати пенсії позивачу за відсутності передбачених законами України підстав є незаконним.
Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що позивач, починаючи з 01.09.2018 не отримував пенсію з вини відповідача.
Отже, суми пенсії, невиплачені позивачу з вини відповідача, мають бути виплачені йому за минулий час без обмеження будь-яким строком.
З вищевикладених підстав суд також вважає необґрунтованими твердження відповідача щодо неможливості виплати позивачу пенсії за минулий період, які відповідач обґрунтовує пунктом 15 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування та відсутністю окремого визначеного Кабінетом Міністрів України порядку виплати пенсій, які не виплачені за минулий період.
Суд також вважає за необхідне зауважити, що такий підхід відповідача не враховує принципи верховенства права, законності та добросовісності у діяльності держави.
Сторонами не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно з частинами першою та другою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При розгляді справи «Кечко проти України» (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 «Бурдов проти Росії»).
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 335 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 «ОСОБА_1 питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», а саме, пункти 15 і 18 доповнені реченням такого змісту: «Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України», враховуючи наведене позивачу не сплачено заборгованості за минулий період.
Так, за змістом конституційних норм (статті 113, 116, 117 Конституції України) Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях № 20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року та № 2-рп-99 від 02 березня 1999 року висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону № 1058-IVзазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
Судом встановлено, що жодних змін у вказаний Закон з приводу особливостей виплати заборгованості пенсіонерам, які є внутрішньо переміщеними особами, Верховною Радою не приймались.
Відповідно до статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
Щодо зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 21910427, поновити виплату пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 негайно після проголошення судового рішення, а також утриматись від подальшого призупинення її виплати, суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з ч.4 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Тобто, законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
Як слідує зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980р. під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб'єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб'єкта владних повноважень.
Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
Натомість, у даному випадку суд не вважає повноваження відповідача, як дискреційні, оскільки відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.
Згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24 березня 1988 року) запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Також, суд враховує правову позицію, висловлену в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.10.2011 р. у справі «Рисовський проти України», в якому суд зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.
Суд зазначає, що відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика ЄСПЛ підлягає застосуванню судами як джерело права.
В даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання ОСОБА_4 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 21910427, поновити виплату пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 негайно після проголошення судового рішення є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
При цьому, суд вважає вимогу стосовно зобов'язання відповідача утриматись від подальшого призупинення виплати пенсії передчасною, у задоволенні якої слід відмовити.
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Доказів, які б спростували доводи позивача, відповідач суду не надав. З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_3 (49000, м.Дніпро, вул.Челюскіна, 8а/6) до ОСОБА_4 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м.Дніпро, вул.Набережна Перемоги, 26) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність посадових осіб Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_4 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 21910427, яка полягає у не виплаті, починаючи з вересня 2018 року, пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1.
Визнати протиправним та скасувати рішення посадових осіб Шевченківського відділу обслуговування громадян ОСОБА_4 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 21910427 про призупинення виплати пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, код ЄДРПОУ 21910427, поновити виплату пенсії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 з 01.09.2018 року.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ОСОБА_4 управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427; вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094) на користь ОСОБА_3 (49000, м.Дніпро, вул.Челюскіна, 8а/6, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 704 (сімсот чотири) гривні 80 копійок.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені ст. ст.295,297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 04 березня 2019 року.
Суддя ОСОБА_6