Справа № 464/1608/17 Головуючий у 1 інстанції: Бойко О.М.
Провадження № 22-ц/811/1434/18 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1В.
Категорія: 43
05 березня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
секретаря Брикайло М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2018 рокув складі судді Бойко О.М. в справі за позовомОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, шляхом визнання осіб такими, що не мають права користуватись житловим приміщенням власника,-
встановила:
В березні 2017 року позивач ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, з участю третьої особи Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, шляхом визнання осіб такими, що не мають права користуватись житловим приміщенням власника.
Вимоги обґрунтовував тим, що 26 серпня 2003 року на підставі договору купівлі-продажу придбав квартиру № 86, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Чукаріна, 20, з жовтня 2003 року проживав та зареєстрований у ній.
03.10.2008 року уклав шлюб із ОСОБА_3, з цього часу проживають разом у даній квартирі, хоча остання у ній зареєстрованою не була. У шлюбі у них народилась донька ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проживає та зареєстрована у ІНФОРМАЦІЯ_2.
Рішенням Сихівського районного суду м.Львова від 22.06.2016 шлюб розірваний. Однак ОСОБА_3, попри відсутність підстав для проживання у належному йому на праві власності помешканні, не виселяється із квартири. Окрім цього зазначає, що у даній квартирі проживають родичі ОСОБА_3, мати - ОСОБА_5 та рідний брат - ОСОБА_4, котрі вселилися в дане житло тимчасово, у ньому зареєстрованими не були, спільного господарства з ними не вів та не веде, однак у добровільному порядку виселятися із квартири відповідачі не мають бажання.
Враховуючи викладене, а також наявність наміру проживати у картирі № 86 в будинку № 20 на вул.Чукаріна у м. Львові з новою сім'єю просив усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження належним йому майном, а саме: визнати такими, що втратили право на користування квартирою № 86 в будинку №20 на вул.Чукаріна у м. Львові ОСОБА_3 та ОСОБА_6-М.В., ІНФОРМАЦІЯ_1, котра проживає з матір'ю, зобов'язати ОСОБА_3 зняти ОСОБА_6-М.В. з реєстрації у даній квартирі; визнати ОСОБА_4 таким, що не має права користування квартирою № 86 в будинку № 20 на вул. Чукаріна у м. Львові та зобов'язати його звільнити цю належну йому на праві власності квартиру; визнати ОСОБА_5 такою, що не має права користування квартирою №86 в будинку №20 на вул. Чукаріна у м. Львові та зобов'язати її звільнити цю належну їй на праві власності квартиру.
Оскаржуваним рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, шляхом визнання осіб такими, що не мають права користуватись житловим приміщенням - відмовлено.
Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_2, з апеляційної скарги слідує, що позивач не погоджується з оскаржуваним рішенням лише в частині вимог до ОСОБА_3 про визнання її такою, що не має права користуватися належним йому на праві власності житловим приміщенням.
Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі зазначає, що на даний час створив нову сім»ю та має намір проживати з новою дружиною у своїй квартирі. Однак перешкодою цьому є постійне перебування у квартирі колишньої дружини.
На думку апелянта, оскільки відповідач ОСОБА_3 на даний час не працює, відтак має можливість вирішити своє квартирне питання, зокрема винаймати житло, як це зробили інші відповідачі у справі.
Зазначає, що місцевий суд помилково послався на положення ст. 405 ЦК України, оскільки така стосується права користування житлом власника лише для членів його сім»ї, однак на час розгляду даної справи вони з ОСОБА_3 вже не були членами однієї сім»ї.
Крім цього, суд не звернув увагу на те, що правом визначати житлове приміщення, яке мають право займати та використовувати члени сім»ї власника, наділений виключно власник житла, при цьому такої домовленості між сторонами немає.
Покликається на положення норм права щодо мирного володіння майном.
Просить частково скасувати рішення Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2018 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги до ОСОБА_3 задовольнити в повному обсязі.
Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Відповідно до Указу Президента України №452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.
04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.
Учасники справи позивач ОСОБА_2, відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, викликалися в судове засідання та не з»явилися, повідомлення про вручення судової повістки повернулися в суд за закінченням терміну зберігання (а.с. 203-206).
Згідно із ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи,які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку,що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Заяву про зміну свого місця проживання учасник справи не подавали, протягом строку зберігання поштового відправлення апелянт ОСОБА_2 та відповідачі не з»являлися за отриманням поштового відправлення, кореспонденція повернута на адресу суду.
В свою чергу, повідомлення про час та місце розгляду справи було розміщено на офіційному сайті Львівського апеляційного суду у списку справ призначених до розгляду на 05 березня 2019 року.
На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе, у відповідності до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, розглядати справу за відсутності осіб, що не з»явилися.
За відсутності всіх осіб, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні враховуючи таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_3 вселилась у спірну квартиру, як член сім»ї власника, з його згоди, постійно у ній проживає, іншого житла немає, неповнолітня донька сторін, як член сім»ї власника зареєстрована та постійно проживає у спірній квартирі, тому врахувавши вимоги ст. 405 ЦК України відмовив у задоволенні вимоги про визнання відповідача такою, що втратила право користування житлом.
Зазначене стало підставою, з врахуванням ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», для відмови в позові про зняття дочки ОСОБА_6-М. з реєстрації у квартирі позивача.
Крім цього, суд зазначив, що в супереч обов'язку доказування, позивач не надав суду жодних доказів, які б свідчили про проживання відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у спірній квартирі та порушення ними прав позивача. Тому у вимогах до останніх також відмовлено.
Зважаючи на те, що позивач ОСОБА_2 оскаржує рішення суду виключно в частині відмови в задоволенні позовних вимог, пред'явлених до ОСОБА_3, оскаржуване рішення в іншій частині, враховуючи вимоги ст. 367 ЦПК України, колегія суддів не перевіряє.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 є власником квартири №86 в будинку № 20, що знаходиться в м. Львові на вул. Чукаріна, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Львівської області ОСОБА_7, зареєстрований в реєстрі за №4372, від 26.08.2003 року (а.с. 6-7).
Квартира АДРЕСА_1 складається з трьох кімнат, житловою площею 41,30 кв.м, загальною площею 70,00 кв.м.
03.10.2008 року сторони ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали шлюб, в якому у них народилася донька ОСОБА_6-М. В., ІНФОРМАЦІЯ_3, яка проживає з відповідачкою.
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 22.06.2016 року, яке набрало законної сили, шлюб розірвано (а.с. 8-11).
Згідно довідки ЛКП «Житловик-С» з місця проживання про склад сім»ї і прописку від 25.04.2018 року № 1460, у квартирі зареєстровані власник ОСОБА_2 та його донька ОСОБА_6-М.В., її мати - ОСОБА_3 проживає за даною адресою без реєстрації згідно з актом від 25.04.2018 року (а.с. 135).
Судом встановлено, що ОСОБА_3 проживає у квартирі позивача з моменту укладення шлюбу, а з 2011 року разом з нею проживає їх спільна донька ОСОБА_6-М.В., яка зареєстрована за даною адресою.
Зазначені обставини в силу ст. 82 ЦПК України не доказуються.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Звертаючись із позовними вимогами та оскаржуючи рішення суду першої інстанції, позивач ОСОБА_2 свої доводи щодо вимог до ОСОБА_3 зводить до того, що на даний час відсутні підстави для проживання його колишньої дружини у належній йому на праві власності квартирі. Зазначав про намір створити нову сім»ю та проживати у свої квартирі, тому постійне проживання у ній колишньої дружини є перешкодою йому у цьому.
Згідно із ст. ст. 47, 48 Конституції України, кожен громадянин має право на житло та на достатній життєвий рівень.
Правове забезпечення цих конституційних приписів здійснюється відповідно до житлового та цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Непорушність права власності визначена статтею 321 ЦК України.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР можна дійти висновку що положення статей 383, 391, 406 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Статтею 156 ЖК УРСР визначені права і обов'язки членів сім'ї власника жилого будинку (квартири). Відповідно до положень указаної норми закону члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Якщо особи, зазначені в частині другій статті 64, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (ч. 3 ст. 64 ЖК УРСР).
Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом також закріплене у ст.405 ЦК України, що спростовує доводи апелянта щодо помилковості, на його думку, посилання суду першої інстанції на цю статтю.
За цією статтею члени сім'ї власника житла втрачають право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту, однак за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім'ї повинен вносити плату за користування помешканням, що відповідає частині четвертій ст. 156 та 162 ЖК УРСР.
Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Поряд з цим, як звертаючись з позовними вимогами, так і відстоюючи свою позицію на стадії апеляційного розгляду, сам позивач ОСОБА_2 визнає те, що відповідач ОСОБА_3 продовжує і надалі проживати у його квартирі із їх спільною дочкою, що свідчить про виявлення відповідної поведінки відповідача у спірних правовідносинах та з врахуванням цього відсутність підстав для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
При цьому доказів про те, що позивач звертався до відповідача ОСОБА_3 з пропозицією про внесення плати за користування помешкання, суду не надано.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.
Визнання особи такою, що втратила право на користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.
Крім цього, як у позовній заяві, так і в апеляційній скарзі позивач взагалі не навів правових підстав для розлучення матері з її неповнолітньою дитиною, яка проживає з нею.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання відповідача ОСОБА_3 такою, що втратила право користування приміщенням квартири № 86, яка знаходиться за адресою: м. Львів, вул.Чукаріна, 20, оскільки вона вселилась у квартиру позивача, як член сім»ї власника із його згоди, постійно у ній проживає, іншого житла немає, неповнолітня донька сторін зареєстрована та постійно проживає у спірній квартирі.
Будь яких належних доказів з приводу того, в якій спосіб відповідач ОСОБА_3 чинить перешкоди позивачу чи його новій сім»ї в проживанні у його квартирі, останній не надав, як і не вказав, що за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім'ї ОСОБА_3 відмовляється вносити плату за користування помешканням та за комунальні послуги.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,
постановила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 18 травня 2018 року- залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 05 березня 2019 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
ОСОБА_8