Дата документу 05.03.2019 Справа № 333/5818/17
Єдиний унікальний № 333/5818/17
Провадження №22-ц/807/43/19
Головуючий в 1-й інстанції - Кулик В.Б.
5 березня 2019 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В.
суддів:Крилової О.В., Онищенка Е.А.,
секретарБабенко Т.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 26 липня 2018 року, ухвалене в м.Запоріжжя (повний текст рішення складено 06 серпня 2018 року) у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про визнання майна особистою приватною власністю та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя та визнання права власності на Ѕ частину спільно набутого майна подружжя,-
У жовтні 2017 року ОСОБА_6 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 07.06.2013 року між нею та ОСОБА_5 укладено шлюб. Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 07.09.2013 року, ними була придбана квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, покупцем якої був записаний відповідач. Однак ОСОБА_6 вважає, що спірна квартира є її особистою власністю, оскільки вона була придбана за кошти, які отримані від продажу іншої квартири, яка належана їй на праві особистої приватної власності. Враховуючи вищевикладене, просила суд припинити право спільної сумісної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та визнати за нею право особистої приватної власності на вказану квартиру. В грудні 2017 року ОСОБА_5 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_6 про визнання права власності на Ѕ частину спільно набутого майна подружжя. В обґрунтування якого зазначив, що за час спільного проживання, а саме 07.09.2013 року ним та ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу у спільну сумісну власність було придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Відповідно до п. 2.1 вищевказаного договору купівля квартири здійснилася за суму 203 300 грн. Частина з цієї суми на покупку спірної квартири була взята з попереднього продажу квартири, яка належала ОСОБА_6 на праві приватної власності, а частина в розмірі 70 000 грн. була виплачена ним з його особистих заощаджень, які він отримав від своїх батьків на придбання житла для своєї сім'ї. Факт того, що його батьки мали в наявності грошові кошти, які згодом вони передали йому на придбання спірної квартири, підтверджується договором продажу квартири його батьків від 14.07.2010 року та розпискою про отримання його батьком, ОСОБА_7 грошових коштів у розмірі 36 000 доларів США. Окрім того, зазначає, що ОСОБА_6 була присутня при нотаріальному посвідчені договору купівлі-продажу спірної квартири та була згодна, що право власності зареєстровано за ним, про що свідчить її особиста заява, яка була засвідчена нотаріусом. Враховуючи вищевикладене, просив суд, визнати за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, яка набута спільно подружжям за час шлюбу.
Рішенням Комунарського районного суду Запорізької області від 26 липня 2018 року первісний позов задоволено. Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1, визнано за ОСОБА_6 особисту приватну власність на квартиру АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь держави судовий збір в сумі 551 грн. 20 коп. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання права власності на 1/2 частину спільно набутого майна подружжя - відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним рішенням суду, ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушенням норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду, прийняти нове, яким в задоволенні первісного позову відмовити, а його зустрічні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Узагальненими доводами апеляційної скарги є те що, на думку апелянта позивачка за первісним позовом не довела, що спірна квартира придбана саме за ті кошти, за які була продана квартира, що належала їй на праві приватної власності, натомість позивач за зустрічним позовом надав докази придбання спірної квартири у шлюбі і довів, що вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
За положенням ч. 1 п. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що 20.07.2007 року ОСОБА_6 придбала, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Несмашною О.С., запис у реєстрі № 1889, квартиру АДРЕСА_2
14.07.2010 року ОСОБА_7, відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Драною І.В., запис у реєстрі № 1759, була продана квартира АДРЕСА_3
07.06.2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 укладено шлюб. 31.08.2013 року ОСОБА_6, відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського округу Погосян Ю.А., запис у реєстрі № 1224, була продана квартира АДРЕСА_2 за 203 745 грн., що на момент укладання цього договору складало еквівалент 25 500 доларів США. 07.09.2013 року, відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського округу Погосян Ю.А., запис у реєстрі № 1266, була придбана квартира АДРЕСА_1, за 203 300 грн., покупцем якої записано ОСОБА_5
Розглянувши матеріали справи суд першої інстанції прийшов до висновку, що ОСОБА_6 довела належними і допустимими доказами належність їй на праві особистої приватної власності грошових коштів, за які було придбано спірну квартиру АДРЕСА_1, і як наслідок визнав за нею право особистої приватної власності на вказану квартиру, тоді як, позиція ОСОБА_5 щодо визнання за ним Ѕ частки вказаної квартири, як спільної сумісної власності подружжя, на думку суду, не знайшла свого підтвердження в ході розгляду справи.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів виходячи з наступного.
Нормами Сімейного кодексу України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, передбачено, що майно, яке набуто подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63). У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Пленум Верховного Суду України в пунктах 23 і 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них; продуктивна і робоча худоба; засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони у справі перебувають у зареєстрованому шлюбі з 07.06.2013 року. 07.09.2013 року подружжям була придбана квартира АДРЕСА_1 право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_5
При вирішенні питання про визнання майна подружжя їх спільною сумісною власністю чи особистою приватною власністю з'ясуванню підлягають, як підстави й час набуття такого майна, так і джерела його придбання.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Суд першої інстанції обґрунтовуючи свій висновок про набуття спірної квартири за рахунок коштів ОСОБА_6 виходив того, що квартира АДРЕСА_1 була придбана через сім днів після продажу квартири АДРЕСА_2, за майже однакову суму - спірна квартира була придбана за ціною на 445 гривень дешевше від вартості проданої квартири. Доказів того, що ОСОБА_5 передавав кошти як у розмірі 30 000 грн., так і у розмірі 202 000 грн. відповідачці для придбання спірної квартири, не надано.
Положеннями частини третьої статті 12 та частин першої статті 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Частиною 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Вимоги позивачки ОСОБА_6 щодо припинення права спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 та визнання за нею права особистої приватної власності на вказану квартиру, на думку суду апеляційної інстанції, знайшли своє належне підтвердження в ході судового розгляду.
Так, відповідач не спростував того, що за час існування шлюбу з 07.06.2013 року по день укладення спірної угоди 07.09.2013 року, тобто за три місяці, подружжям було накопичено 203300 грн., за які було придбано спірне майно.
Позивач надала, на думку колегії суддів беззаперечні докази того, що вона продавши особисту нерухомість, придбану задовго до шлюбу, набула особисті кошти на придбання спірного майна у сумі навіть більшій ніж придбане спірне майно.
Нотаріально посвідчена заява (а.с.83), відповідно до якої ОСОБА_6 надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_5 на придбання спірної квартири за ціною та на умовах з нею погоджених, на думку суду, не спростовує вказані факти, сама ж позивач пояснила, що не заперечувала проти реєстрації квартири на чоловіка оскільки на той час зразу після укладення шлюбу у неї до нього були довірливі відносини до чоловіка, а їй було важко займатись оформленням квартири бо вона має фізичні вади з дитинства та є особою з інвалідністю ІІ групи (а.с. 12).
Суд попередньої інстанції вірно критично оцінив докази отримання відповідачем від своїх батьків коштів на придбання спірного нерухомого майна, оскільки останні є зацікавленими особами.
Окрім цього, не спростованим є факт того, що з моменту придбання спірної квартири позивач проживає в ній разом з дитиною, відповідач при цьому нею не користується і проживає з моменту припинення шлюбних відносин в іншому обласному центрі.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач не спростував доводи позивача, а позивач довів, що спірна квартира придбана нею за особисті кошти.
Доводи зазначені в апеляційній скарзі були предметом дослідження й оцінки судом попередньої інстанції по суті вирішення спору, тому вони зводяться до переоцінки доказів.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Керуючись ст.ст. 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення Комунарського районного суду Запорізької області від 26 липня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 6 березня 2019 року
Головуючий, суддя-доповідач С. В. Кухар
Судді: О. В. Крилова
Е. А. Онищенко