Дата документу 06.03.2019 Справа № 332/503/18
Справа № 22-ц/807/1270/19 Головуючий у 1-й інстанції: Андрюшина Л.А.
Є.У.№ 332/503/18 Суддя-доповідач: ОСОБА_1
06 березня 2019 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
Головуючого: Кочеткової І.В.,
суддів: Маловічко С.В.,
ОСОБА_2,
секретар: Бєлова А.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення сум компенсації втрати частини доходів, виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні,
за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2018 року,
У лютому 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до АТ «Українська залізниця» про стягнення сум компенсації втрати частини доходів, виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. В обґрунтування позову зазначав, що з 24.04.1996 по 02.04.2012 працював у Відокремленому структурному підрозділі «Вагонне депо Запоріжжя-Ліве» ДП «Придніпровська залізниця», правонаступником якого є ПАТ «Українська залізниця». На порушення вимог ст.ст.47,116 КЗпП України в день звільнення з ним не був проведений остаточний розрахунок - заборгованість за надурочну роботу у сумі 28 234,95грн. була виплачена лише 30.11.2017 року на підставі рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 22.05.2017, яке набрало законної сили 04.10.2017. Посилаючись на вказані обставини, просив суд на підставі ст.117 КЗпП стягнути з роботодавця середній заробіток за весь час затримки розрахунку за період з 02.04.2012 по 29.11.2017 за 1419 календарних дні у розмірі 263 550,87грн., а також на підставі стю34 Закону України «Про оплату праці» компенсацію втрати частини доходу у зв?язку із затримкою виплати розрахунку при звільнені у сумі 28 047,75грн.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2018 року позов задоволено в повному обсязі.
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.04.2012 року по 29.11.2017 року включно у сумі 263 550,87 грн., компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати у сумі 28 047,75 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з вини роботодавця остаточний розрахунок із звільненим працівником був проведений 30.11.2017, отже на підставі ст.117 КЗпП України на користь останнього підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні і компенсація втрати частини доходу, передбачена ст.. 34 Закону України «Про оплату праці».
В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення нового про відмову у позові АТ «Українська залізниця» вказує про порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Відповідач вважає, що працівником пропущено передбачений ст.233 КЗпП тримісячний строк звернення до суду за захистом порушеного права. Припинення трудових відносин сталося 02.04.2012, тримісячний строк для звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку має обчислюватися з дати розірвання трудового договору, а не дати виконання судового рішення про стягнення заборгованості за надурочну роботу. Вважає, що судом неправильно застосовані положення ст.117 КЗпП. В день звільнення спору щодо розміру належних робітникові сум не було, остаточний розмір платежів за невикористаний час відпочинку був визначений судовим рішенням після звільнення працівника, що свідчить про відсутність вини роботодавця у несвоєчасній виплаті таких сум. На думку товариства, судом неправильно визначений час остаточного розрахунку, за даними бухгалтерських документів списання грошових коштів з рахунку Української залізниці відбулося 23.11.2017, отже вказана дата і є днем остаточного розрахунку. Крім того, відповідач вважає, що судом безпідставно не застосовані положення ч.2 ст117 КЗпП і не зменшено розмір компенсації до розумних меж пропорційно частки у порівнянні із середнім заробітком.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 зазначає, що строки позовної давності ним не порушені. Остаточний розрахунок з ним проведений 30.11.2017, з відповідним позовом до суду він звернувся у межах тримісячного строку - 23.11.2018. Доводи апеляційної скарги про відсутність вини роботодавця у затримці розрахунку при звільненні є безпідставними, оскільки належні йому виплати за надурочну роботу були здійсненні тільки на підставі судового рішення. Датою остаточного розрахунку є день зарахування відповідних сум на його банківський рахунок, отже і в цій частині доводи апеляційної скарги є неспроможними. Суд першої інстанції не мав підстав для зменшення розміру стягнення, т.к. як позовні вимоги про стягнення плати за надурочну роботу були задоволенні в повному розмірі. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 перебував з відповідачем у трудових відносинах з 24.04.1996 по 02.04.2012 та працював у Відокремленому структурному підрозділі «Вагонне депо Запоріжжя-Ліве» ДП «Придніпровська залізниця», що підтверджується даними його трудової книжки(а.с.10-13) та відповідачем не оспорюється. Правонаступником вказаного підприємства є ПАТ «Українська залізниця» та Постановою Кабінету міністрів України від 31.10.2018 № 938 «Деякі питання акціонерного товариства «Українська залізниця» тип Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» з публічного змінено на приватне та його перейменовано в Акціонерне товариство «Українська залізниця»(а.с.123-136).
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя у справі №332/633/17(провадження №2/332/392/17) від 22.05.2017, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 04.10.2017 та постановою ВерховногоСуду від 16.08.2018, стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_3 заборгованість з виплати заробітної плати за 285 діб невикористаного часу домашнього відпочинку у сумі 28234, 95 грн.(а.с.14-17,74-77).
Отже, судом на підставі належних та допустимих доказів встановлено, що у день звільнення в порушення вимог ст.ст. 47, 116 КЗпП України позивачу ОСОБА_3 виплата заробітної плати у повному обсязі не була здійснена.
Відповідно до довідки ПАТ КБ «ПриватБанк» від 01.12.2017 року на рахунок ОСОБА_3 за рішенням суду у справі №332/633/17 ПАТ «Укрзалізниця» 30.11.2017 року перераховано суму у розмірі 28234,95грн.(а.с.18).
Таким чином, судом встановлено та сторонами не оспорюється, що відповідачем АТ «Укрзалізниця»позивачу ОСОБА_3 виплачена заборгованість по заробітній платі в сумі 28234,95грн. за рішенням суду, яке набрало законної сили 04.10.2017 року, лише 30.11.2017 року.
Установивши, що остаточний розрахунок із працівником був здійснений 30.11.2017, суд першої інстанції обґрунтовано у відповідності до вимог ст.117КЗпП стягнув із товариства середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Доводи апеляційної скарги про пропуск робітником строку позовної давності і неправильне визначення дати остаточного розрахунку є безпідставними.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
Згідно із частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Аналогічна позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року справа № 6-116цс15.
Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, Постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року №6-116 цс15 дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Зважаючи на те, що остаточний розрахунок з працівником проведений 30.11.2017, а з відповідним позовом до суду працівник звернувся 23.12.2018 року, тобто в межах передбаченого ст.233 КЗпП України тримісячного строку, доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності є безпідставними.
Доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції ч.2 ст.117 КЗпП України є також неспроможними, оскільки первинний позов позивача про стягнення плати за надурочну роботу судом було задоволено повністю, стягнута заборгованість на суму 28 234,95 грн. значно перевищувала середній заробіток позивача.
Доводи апеляційної скарги про відсутність вини товариства у затримці розрахунку, про своєчасну виплату всіх безспірних сум є безпідставними, оскільки судовим рішенням в іншій справі встановлено, що роботодавець неправомірно не сплатив працівникові компенсацію за надурочну роботу.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку.
Позиція суду першої інстанції відповідає і аналогічній позиції викладеній в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в аналогічній справі № 337/3085/16-ц, провадження № 61-14890св18 від 19 вересня 2018 року.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо бґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Отже доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2018 року по цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.
Повний текст постанови складено 06 березня 2019 року.
Головуючий
Судді: