іменем України
27 лютого 2019 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 738/1452/17
Головуючий у першій інстанції - Слісар А. В.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/314/19
Чернігівський апеляційний суд у складі :
головуючої - судді Шитченко Н.В.,
суддів Бобрової І.О., Висоцької Н.В.,
із секретарем Зіньковець О.О.,
позивач ОСОБА_2,
відповідач: ОСОБА_3,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Менського районного суду Чернігівської області від 29 листопада 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю та поділу домоволодіння в натурі,
місце ухвалення рішення суду - м. Мена,
час проголошення рішення 15 год. 48 хв.,
дата складання повного тексту рішення суду - 4 грудня 2018 року.
У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_3, в якому просив встановити факт проживання з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1997 року по 25 грудня 2007 року, визнати домоволодіння по вул. Гагаріна, 2-в, у смт. Березна Менського району Чернігівської області їх спільною сумісною власністю, визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаного житлового будинку та поділити в натурі вказане домоволодіння між ним та відповідачем у рівних долях.
У мотивування заявлених вимог зазначив, що з 1997 року по 2002 рік проживав однією сім'єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу у м. Чернігові по пр-ту Перемоги, 100/31, де вели спільне господарство. У ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася спільна дитина - син ОСОБА_4. З 2002 року по 2005 рік вони всі разом проживали у будинку по вул. Комсомольській, 10 у смт. Березна Менського району, який належав йому на праві приватної власності. У 2005 році за спільні кошти був придбаний будинок за адресою: АДРЕСА_1, який зареєстрували на ОСОБА_3 У 2007 році вони офіційно уклали шлюб. Після продажу у 2013 році його власного будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, отримані грошові кошти були витрачені на ремонт та поліпшення будинку по АДРЕСА_1. Вказував, що здійснені за період шлюбу поліпшення будинку є істотними, а отже він є об'єктом права спільної сумісної власності, тому підлягає поділу. Після розірвання у 2017 році їхнього шлюбу він намагався у добровільному порядку вирішити питання розподілу спільно нажитого майна - житлового будинку та земельної ділянки, проте відповідач не погоджувалась, що змусило його звернутись до суду за захистом своїх прав.
Рішенням від 29 листопада 2018 року Менський районний суд у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовив. Вирішив питання розподілу судових витрат.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції були проігноровані покази свідка ОСОБА_5 з посиланням на постанову Верховного Суду від 14 лютого 2018 року, відповідно до якої показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання. Проте суд залишив поза увагою, що у цій постанові немає жодних посилань з приводу того, як слід застосовувати саме ст. 74 СК України.
Скаржник зазначає, що суд у своєму рішенні не навів жодних аргументів щодо необхідності відхилення показань свідків, які повністю підтвердили наявність факту його проживання з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період придбання нерухомості, що не узгоджується з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації», «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України»).
Звертає увагу на той факт, що суд, всупереч приписам ч. 3 ст. 89 ЦПК України, прийнявши до уваги певні показання свідків, допитаних з боку відповідача, поклав в основу свого рішення неправдиві показання, не навівши при цьому жодних мотивів щодо необхідності врахувати ці покази як доказ.
Указує, що судом проігноровано і ту обставину, що спірний житловий будинок з 2005 року є для нього єдиним житлом, і доказів протилежного відповідачем не надано.
Крім цього стверджує, що саме свідок ОСОБА_5 підтвердила його причетність до істотного збільшення вартості житлового будинку, зокрема, заміни вікон, встановлення дверей та прибудови котельні. Достовірність цих показів жодним чином під час розгляду справи спростована не була.
У наданому відзиві представник відповідача - адвокат Радченко О.О, вважаючи доводи апеляційної скарги необґрунтованими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи відзиву зводяться до того, що позивачем ні до позовної заяви, ні під час розгляду справи не надано жодного належного доказу на підтвердження спільного проживання з відповідачем протягом 1997-2007 років у відповідності до роз'яснень, викладених у листі ВСУ від 01 січня 2012 року «Про судову практику розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення».
Представник указує, що наявними у справі письмовими доказами підтверджується те, що ОСОБА_3 разом зі своїм сином ОСОБА_7 до 2006 року проживала у м. Чернігові, де дитина навчалась у школі, а вона - в одному з вищих навчальних закладів.
Посилається на те, що матеріалами справи спростовуються доводи скаржника про наявність у нього на момент розгляду даної справи спільної з відповідачем дитини, оскільки у свідоцтві про народження батьком дитини зазначений не позивач, а «ОСОБА_2».
Вказує, що позивачем не доведені також як факт придбання спірного будинку за спільні кошти у період спільного проживання з відповідачем, так і факт внесення у будинок поліпшень за рахунок коштів від продажу власного будинку, оскільки останнім не надано доказів вартості домоволодіння до його поліпшення та після.
У наданому відзиві представник відповідача - адвокат Дубовик Н.М., вважаючи рішення суду законним та обґрунтованим, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи відзиву зводяться до того, що до 01 січня 2004 року (набрання чинності СК України) був відсутній правовий механізм встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, тобто фактичне проживання сторін однією сім'єю у період до 01 січня 2004 року було відсутнє у юридичному розумінні.
Представник зазначає, що наявними у матеріалах справи доказами повністю спростовуються твердження позивача щодо спільного проживання з ОСОБА_3 в контексті ст.ст. 3, 21, 36, 74 СК України. Не доведено позивачем належним чином як того, що він є біологічним батьком ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, так і придбання спірного домоволодіння під час спільного проживання з ОСОБА_3 за їх спільні кошти, отриманих внаслідок їх спільної праці.
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять належних доказів, які б свідчили про наявність у сторін до укладення шлюбу спільного бюджету та спільних витрат, ведення спільного господарства та придбання майна в інтересах сім'ї, а наявність у сторін спільної дитини та покази свідків з боку позивача не можуть підтверджувати факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Районний суд констатував, що у зв'язку з недоведеністю позивачем факту спільного проживання з ОСОБА_3 на час придбання спірного будинку, його вимога про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю, визнання за ним права власності на 1/2 частину нерухомого майна та його поділ у натурі є безпідставною. Крім цього, позивачем не надано доказів вартості домогосподарства до його поліпшення та після, що позбавило суд можливості визначити, чи відбулось істотне збільшення вартості майна внаслідок спільних трудових і грошових затрат та коштів позивача, отриманих від продажу власного будинку.
Питання розподілу судових витрат районний суд вирішив у відповідності до приписів ст. 141 ЦПК України, зокрема стягнув на користь відповідача 12858 грн понесених останньою витрат на професійну правничу допомогу та на прибуття експерта до суду.
Суд апеляційної інстанції погоджується з наведеним висновком суду, оскільки він ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам чинного законодавства.
У справі встановлено, що 10 листопада 2004 року ОСОБА_3 набула у власність земельну ділянку площею 0,60 га та житловий будинок з надвірними будівлями, які розташовані по АДРЕСА_1, що підтверджується відповідними договорами купівлі-продажу від 10 листопада 2004 року (т. 1 а.с. 92, 93).
25 грудня 2007 року виконкомом Березнянської селищної ради Менського району Чернігівської області був зареєстрований шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 9 зворот).
28 липня 2017 року шлюб між сторонами розірвано (т. 1 а.с. 11).
Договорами купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 28 грудня 2013 року за реєстровими номерами відповідно 1210 та 1213 (т. 1 а.с. 12-15) засвідчено продаж ОСОБА_2 належного йому на праві власності указаного майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_2.
У свідоцтві про народження ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, батьком записаний ОСОБА_10, матір'ю - ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 54).
Довідкою Чернігівської загальноосвітньої школи № 3 від 03 жовтня 2017 року № 207 засвідчено, що ОСОБА_11 навчався у цьому навчальному закладі з 01 вересня 2001 року по 04 січня 2007 року (т. 1 а.с. 61). Як свідчить довідка Березнянської загальноосвітньої шкоди І-ІІІ ступенів (т. 1 а.с. 90) останній продовжив навчання у цій школі з 15 січня 2007 року по 30 травня 2012 року.
Довідкою Березнянського комунального дошкільного навчального закладу «Берізка» підтверджується, що ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, відвідував указаний дошкільний навчальний заклад з серпня 2005 року по червень 2008 року (т. 1 а.с. 89).
Відповідно до записів у трудовій книжці відповідача (т. 1 а.с. 113-118), ОСОБА_3 у період з 1997 по 2001 рік обіймала різні посади в різних установах, що розташовані у м. Чернігів.
Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 31 серпня 2018 року за № 03-18 встановлено, що дійсна ринкова вартість житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на час проведення експертизи складає 486660 грн. Згідно з наданими експерту матеріалами в період з 15 жовтня 2004 року по 10 вересня 2015 року у будинку були здійснені поліпшення, вартість яких без урахування самочинно збудованих будівель складає 40402 грн. Вартість здійснених поліпшень, що збудовані без повідомлення про початок будівництва, а саме прибудови літ. А2-1, гараж літ. б-1 складає 188385 грн. Представлено варіанти поділу будинку та земельної ділянки в натурі на місцевості (т. 2 а.с. 2-58).
Звернувшись до суду з вимогою про встановлення факту проживання з ОСОБА_3 з 1997 року по 25 грудня 2007 однією сім'єю, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ домоволодіння в натурі, ОСОБА_12 зазначав, що проживав у зазначений період разом з відповідачем як сім'я, вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство, придбали за спільні кошти житло та здійснювали у ньому поточний ремонт, зробили переобладнання системи опалення, збудували гараж та прибудови, у зв'язку з чим вважає, що спірний житловий будинок набутий ними під час спільного проживання і належить їм на праві спільної сумісної власності, отже він має право на 1/2 частину нерухомого майна.
Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року N 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
За приписами ч. 1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Аналіз наведеної норми свідчить про те, що для визнання майна спільною власністю на підставі ст. 74 СК України, потрібно підтвердити факт проживання осіб однією сім'єю без шлюбу - у той період, коли було придбане спірне майно. Для цього важливе підтвердження фактів ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та витрат, а також придбання іншого майна в інтересах сім'ї.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові ВСУ від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15, мано, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Відповідно до положень ст.ст. 77, 78, 81 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд першої інстанції, проаналізувавши вищенаведені норми та перевіривши обставини справи у сукупності, дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем факту його проживання з ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1997 року по 25 грудня 2007 року.
Апеляційний суд погоджується з доводами відзиву на апеляційну скаргу, що наданий стороною відповідача, відносно того, що до набрання чинності Сімейним кодексом України, тобто до 01 січня 2004 року, правовий інститут проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу не існував, а придбання особами майна за спільні кошти мало доводитись на підставі відповідних письмових доказів, що засвічували б наявність спільних коштів та витрат, тощо. Матеріали даної справи належних доказів на підтвердження придбання спірного будинку та земельної ділянки саме за спільні кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не містять. Отже, вимога позивача в частині встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу за період з 1997 року по 1 січня 2004 року не ґрунтуються на вимогах закону і для позивача жодних правових наслідків не породжують.
На думку апеляційного суду, не свідчать безумовно про спільне ведення господарства та спільне проживання протягом зазначеного періоду покази допитаних судом першої інстанції свідків, як на цьому наголошує ОСОБА_2 у апеляційній скарзі.
Так, за клопотанням позивача для підтвердження наявності спільного бюджету з ОСОБА_3, ведення спільного господарства та спільного проживання з останньою у певний період судом першої інстанції були допитані у якості свідків ОСОБА_13 (троюрідний брат позивача) та ОСОБА_5 (матір позивача). Районний суд цілком обґрунтовано критично віднісся до показів вказаних осіб, які є родичами позивача, оскільки свідку ОСОБА_13 про існування обставин, на які посилається позивач у своєму позові, було відомо лише зі слів останнього. Покази свідка ОСОБА_13 про те, що виручені від продажу власного дачного будинку кошти вона віддала сину для придбання спірного житлового будинку у смт Березна обґрунтовано не були взяті судом першої інстанції до уваги при постановленні рішення, оскільки не є тими належними доказами в контексті ст.ст. 76-80 ЦПК України, що мають підтверджувати певні обставини у справі.
Суд першої інстанції правильно зазначив у своєму рішенні про те, що лише показами свідків за відсутності інших доказів не може бути встановлений факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрацією шлюбу. Жодних інших належних письмових доказів, які б підтверджували доводи позивача щодо існування між ним та відповідачем відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та побуту, та придбання спірного житлового будинку за їх спільні сумісні кошти або спільною працею у матеріалах справи відсутні.
Наявність у сторін по справі спільного сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, як правильно зазначив суд у своєму рішенні, не може свідчити про наявність у сторін по справі спільного бюджету, ведення спільного господарства, спільних витрат та придбання іншого майна в інтересах сім'ї, а свідчить лише про те, що сторони до укладення у 2007 році шлюбу мали відносини як чоловік та жінка, проте не свідчить про утворення родини та спільність побуту.
Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що ст. 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньої нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної власності подружжя. Для застосування передбачених ст. 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання майна конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна, як об'єкта, його якісних характеристик.
Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна, як об'єкта.
Отже, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що стороною позивача не надано доказів істотного поліпшення спірного будинку за рахунок спільних затрат, оскільки висновок експерта містить лише вартість здійснених поліпшень на час проведення експертизи. Позивачем відповідних клопотань на предмет визначення вартості майна до поліпшення, тенденцій щодо загального подорожчання будинку, тощо, не заявлялось. Покази свідків не можуть бути тими належними доказами, що підтверджують істотність збільшення вартості будинку, виходячи з наведеного вище, а отже ці твердження апеляційної скарги також є необґрунтованими і не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд приходить висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для скасування судового рішення, яке постановлене з дотриманням вимог закону.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Менського районного суду Чернігівської області від 29 листопада 2018 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено 04 березня 2019 року.
Головуючий: Судді: