79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
26.02.2019 Справа №914/2304/18
Господарський суд Львівської області в особі судді Пазичева В.М., розглянувши матеріали справи
за позовом: Державного підприємства "Проектно-конструкторське технологічне бюро", м. Львів
до відповідача -1: Фізичної особи підприємця Єфремова Віктора Георгійовича, м. Львів
до відповідача -2: Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, м. Львів
про: визнання недійсним частини договору та стягнення безпідставно набутих коштів в сумі 248 475,66 грн.
Суддя: Пазичев В.М.
При секретарі: Вашкевич Н.І.
Представники:
від позивача: Антонів Н.С. - договір про надання правової допомоги № Л.18.340.1.13 від 06.12.2018 року.
від відповідача 1: не з'явився.
від відповідача 2: Чернобай С.С. - дов. № 2302-вих-75 від 09.01.2019 року. Яворська О.І. - дов. № 4-2302-177 від 21.01.2019 року.
Суд встановив: 12.12.2018 року за вх. № 2446 в канцелярії Господарського суду Львівської області зареєстровано позовну заяву Державного підприємства "Проектно-конструкторське технологічне бюро" до відповідача -1: Фізичної особи підприємця Єфремова Віктора Георгійовича, до відповідача -2: Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про визнання недійсним частини договору та стягнення безпідставно набутих коштів в сумі 248 475,66 грн.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 14.12.2018 року відкрито провадження у справі і призначено підготовче засідання на 10.01.2019 року. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 10.01.2019 року, підготовче засідання відкладено на 16.01.2019 року, у зв'язку із відсутністю представника відповідача 1 та відповідача 2. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 16.01.2019 року, підготовче засідання відкладено на 24.01.2019 року, у зв'язку із відсутністю представника відповідача 2. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 24.01.2019 року, підготовче засідання відкладено на 30.01.2019 року, у зв'язку із відсутністю представника відповідача 1 та відповідача 2. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 30.01.2019 року, підготовче засідання відкладено на 06.02.2019 року, у зв'язку із відсутністю представника відповідача 1 та відповідача 2. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 06.02.2019 року, підготовче засідання відкладено на 12.02.2019 року, у зв'язку із відсутністю представника відповідача 1 та для надання доказів. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 12.02.2019 року, підготовче засідання відкладено на 19.02.2019 року, згідно клопотання позивача та у зв'язку з відсутністю його представника. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 19.02.2019 року, підготовче засідання закрито, справа призначена до судового розгляду по суті на 26.02.2019 року.
Оскільки, за складністю та категорією дану справу, слід розглядати за правилами загального позовного провадження, суд призначив розгляд цієї справи в підготовчому провадженні.
Позивач вимог ухвали суду про відкриття провадження у справі від 14.12.2018 року, про відкладення підготовчого засідання від 10.01.2019 року, від 16.01.2019 року,від 24.01.2019 року,від 30.01.2019 року, від 06.02.2019 року, від 12.02.2019 року, від 19.02.2019 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.
16.01.2019 р. за вх. № 2162/19 представник позивача подав пояснення.
22.01.2019 р. за вх. № 2784/19 представник позивача подав пояснення.
12.02.2019 р. за вх. № 6059/19 на електронну адресу суду надійшло клопотання від представника позивача про відкладення розгляду справи.
19.02.2019 р. за вх. № 7057/19 представник позивача подав пояснення.
Відповідач - 1 вимог ухвали суду про відкриття провадження у справі від 14.12.2018року, про відкладення підготовчого засідання від 10.01.2019 року, від 16.01.2019 року,від 24.01.2019 року,від 30.01.2019 року, від 06.02.2019 року, від 12.02.2019 року, від 19.02.2019 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, хоча був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення, повернуті на адресу суду, що знаходяться у матеріалах справи, а явка якого була визнана судом обов'язковою.
04.01.2019 р. за вх. № 457/19 представник відповідача-1 подав відзив на позовну заяву.
16.01.2019 р. за вх. № 2164/19 представник відповідача-1 подав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.
22.01.2019 р. за вх. № 2918/19 представник відповідача-1 подав клопотання.
30.01.2019 р. за вх. № 4137/19 представник відповідача-1 подав клопотання про розгляд справи у відсутності уповноваженого представника.
Відповідач - 2 вимог ухвали суду про відкриття провадження у справі від 14.12.2018року, про відкладення підготовчого засідання від 10.01.2019 року, від 16.01.2019 року,від 24.01.2019 року,від 30.01.2019 року, від 06.02.2019 року, від 12.02.2019 року, від 19.02.2019 року не виконав, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.
11.02.2019 р. за вх. № 5936/19 представник відповідача-2 подав письмові пояснення.
12.02.2019 р. за вх. № 6050/19 представник відповідача-2 подав клопотання про поновлення строку подання відзиву на позовну заяву.
25.02.2019 р. за вх. № 8180/19 представник відповідача-2 подав відзив на позовну заяву.
26.02.2019 р. за вх. № 8372/19 представник відповідача-2 подав заяву про застосування строків позовної давності.
Відповідно до ст. 222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу "Акорд".
Відповідно до ст. 240 ГПК України, вступну та резолютивну частини рішення виготовлено, підписано та оголошено 26.02.2019 року.
Розглянувши матеріали і документи, подані сторонами, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне:
У позовній заяві позивач зазначає, що Державне підприємство „Проектно-конструкторське технологічне бюро" (далі - позивач) від Фізичної особи-підприємця Єфремова Віктора Георгійовича (далі - відповідач-1) дізналось про те, що 20.08.2015 р. між Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради (далі - відповідач-2) (як орендодавцем) та відповідачем-1 (як орендарем) було укладеного Договір оренди № Ф-9764-15, відповідно до якого передано в оренду приміщення загальною площею 33,2 кв.м. за адресою м. Львів, вул. Данилишина, 2 (далі - Договір).
Позивач є балансоутримувачем об'єкту оренди, про що, зокрема, зазначено в п. 1.1 Договору.
Позивач зазначає, що відповідно до п. 5.1 Договору, розмір орендної плати за об'єкт оренди становить 4920,00 грн. (чотири тисячі дев'ятсот двадцять гривень 00 копійок) без ПДВ за перший місяць оренди, згідно із запропонованою переможцем конкурсу сумою.
Відповідно до п. 5.6. Договору, орендну плату відповідач-1 сплачує не пізніше 20 числа місяця за попередній місяць через перерахування коштів на рахунок відповідача-2.
Позивач зазначає, що відповідно до п. 7.2. ухвали Львівської міської ради № 897 від 07.06.2007 р., орендна плата за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі закладів освіти, культури, медицини, сплачується орендарем на рахунок відповідного балансоутримувача. Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України „Про культуру" та Порядку формування базової мережі закладів культури, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.10.2012 р. № 984 позивач перебуває у підпорядкуванні Міністерства культури України і включений до Переліку закладів культури базової мережі загальнодержавного рівня. Однак, позивач, згідно Договору, жодних коштів не отримував. Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Порядок визнання договорів недійсними передбачений ст. ст. 203 та 215 ЦК України.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1, 2, 3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.
Ст. 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Ст. 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Ч. 3 ст. 215 ЦК України надає право заінтересованій стороні заперечувати його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
В п. 2.5.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р. роз'яснено, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону.
Як вказано в п. 2.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р., за загальним правилом ст. 217 ЦК України, правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною.
З огляду на вказане вище, позивач зазначає, що п. 5.6. Договору, в частині зобов'язання оплачувати орендну плату Орендодавцеві, не відповідає вимогам п. 7.2. ухвали Львівської міської ради № 897 від 07.06.2007 р., а відтак, у відповідності до ч. 1. ст. 215 ЦК України, п. 5.6. Договору, в частині зобов'язання оплачувати орендну плату Орендодавцеві, є недійсним.
Враховуючи наведене вище, позивач звернувся із позовною заявою до відповідача і про стягнення заборгованості по орендній платі у розмірі 172 000 грн. 00 коп., виходячи з умов договору (справа № 914/1770/18 знаходиться на розгляді Господарського суду Львівської області).
У своєму відзиві на позовну заяву відповідач 1 повідомив, що ним було оплачено відповідачеві-2 по Договору оренди № Ф-9764-15 від 20.08.2015 р. орендну плату у розмірі 248 475 грн. 66 коп.
Зважаючи на вказане вище, а саме недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України, та перерахування коштів на рахунки відповідача не позивача, відповідно до умов чинного законодавства, Позивач вважає, що йому завдані збитки у вигляді неотримання орендної плати, а тому має правові підстави вимагати перерахування на свій рахунок суми коштів, як балансоутримувачу, у повному розмірі.
Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:
1) повернення виконаного за недійсним правочином;
2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;
3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Відповідно до ст. 1213 ЦК України, набувач зобов'язаний повернути потерпівшому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України, збитками визнаються витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Ст. 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), передбачено, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові втрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
У відзиві на позовну заяву відповідач 1 зазначає, що відповідно довідки № 7/1 від 10.10.2018 року, згідно наявних платіжних документів на підставі договору оренди № Ф-9764-15 від 20.08.2015 року між Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради та фізичною особою - підприємцем Єфремовим Віктором Георгійовичем, на рахунок № 34223000002002 Управління протягом серпня 2015 - серпня 2018 років щомісячно перераховано в якості орендної плати за орендоване приміщення по вул. Данилишина, 4 в загальній сумі 248 475 грн. 66 коп. Тобто ціна заявленого ДП «Проектно-конструкторське технологічне бюро» позову фактично становить не 172 000,00 грн., а 248 475, 66 грн., що явно перевищує зазначений в статті розмір для визначення такої категорії справ як малозначна. Сам же позивач на 2 аркуші позовної заяви зазначає, що інформації щодо усіх сум, сплачених Управлінню комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради орендних платежів в нього на день готування позову немає, а тому, суму заявленого позову він визначає як попередню. Однак, фактичне зменшення позивачем ціни позову та його клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного провадження через малозначність справи може призвести до суттєвого порушення процесуальних прав як відповідача так і третіх осіб, хоча таких в позові він і не зазначив.
Відповідач 1 наголошує, що позовну заяву аргументовано тим, що зазначене державне підприємство дізналось від нього, як фізичної особи - підприємця, про те, що 20.08.2015 року між Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради ( Орендодавцем ) та відповідачем 1 - Орендарем, було укладено Договір оренди № Ф-9764-15, відповідно до якого відповідачем 1 передано в оренду приміщення загальною площею 33,2 кв.м. за адресою м. Львів, вул. Данилишина, 2. В цьому ж приміщенні знаходиться і саме підприємство - позивач, і його дирекція. Позивач зазначений в Договорі оренди балансоутримувачем об'єкту оренди. Далі позивач посилається на п. 7.2. ухвали Львівської міської ради № 897 від 07.06.2007 року, відповідно до якої орендна плата за користування об'єктами оренди, які відносяться, зокрема, до закладів культури, сплачується орендарем на рахунок відповідного балансоутримувача. Однак, позивач, згідно Договору, жодних коштів не отримував. Вважає правочин недійсним, оскільки п. 5.6. Договору оренди не відповідає вимогам ст. 7.2. зазначеної ухвали Львівської міської ради № 897 від 07.06.2007 р., а відтак, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, такий пункт Договору, на його думку, є недійсним.
Однак, на думку відповідача 1, ці претензії позивача до нього є необгрунтованими та не відповідають фактичним обставинам справи. Договір оренди № Ф-9764-15 від 20.08.2015 року між Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради ( Орендодавець ) та відповідачем 1 є типовим і надавався в редакції і з відома позивача, як балансоутримувача. В розділі 1 Договору Орендодавець передав відповідачу 1, як Орендарю, в строкове платне користування приміщення - об'єкт оренди, що знаходиться на балансі підприємства - позивача. На підставі цього Договору ( розділ 3 ) визначено, що саме Балансоутримувач здійснює приймання-передачу об'єкту оренди протягом 5 днів з дати підписання Договору, для чого Балансоутримувач повинен звільнити приміщення - об'єкт оренди та підготувати його до передачі Орендареві. При передачі об'єкту складається акт приймання-передачі, який підписують Орендар та Балансоутримувач і саме він зобов'язаний цей акт надіслати Орендодавцю. Такий акт приймання - передачі було складно у відповідності до зазначених вимог Договору оренди 21.08.2015 року директором ДП «Проектно-конструкторське технологічне бюро» п. Патером С.Ф. та відповідачем 1.
Отже, за твердженням відповідача 1, про укладання Договору оренди № Ф-9764-15 від 20.08.2015 року підприємство-позивач однозначно своєчасно знало, так само як і про умови, форми сплати орендної плати. Перебіг терміну та настання обов'язку визначений в п. 4.2. Договору і вони чітко починаються з дати підписання акту приймання-передачі Балансоутримувачем. Стаття 5.6. Договору, яку позивач вимагає визнати недійсною, передбачала, що орендну плату Орендар щомісяця сплачує на рахунок Орендодавця. Що він в якості Орендаря і робив протягом 2015-2018 р.р. Несплата орендної плати на вказані рахунки саме Орендодавця протягом трьох місяців була б підставою для дострокового розірвання договору оренди. Балансоутримувач, достовірно знаючи про ці конкретні умови орендних правовідносин жодного разу не виставив рахунки на оплату оренди саме йому, не заявляв про такі вимоги ні усно, ні письмово. Балансоутримувач лише мав укласти, згідно п.п. 7.1.13 Договору, угоду з Орендарем на відшкодування експлуатаційних витрат.
Відповідач зазначає, що в Договорі окремо зазначено ( розділи 10 і 11 Договору), що він не підлягає розірванню в односторонньому порядку, а за невиконання або неналежне виконання зобов'язань сторони несуть відповідальність згідно із чинним законодавством України. Стаття 284 ГПК України передбачає, що умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують положення орендаря. Згідно статті 285 ГПК України, орендар зобов'язаний своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату. Стаття 286 ГПК України імперативно визначає, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків господарської діяльності. Саме таку вимогу закону відповідач 1 й виконував протягом трьох років дії Договору.
Відповідач 1 зазначає, що його представником під час готування відзиву було здійснено відповідний адвокатський запит до Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради щодо цих спірних правовідносин, та згідно відповіді начальника управління № 2302-6055 від 12.10.2018 р. згідно договору оренди № Ф-9764-15 від 20.08.2015 року між, в орендаря був обов'язок сплачувати орендні платежі виключно на рахунки Управління комунальної власності. Всі істотні умови договору, що діяли протягом терміну його дії, не оспорювались і є чинними. Окремо, Управління, як третя особа в справі, залучена господарським судом на стороні відповідача, повідомила на запит, що ДП «Проектно-конструкторське технологічне бюро» не є об'єктом освіти, культури та медицини в розумінні ухвали міської ради від 07.06.2007 р. № 897, а тому, кошти мною законно сплачуватись в повному обсязі на рахунок орендодавця, а саме Управління комунальної власності. І дійсно, згідно правил статті 23 Закону України «Про культуру» до базової мережі закладів культури загальнодержавного рівня належать державні, у тому числі національні (бібліотеки, музеї, архіви, галереї, заповідники, цирки, театри, філармонії, музичні колективи і ансамблі, культурно-інформаційні та культурно-просвітницькі центри, навчальні заклади культури і мистецтва, кіностудії, художні галереї, виставки національного (загальнодержавного) значення тощо), заклади культури. Але не підприємства в розумінні згаданої ухвали міської ради.
З врахуванням наведеного, відповідач 1 вважає, що позов до нього, як до боржника за орендними платежами, є необгрунтованим. Орендна плата ним сплачена згідно вимогам законодавства та орендного договору, своєчасно, в повному розмірі на рахунок Орендодавця, але ж якщо позивач вважає себе скривдженим, то має визначити для того належного відповідача, оскільки відповідач 1 двічі оплачувати оренду плату і не вправі ( договір оренди виконано і припинено внаслідок закінчення строку, на який його було укладено ( ст. 291 ГПК України ), і не в стані.
У поясненнях відповідач 2 зазначає, що Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради укладено договір оренди №Ф-9764-15 від 20 03 2015 р., відповідно до довідки балансоутримувача та відповідно до п 3.4 вищезазначеного договору, складено акт приймання-передачі об'єкта оренди за адресою : м Львів, вул. Данилишина, 4 першого поверху загальною площею 33,2 кв м. від 21.08.2015 року.
Відповідно до вищезгаданого Положення 4.3.3.2., Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку здійснює передачі в оренду вільних нежитлових приміщень.
З 01.01.2014 р. орендну плату за користування об'єктами оренди; які перебувають на балансі закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, орендар сплачує на підставі виставлених рахунків у такій пропорції 10% розміру орендної плати - на рахунок Управління комунальної власності Департаменту економічної політики 90% розміру орендної плати - на рахунок відповідного балансоутримувача.
Обов'язок орендарів щодо сплати орендної плати за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі закладів, установ та організацій освіти, культури медицини, на рахунок відповідного балансоутримувача поширюється на договірні відносини які існували на момент набрання чинності ухвалою міської ради від 27.06.2013 р. № 2472 "Про внесення змін до ухвали міської ради від 07.06.2007 р. №897" до 01.01.2014 р. включно.
Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради в обчисленні керується виключно чинною на момент укладення Методикою розрахунку орендної плати, затвердженою ухвалою Львівської міської ради від 07.06 2007 р. № 897 (зі змінами та доповненнями), Державне підприємство «Проектно-конструкторське бюро» не має права на нарахування 90 % орендної плати.
У відзиві на позовну заяву відповідач 2 зазначає, що згідно позовних вимог, договір оренди укладено 20.08.2015 року № Ф-9764-15 позовна заява одержана в Господарському суді Львівської області 25.09.2018 року.
Статтею 256 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється у три роки. З наведеного вище випливає висновок, що позивач пропустив строк позовної давності.
Частина 3 ст. 267 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Частиною 4 зазначеної статті встановлено, що сплив позовної давності про застосування якої заявлено у спорі є підставою для відмови у позові.
Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради укладено договір оренди № Ф-9764-15 від 20.08.2015 р. Відповідно до довідки балансоутримувача та відповідно до п. 3.4 вищезазначеного договору, складено акт приймання-передачі об'єкта оренди за адресою : м. Львів, вул. Данилишина, 4, першого поверху загальною площею 33,2 кв.м. від 21.08.2015 року. Термін вищезазначеного договору встановлено до 19.08.2018 року.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3. 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Саттею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним, і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно зі статті 236 Цивільного кодексу України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина 1 ст. 759 Цивільного кодексу України).
Відповідач 2 зазначає, що з правової природи такого зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України.
За змістом статей 651, 653 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Отже, на думку відповідача 2, визнати договір оренди, який припинено, розірвано, недійсним неможливо, оскільки нема предмета спору.
Таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 04.10.2017 р. у справі № 906/418/14.
Відповідач 2 вважає, що Державне підприємство «Проектно-конструкторське технологічне бюро» не є закладом культури. Орендну плату за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі підприємств, закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, орендар сплачує на рахунок відповідного балансоутримувача. У всіх інших випадках орендна плата сплачується на рахунок управління комунальної власності департаменту економічної політики.
Орендну плату за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, орендар сплачує на підставі виставлених рахунків у такій пропорції: 10% розміру орендної плати - на рахунок управління комунальної власності департаменту економічної політики, 90% розміру орендної плати - на рахунок відповідного балансоутримувача.
Відповідно до Розділу 1 ч. 5. ст. 1 Закону України «Про культуру» від 17.05.2012 (зі змінами), заклад культури - юридична особа, основною діяльністю якої є діяльність у сфері культури, або структурний підрозділ юридичної особи, функції якого полягають у провадженні діяльності у сфері культури.
Відповідач 2 наголошує, що на офіційному сайті ДП «Проектно-конструкторське технологічне бюро», зазначено види діяльності даного підприємства, а саме: 71.11 Діяльність у сфері архітектури, 31.09 Виробництво інших меблів, 41.20 Будівництво житлових і нежитлових будівель, тобто метою діяльності є отримання прибутку, що суперечить ЗУ «Про культуру». Обов'язок орендарів щодо сплати орендної плати за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, на рахунок відповідного балансоутримувача поширюється на договірні відносини, які існували на момент набрання чинності ухвалою міської ради від 27.06.2013 р. № 2472 "Про внесення змін до ухвали міської ради від 07.06.2007 № 897", до 01.01.2014 р. включно.
Відповідач 2 звертає увагу на те, що для задоволення позовних вимог, а саме стягнення з УКВ ДЕР ЛМР на користь ДП «Проектно-конструкторське технологічне бюро» неможливо за таких випадків, а саме:
- наслідки недійсності правочину, відповідно до ч. 2 ст. 180 ЦК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Згідно ст. 216 ЦК України, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст. 203 ЦК) і визнається недійсним, є двостороння реституція. Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі.
Відповідач 2 наголошує, що позивач керується ст. 1213 ЦК України, в якій зазначено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. Ця стаття могла б застосуватися, якщо відповідач 1 звернувся до відповідача 2, але в жодному випадку не позивач. Тому відповідач 2 вважає, що винесення питання мало б значення, якби предметом позову було внесення змін до договору оренди в частині порядку розрахунків, проте такої позовної вимоги Державне підприємство «Проектно-констукторвське технологічне бюро» не заявлено.
26.02.2019 р. відповідач 2 заявив клопотання про застосування строків позовної давності. У клопотанні зазначає, що спірний договір був укладений між сторонами 20.08.2015 р., отже, з цього моменту позивачу було відомо про існування такого Договору.
При прийнятті рішення суд виходив з наступного:
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються нормами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів. Відповідно до частин першої та другої статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно статті 18 Закону України «Про оренду» (надалі - Закон), Орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі. Відповідно до ст. 19 Закону, Орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами місцевого самоврядування (для об'єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об'єктів, що перебувають у державній власності. Строки внесення орендної плати визначаються у договорі.
Згідно вимог статті 29 Закону, за невиконання зобов'язань за договором оренди, в тому числі за зміну або розірвання договору в односторонньому порядку, сторони несуть відповідальність, встановлену законодавчими актами України та договором.
В ході розгляду справи судом встановлено, що 20.08.2015 р. між Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради (далі - відповідач-2) (як орендодавцем) та відповідачем-1 (як орендарем) було укладено Договір оренди № Ф-9764-15, відповідно до якого передано в оренду приміщення загальною площею 33,2 кв.м. за адресою м. Львів, вул. Данилишина, 2 (далі - Договір).
Позивач є балансоутримувачем об'єкту оренди, про що, зокрема, зазначено в п. 1.1 Договору.
Відповідно до п. 4.2. Положення про оренду майна територіальної громади м Львова, затвердженого ухвалою міської ради від 07.06.2007 р. № 897, підприємства, організації, установи, які є балансоутримувачами майна комунальної власності - 4.2.1. Забезпечують утримання майна у належному технічному стані, своєчасно вживають заходи для проведення необхідного капітального ремонту об'єктів оренди (проводять самі чи ініціюють його проведення залежно від умов договору).
4. 2.2. Здійснюють оперативний контроль за використанням майна користувачами за результатами перевірки балансоутримувачі складають акти про проведення перевірки та скеровують їх в управління комунальної власності. Своєчасно (у термін, який не перевищує 10 робочих днів) і у повному обсязі подають матеріали в Управління комунальної власності Департаменту економічної політики та районні адміністрації щодо орендарів (користувачів), які порушують умови договору оренди (користування) у частині цільового використання та утримання об'єктів оренди.
4.2.3. Здійснюють контроль за використанням майна, переданого в оренду, через проведення планових та позапланових перевірок:
4.2.3.1. Своєчасно у термін, який не перевищує 10 робочих днів повідомляють Управління комунальної власності Департаменту економічної політики та районні адміністрації про вивільнені об'єкти комунального майна.
4.2.3.2. Подають в Управління комунальної власності Департаменту економічної політики та районні адміністрації пропозиції щодо використання об'єктів комунального майна
5.2.1.2. Передача об'єкта оренди здійснюється з укладенням договору оренди і оформляється актом прийому-передачі, який підписують представники балансоутримувача та орендаря.
Відповідно до п. 5.1 Договору, розмір орендної плати за об'єкт оренди становить 4920,00 (чотири тисячі дев'ятсот двадцять гривень 00 копійок) без ПДВ за перший місяць оренди згідно із запропонованою переможцем конкурсу сумою.
Відповідно до п. 5.6. Договору, орендну плату відповідач-1 сплачує не пізніше 20 числа місяця за попередній місяць через перерахування коштів на рахунок відповідача-2.
Отже, питання отримання та розподілу орендної плата в даному випадку законодавцем віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування. Позивач посилається на відповідну ст. 7.2. ухвали Львівської міської ради № 897 від 07.06.2007 р. (надалі - Ухвала № 897), однак не зазначає яку саме її редакцію слід застосовувати до нявних правовідносин, хоча за останній десяток років ця ухвала, на яку посилається позивач, мала безліч змін.
Зокрема, п. 7.1. Ухвали № 897, в редакції, згідно ухвали № 2569 від 09.04.2009 року, орендна плата є платежем, який орендар вносить на вказаний орендодавцем рахунок незалежно від наслідків своєї господарської чи іншої діяльності. Отже, Орендодавець весь час дії Договору оренди № Ф-9764-15 від 20.08.2015 року зазначав для сплати орендної плати реквізити свого банківського рахунку, але ніяк не рахунку Балансоутримувача.
Згідно п. 7.2. Ухвали № 897, ( на який посилається позивач ) в редакції 2009 року, Орендна плата за користування майном територіальної громади м. Львова є доходом загального фонду міського бюджету м. Львова, зараховується на відповідні рахунки і використовується у порядку, визначеному міською радою. Пункт 7.3. Ухвали № 897, прямо зазначає: Орендну плату за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, а також на балансі Львівських комунальних підприємств, орендар сплачує на рахунок Управління комунальної власності Департаменту економічної політики.
Згідно ухвали № 2956 Львівської міської ради від 26.02.2013 року, керуючись Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні" і "Про оренду державного та комунального майна", з метою впорядкування у 2013 році доходів та видатків закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, які є балансоутримувачами комунального майна, міська рада ухвалила: внести зміни у додаток 1 до ухвали міської ради від 07.06.2007 р. № 897 "Про врегулювання питань оренди майна територіальної громади м. Львова" (зі змінами), доповнивши підпункт 7.3 абзацом у такій редакції: "Обов'язок орендарів щодо сплати орендної плати за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, на рахунок відповідного балансоутримувача поширюється на договірні відносини, які існували на момент набрання чинності ухвалою міської ради від 27.06.2013 р. № 2472 "Про внесення змін до ухвали міської ради від 7.06.2007 р. № 897", до 01.01.2014 р. включно".
Подібне положення міститься і в редакції ухвали міської ради від 07.06.2007 р. № 897, зокрема:
7. Орендна плата
7.1. Орендна плата є платежем, який орендар вносить на вказаний орендодавцем рахунок незалежно від наслідків своєї господарської чи іншої діяльності.
7.2. Орендна плата за користування майном територіальної громади м. Львова є доходом загального фонду міського бюджету м. Львова, зараховується на відповідні рахунки і використовується у порядку, визначеному міською радою.
7.3. Орендну плату за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі підприємств, закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, орендар сплачує на рахунок відповідного балансоутримувача.
У всіх інших випадках орендна плата сплачується на рахунок Управління комунальної власності Департаменту економічної політики.
З 01.01.2014 р. орендну плату за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, орендар сплачує на підставі виставлених рахунків у такій пропорції: 10% розміру орендної плати - на рахунок Управління комунальної власності Департаменту економічної політики, 90% розміру орендної плати - на рахунок відповідного балансоутримувача.
Обов'язок орендарів щодо сплати орендної плати за користування об'єктами оренди, які перебувають на балансі закладів, установ та організацій освіти, культури, медицини, на рахунок відповідного балансоутримувача поширюється на договірні відносини, які існували на момент набрання чинності ухвалою міської ради від 27.06.2013 р. № 2472 "Про внесення змін до ухвали міської ради від 07.06.2007 р. № 897", до 01.01.2014 р. включно. Однак, правовідносини відповідача 1 з Орендодавцем виникли пізніше зазначеної дати, після відповідного конкурсу на право оренди приміщення, укладання Договору і після підписання акту прийому-передачі об'єкту 21.08.2015 року.
Державне підприємство «Проектно-конструкторське технологічне бюро» є закладом культури.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3. 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Саттею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним, і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Разом з тим, вирішуючи спір про визнання договору недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договорів недійсними: відповідність договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору, дієздатність сторін за договором, у чому конкретно полягає порушення вільного волевиявлення та не відповідність його внутрішній волі учасника правочину, не спрямованість сторони на реальне настання правових наслідків правочину та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).
Як зазначено в п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Однак, Ухвала Львівської міської ради № 897 від 07.06.2007 р. (зі змінами) не належить до актів законодавства, не містить і не може містити нормативних приписів, спрямованих на невизначене коло осіб, не має нормативно-правової сили та не підлягає реєстрації в органах Міністерства юстиції України. Положення цієї ухвали застосовуються виконавчими органами Львівської міської ради в якості методологічних засад при наданні в оренду майна територіальної громади міста Львова, проте вони не можуть братись до уваги при визнанні правочинів недійсними.
Крім того, згідно ч. 1 ст. 286 ГК України, орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Разом з тим, нежитлові приміщення по вул. Данилишина, 2 у м. Львові, які складають об'єкт оренди є комунальною власністю територіальної громади міста Львова.
Комунальна власність є однією з фінансових основ місцевого самоврядування в Україні. Відповідно до ч. 6 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.
Згідно зі ст. 64 Бюджетного кодексу України, надходження від орендної плати за користування майновим комплексом та іншим майном, що перебуває в комунальній власності, засновником яких є районні, міські ради, об'єднані територіальні громади належать до доходів загального фонду бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, міст Києва та Севастополя, районних бюджетів, бюджетів об'єднаних територіальних громад.
Тобто, згідно з імперативною нормою бюджетного законодавства, надходження від орендної плати за користування майном, що перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Львова (за винятком ПДВ), мають належати бюджету міста Львова.
Відповідно до п. 4.1.32 Положення про Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 02.12.2016 р. № 1125 (зі змінами) всі надходження від оренди, приватизації перераховуються у міський бюджет м. Львова та Державний бюджет України відповідно до чинного податкового законодавства. Управління вищезазначені кошти у власних цілях не використовує.
Таким чином, п. 5.6 спірного Договору, згідно якого, орендну плату орендар сплачує не пізніше 20 числа місяця за попередній місяць через перерахування коштів на рахунок орендодавця, повністю відповідає вимогам норм чинного законодавства. Натомість визначення сторонами в якості умови договору сплату коштів за оренду комунального майна не до бюджету міста Львова, свідчило б про порушення вимог бюджетного законодавства.
Будь-яких інших підстав для визнання спірного договору недійсним позивачем не наведено.
Крім того, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина 1 ст. 759 Цивільного кодексу України).
За змістом частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно зі статті 236 Цивільного кодексу України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Із правової природи такого зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України.
За змістом статей 651, 653 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Як встановлено в ході розгляду справи, спірний Договір було укладено до 19.08.2018 р., після чого він припинився.
Отже, визнати договір оренди, який припинено, недійсним неможливо, оскільки нема предмета спору.
Таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 04.10.2017 р. у справі № 906/418/14.
Також, 26.02.2019 р. відповідач 2 заявив клопотання про застосування строків позовної давності. У клопотанні зазначає, що спірний договір був укладений між сторонами 20.08.2015 р., отже, з цього моменту позивачу було відомо про існування такого Договору.
Згідно позовних вимог, договір оренди № Ф-9764-15 укладено 20.08.2015 року, а позовна заява одержана в Господарському суді Львівської області 25.09.2018 року.
Статтею 256 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється у три роки. З наведеного вище випливає висновок, що позивач пропустив строк позовної давності.
Частина 3 ст. 267 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Частиною 4 зазначеної статті встановлено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено у спорі є підставою для відмови у позові.
Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради укладено договір оренди № Ф-9764-15 від 20.08.2015 р. Відповідно до довідки балансоутримувача та відповідно до п. 3.4 вищезазначеного Договору, складено акт приймання-передачі об'єкта оренди за адресою : м. Львів, вул. Данилишина, 4, першого поверху загальною площею 33,2 кв.м. від 21.08.2015 року. Термін вищезазначеного договору встановлено до 19.08.2018 року.
Цивільним кодексом України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав. Загальна позовна давність установлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до статті 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
За змістом наведених положень статей закону, позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Відтак, проаналізувавши матеріали справи, суд зазначає, що для позивача строк позовної давності за вимогами про визнання недійсним договору почав обчислюватися з моменту укладення акту приймання-передачі об'єктів від 21.08.2015 р. та закінчився 21.08.2018 р., а тому наявні підстави для відмови у позові про визнання недійсним цього договору, у зв'язку зі спливом строку позовної давності та наявності заяви відповідачів про застосування наслідків такого сливу.
Отже, проаналізувавши надані сторонами судового процесу докази та пояснення, дослідивши та з'ясувавши всебічно та у повній мірі обставини справи, з якими закон пов'язує недійсність договору або його пунктів, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання Договору недійсним.
Крім того, задоволення позовних вимог, а саме стягнення з УКВ ДЕР ЛМР на користь ДП «Проектно-конструкторське технологічне бюро» заявлених позивачем коштів неможливо, оскільки, згідно ст. 216 ЦК України, основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст. 203 ЦК) і визнається недійсним, є двостороння реституція. Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі.
За змістом частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі,- відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно зі статті 236 Цивільного кодексу України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Крім того, позивач у позовній заяві обгрунтовуючи свої вимоги, наголошує, що правовою підставою до їх задоволення є ст. 1213 ЦК України, в якій зазначено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Однак, ця стаття могла б застосуватися, якщо відповідач 1 звернувся до відповідача 2, але в жодному випадку не позивач. Тому, винесення питання мало б значення, якби предметом позову було внесення змін до договору оренди в частині порядку розрахунків, проте такої позовної вимоги Державне підприємство «Проектно-констукторвське технологічне бюро» не заявлено.
Як зазначено вище, підстав для визнання спірного Договору недійсним, або його частини, немає, що свідчить про відсутність правових підстав до застосування передбачених чинним законодавством України наслідків недійсності правочину.
Крім того, застосування норм ст. 1213 ЦК України, в даному випадку неможливо, оскільки відповідач набув спірних коштів на підставі умов Договору, що був підписаний повноважними представниками сторін, тому безпідставність отримання відповідачем коштів ніяким чином не доведена позивачем.
Поняття і види доказів викладені у статті 73 ГПК України, згідно якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ст. 74 ГПК України).
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи, що позивачем не представлено достатньо об'єктивних та переконливих доказів в підтвердження своїх позовних вимог, а відповідачем позовні вимоги спростовані, суд прийшов до висновку, що позов Державного підприємства "Проектно-конструкторське технологічне бюро" до відповідача -1: Фізичної особи підприємця Єфремова Віктора Георгійовича, до відповідача -2:Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про визнання недійсним частини договору та стягнення безпідставно набутих коштів в сумі 248 475,66 грн. є не обґрунтованим та не підлягає до задоволення.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється: за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України; за видачу судами документів.
Згідно п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат.
Як доказ сплати судових витрат, позивач подав платіжне доручення № QS97698001 від 07.12.2018 року на суму 5489,14 грн. про сплату судового збору.
Судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, слід покласти на сторін пропорційно до задоволених вимог.
Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236-241 ГПК України, суд, -
1. У задоволенні позовних вимог - відмовити.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 07.03.2019 р.
Рішення набирає законної сили в порядку ст. 241 ГПК України.
Рішення підлягає оскарженню в порядку ст. 256 ГПК України.
Суддя Пазичев В.М.