Справа № 607/947/18Головуючий у 1-й інстанції Вийванко О.М.
Провадження № 22-ц/817/190/19 Доповідач - Сташків Б.І.
Категорія - 308010000
28 лютого 2019 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Сташків Б.І.
суддів - Хома М. В., Щавурська Н. Б.,
за участю секретаря - Сович Н.А.
та сторін - позивача ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4, його представників ОСОБА_5, ОСОБА_6
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Тернополі цивільну справу №607/947/18 за апеляційною скаргою ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 листопада 2018 року, ухвалено суддею Вийванком О.М., повний текст рішення складено 28 листопада 2018 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом вселення та зобов'язання відповідача вчинити певні дії,-
У січні 2018 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом вселення та зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначила, що 24 лютого 2001 між нею та відповідачем було укладено шлюб, який рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 30 серпня 2013 було розірвано. В шлюбі нею та відповідачем було придбано будинок за адресою: АДРЕСА_1. Кошти на купівлю будинку було взято в банку. У шлюбі в них народився син - ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 Позивач зазначала, що вона з сином зареєстрована у будинку по АДРЕСА_1, але не має змоги там проживати з моменту розірвання шлюбу з відповідачем, оскільки він вчиняв скандали, бійки, з даного приводу вона зверталась до правоохоронних органів. Позивач вказувала, що вже майже п'ять років вона не може з сином проживати у будинку, співвласником якого вона являється, оскільки відповідач змінив вхідні замки на дверях та не впускає її в будинок.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 листопада 2018 року задоволено частково позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмету спору ПАТ «УкрСиббанк» про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом вселення та зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Зобов'язано ОСОБА_4 надати ОСОБА_2 ключі від вхідних дверей житлового будинку АДРЕСА_1
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір в розмірі 704,80 грн..
Не погодившись із вказаним рішенням від ОСОБА_4, інтереси якого представляє ОСОБА_5 поступила апеляційна скарга,в якій сторона відповідача просить рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 листопада 2018 року частково змінити та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 у повному обсязі.
У доводах апеляційної скарги скаржник зазначає, що суд неповно дослідив усі обставини справи, не врахував того, що у забезпечення виконання зобов'язань, банк взяв у заставу належну матері відповідача ОСОБА_4 громадянці ОСОБА_7 квартиру за адресою : АДРЕСА_2. Вказує, що сам факт придбання за кредитні кошти будинку у шлюбі не може свідчити про визнання права власності на дане майно, оскільки воно стає таким, якщо таке майно придбавалось за спільні сумісні кошти подружжя. Вважає, що суд не встановив, що погашення боргу відбувалось фактично за грошові кошти батьків відповідача ОСОБА_4. Скаржник також вказує, що після розлучення, у 2013 році ОСОБА_2 також не приймала участі у сплаті кредиту. Таким чином, кредит сплачувався за кошти ОСОБА_4 та його батьків.
Крім того, сторона відповідача зазначає, що єдиним власником спірного будинко-володінння є ОСОБА_4, жодного судового рішення про визнання даного будинку спільною сумісною власністю подружжя із визначенням часток в натурі не приймалося.
При цьому, вважає, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги постанову Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року у Справі №6-801цс16, яка була долучена до справи згідно клопотання ОСОБА_4 , оскільки згідно правового висновку, в даній постанові вказується про те, що суд повинен встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу,але й той факт,що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Також, в доводах апеляційної скарги, скаржник вважає безпідставним застосування в оскаржуваному рішення постанови Великої палати Верховного суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, оскільки дана справа стосується службових житлових приміщень, а у даних правовідносинах йдеться про житлове приміщення приватного житлового фонду.
Від представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому сторона позивача заперечує щодо доводів апеляційної скарги, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, а рішення суду першої інстанції повним та об'єктивним, ухваленим із з'ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, вказує, що оскільки спірний будинок, який знаходиться по АДРЕСА_1 є спільним майном позивача та відповідача, то позивач має безперешкодне право на користування ним. Окрім того, представник позивача зазначила, що про порушене право ОСОБА_2 дізналася з моменту, коли відповідач звернувся до Тернопільського міськрайонного суду з питання визнання її особою, що втратила право користування будинком та зняття з реєстрації, а тому вважає, що підстав для застосування строків позовної давності не вбачається.
Відповідачем подано відповідь на відзив позивача, в якому ОСОБА_4 не погоджується з доводами відзиву, вважає їх необґрунтованими і такими, що не спростовують зазначені обставини в апеляційній скарзі.
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 та його представники ОСОБА_5, ОСОБА_6 підтримали подану апеляційну скаргу, просили її задовольнити , посилаючись на підстави викладені в ній.
Позивач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 заперечили проти апеляційної скарги, просили її залишити без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на мотиви викладені у поданому відзиві на апеляційну скаргу.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників судового процесу, , перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, враховуючи наступне.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався.
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.
Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегією суддів справа переглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом частини третьої статті 16 ЦК України, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 та 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Задовільняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка є співвласником житлового будинку АДРЕСА_1, який вони з відповідачем набули шляхом укладання договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2005 року, в цей час коли перебували у шлюбі, зареєстрованого 24 лютого 2001 року по день розірвання шлюбу 30 серпня 2013 року, зазначивши що між сторонами виникли неприязні відносини, відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні цим житловим будинку, через відсутність ключів від вхідних дверей позивачка не може користуватися житловим будинком, то права останньої підлягають захисту шляхом усунення перешкод у користуванні будинком, зобов'язавши відповідача передати ключі позивачу від спірного житлового будинку.
З таким висновком суду погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, оскільки він ґрунтується на обставинах справи.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. У статті 47 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Судом встановлено, що 24 лютого 2001року сторони уклали шлюб, який рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 серпня 2013 було розірвано( а.с.8,36).
Від даного шлюбу у сторін народився син ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2 року, що стверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 від 05 червня 2013року(а.с.7).
Згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області Денисюк І.Л. та зареєстрованого в реєстрі за №11725 від 10.10.2005, ОСОБА_4 придбав у власність житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_3 В подальшому було змінено адресний номер вищевказаного житлового будинку з НОМЕР_2
З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_4 проживає у житловому будинку АДРЕСА_1, а позивач ОСОБА_10 числиться тільки зареєстрованою за адресою АДРЕСА_1 , а фактично проживає разом із сином ОСОБА_11 АДРЕСА_4 по договору найму.
Судом встановлено, що ОСОБА_10 після розірвання шлюбу з 2013року не проживає у житловому будинку АДРЕСА_1, через сімейні скандали. Між сторонами склалися неприязні стосунки. Позивач не має можливості користуватися житловим будинком через відсутність ключів від вхідних дверей житлового будинку.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб,мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Встановлено, що сторони перебуваючи в шлюбі, 10 жовтня 2005 року купили житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1( 69).
Посилання відповідача, на те, що спірний будинок є його особистою приватною власністю, а відповідачка, як колишній член сімї втратила право на проживання, оскільки не проживає в будинку з 2013 року, не знаходить свого підтвердження, скільки його доводи спростовуються матеріалами справи.
Так, в п. 5 Договору договору купівлі-продажу ,зазначено, що на момент укладення цього договору, ОСОБА_4.(він) перебуває у зареєстрованому шлюбі з громадянкою ОСОБА_10 і цей житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами набувається ними за взаємною згодою, як спільна сумісна власність.(а.с. 122,165).
Вказаний житловий будинок АДРЕСА_1, був придбаний за кредитні кошти отриманні за кредитним договором №521 від 10.10.2005, укладений між Акціонерним комерційним інноваційним банком«УкрСиббанк» та ОСОБА_4, за яким останній отримав кредит в іноземній валюті у розмірі 50 000,00 доларів США, що не заперечується сторонами.(а.с.124).
Також у забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором банком було прийнято заставу житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, що підтверджується договором іпотеки від 10.10.2005, укладеного між Акціонерним комерційним інноваційним банком«УкрСиббанк» та ОСОБА_4.(а.с.117).
З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань за кредитним договором між ПАТ " УкрСиббанк" і ОСОБА_10 було укладено Договір поруки № 1 від 10 жовтня 2005 року за яким позивачка зобов'язалась відповідати у повному обсязі за виконання ОСОБА_4 усіх зобов'язань, що виникли з Кредитного договору.
Виходячи зі змісту статті 391 ЦК України, власник має право вимагати від осіб, які є співвласниками житлового приміщення які постійно проживають разом з ним і чинять йому перешкоди у користуванні усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Право власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок . Особи, які є членами сім'ї власника житлового приміщення, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Не заслуговують до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відповідач є єдиним власником спірного житлового будинку, оскільки в матеріалах справи відсутні докази які б підтверджували визнання права особистої приватної власності за відповідачем на житловий будинок,АДРЕСА_1
Так, з матеріалів справи вбачається,що позивачка зверталася в суд з позовом до ОСОБА_4 про поділ майна. В судових рішеннях, які ухвалювалися за позовом ОСОБА_10, було встановлено, що спірний будинок було придбано за час шлюбу і що він є спільним майном подружжя, ці обставини сторонами не заперечувалися.(а.с. 38).
Ухвалою ВСС України від 18 листопада 2015 року скасовано заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду від 05 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільського суду від 04 серпня 2015 року а справу передано на новий розгляд суду першої інстанції. (а.с. 38)
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 17 січня 2017 року позовну заяву ОСОБА_10 до ОСОБА_4 про поділ майна в натурі залишено без розгляду , в зв'язку з повторною неявкою позивачки в судове засідання.( а.с.42).
ОСОБА_3 матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 звертався з позовом до ОСОБА_10 про переведення прав та обов'язків по кредитному договору, в якій зазначав, що після розлучення увесь тягар по сплаті кредиту ліг на нього, а тому просив суд перевести суму залишку боргу станом на вересень 2013 року по кредитному договору №521 від 10 жовтня 2005 року, що складало 31 270,95 доларів США на ОСОБА_10, зобов'язавши ПАТ " УкрСиббанк" укласти два окремих договори на залишок кредитного договору з урахуванням переведення 1/2 залишку кредиту на ОСОБА_10 в розмірі 15 635,47 доларів США (а.с.112).-Однак на даний час судовій спір з приводу стягнення заборгованості за кредитним договором , за кошти якого придбано спірний житловий будинок в солідарному порядку з ОСОБА_4 та ОСОБА_2 триває.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що спірний житловий будинок набутий відповідачем за час шлюбу з позивачкою. Судових рішень про визнання спірного житла особистою приватною власністю відповідача відсутні ,підстав вважати, що таке майно належить виключно відповідачу немає, доказів на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі з матеріалів справи не вбачається. А, реєстраційне посвідчення від 19 жовтня 2005 року, згідно якого спірний житловий будинок зареєстрований за ОСОБА_4, свідчить про те, що він є титульним власником, що не робить його одноосібним власником майна.
ОСОБА_3 технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1 виготовленого 23 липня 2014 року вбачається, що замовниками технічної інвентаризації були ОСОБА_10 та ОСОБА_4.(а.с.97).
Виходячи з поданих сторонами доказів на час розгляду даного спору, суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку, що сторони являються співвласниками житлового будинку № АДРЕСА_1 а тому на їхні правовідносини поширюються норми матеріального права які регулюють правовий статус власників будинку. .
Суд першої інстанції правомірно відмовив в позові про примусове вселення неповнолітнього сина, оскільки позивач не подала належних та допустимих доказів того факту, що відповідачем чиняться перешкоди у вселенні у житловий будинок. Сам відповідач не заперечує проти проживання у даному житловому будинку сина сторін ОСОБА_11
Виходячи із викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції врахувавши наведені обставини та норми матеріального права, підставно прийшов до висновку, що позивачка є співвласником житлового будинку, в неї відсутні ключі від вхідних дверей житлового будинку № АДРЕСА_1, що свідчить про створення перешкод у користуванні позивачем своєю власністю, а тому відповідно до статті 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Не заслуговують на увагу посилання скаржника на те, що позивач пропустила строки для звернення до суду за захистом порушеного права і що суд безпідставно послалася на правовий висновок Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.
В даному висновку Верховного Суду містяться загальні визначення критеріїв для розмежування віндикаційного та негаторного позовів, що може застосовуватися і при розгляді даного спору. У пункті 38 постанови зроблено висновок, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. Тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і взаємний зв'язок доказів в сукупності, встановивши правовідносини, які впливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають до застосуванню до цих правовідносин, колегія приходить до висновку про законність і достовірність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів викладених в апеляційній скарзі.
Докази та обставини, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом проведена неправильна оцінка доказів, не враховані фактичні обставини справи та неправильно застосовані до спірних правовідносин норми матеріального права, що привело до неправильного вирішення справи, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції, оскільки вони не знайшли свого підтвердження.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Керуючись ст.ст.367,375,381-384,389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5- залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 листопада 2018 року - залишити без змін.
Постанова Тернопільського апеляційного суду набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Дата складання повного тексту постанови - 05 березня 2019 року.
Головуючий: Сташків Б.І.
Хома М.В.
Судді: Щавурська Н.Б.