Справа № 420/6184/18
01 березня 2019 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Кравченка М.М.,
розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу від 22.11.2018 року № 224, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДМС України в Одеській області, в якій просив: визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 224 від 22.11.2018 p. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його; зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області прийняти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в ОСОБА_1.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив наступне. 22.11.2018 р. позивач звернувся до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про звернення за захистом в Україні. 22.11.2018 р. позивач отримав повідомлення № 771 від 22 листопада 2018 р. про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу № 224 від 22.11.2018 р., у відповідності з яким на підставі ч.6 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача та яка не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволяли повторно розглянути заяву. Позивач вважає рішення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 15.01.2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу від 22.11.2018 року № 224, зобов'язання вчинити певні дії було прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.
У відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно з ч.3 ст.194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Відповідно до ч.9 ст.205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Згідно з ч.3 ст.268 КАС України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
З урахуванням зазначеного, суд вирішив розглянути вказану справу в письмовому провадженні.
Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -
ОСОБА_1, 1988 року народження, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, за етичним походженням - араб, за релігійними переконаннями - мусульманин-суніт, у 2014 році здобув повну вищу освіту за спеціальністю «лікувальна справа» у Харківському національному медичному університеті.
29.08.2010 року ОСОБА_1 прибув в Україну з аеропорту м. Дамаск (Сирія) в аеропорт «Бориспіль» (Україна) з метою навчання.
19.06.2014 року ОСОБА_1 вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи її тим, що на момент подання заяви існувала загроза його життю в країні його походження Сирії через війну та те, що його можуть заарештувати або вбити чи поранити. Крім того, в країні та в його місті нестача продовольства, люди голодують, відсутня вода, електроенергія, ліки та перша медична допомога, в результаті чого йде розповсюдження епідемій та інфекційних хвороб. Також позивач зазначив, що його місто Хомс повністю зруйновано. Крім того, позивачем було зазначено, що він є військовозобов'язаним, але не бажає приймати участь у бойових діях.
12.11.2014 року за результатами розгляду особової справи громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 № 2014 КН 0023 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити останньому у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 31.01.2015 року № 18-15 з посиланням на ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» висновок Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області було підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не погодився з рішенням Державної міграційної служби України від 31.01.2015 року № 18-15 та звернувся до суду з метою його оскарження.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.06.2015 року у справі № 814/1545/15 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2015 року № 18-15, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2015 року у справі № 814/1545/15 апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково, постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.06.2015 року скасовано та прийнято нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 31.01.2015 року № 18-15, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 19.06.2014 року про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням інформації по країні походження ОСОБА_1 та обставин встановлених судом, в іншій частині позовних вимог було відмовлено.
24.10.2015 року громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 одружився з громадянкою України ОСОБА_4.
В ході повторного розгляду заяви позивач звернувся із відповідним клопотанням до територіального підрозділу ДМС щодо припинення розгляду заяви у зв'язку з оформленням дозволу на імміграцію в Україну, розгляд заяви припинено відповідно до наказу управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області від 20.05.2016 року № 95.
22.11.2018 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду заяви Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області склало висновок від 22.11.2018 року про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі п.6 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність нових обставин, які б вплинули на розгляд справи, та відсутність підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону. Відмова мотивована тим, що особі раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Так, встановлено, що заявник вперше звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУДМС у Харківській області 19.06.2014 року (особова справа 2014КН0023). За результатами розгляду матеріалів особової справи територіальним підрозділом ДМС було складено рекомендаційний висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначений висновок був підтриманий рішенням ДМС від 31.01.2015 № 18-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зазначене рішення заявник оскаржив у судових інстанціях, рішенням ДМС від 26.11.2015 № 71-15 ГУДМС в Одеській області було зобов'язано повторно розглянути заяву особи про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2015 року за судовою справою № 814/1545/15. В ході повторного розгляду заяви шукач захисту звернувся із відповідним клопотанням до територіального підрозділу ДМС щодо припинення розгляду заяви у зв'язку з оформленням дозволу на імміграцію в Україну, розгляд заяви припинено відповідно до наказу.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 22.11.2018 року № 224 було відмовлено ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
22.11.2018 року ОСОБА_1 отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за № 771 від 22.11.2018 року про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши законність дій та рішень відповідача, суд прийшов до висновку, що позов слід задовольнити з наступних підстав.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з п.2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Відповідно до п.2.4 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3); під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.
Згідно з ч.6 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Одеський апеляційний адміністративний суд в своїй постанові від 04.11.2015 року у справі № 814/1545/15, що набрала законної сили, встановив наступні обставини: у грудні 2012 року Управління Верхового Комісара ООН опублікувало Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку, в яких зазначається, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста вважає конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. У документі наводяться подробиці впливу конфлікту на гуманітарну ситуацію та ситуацію з правами людини, зокрема, дітей та палестинських біженців. У результаті напруженої ситуації, що склалася у Сирії, УВКБ ООН вважає, що більшість її громадян, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття «біженець» за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист. Крім того, 22.10.2013 року Управління Верхового Комісара ООН опублікувало оновлену редакцію документа «Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку» зі змісту якого вбачається, що після опублікування попередньої редакції вказаних Рекомендацій збройний конфлікт в Сирії продовжує загострюватися, в результаті чого вибухнула масштабна гуманітарна криза. УВКБ ООН, як і раніше наголошує, що більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття «біженець» за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист. Також, у документі дається перелік вразливих груп осіб, серед яких, зокрема, особи, що ухиляються від військової служби, палестинські біженці, групи національних меншин. Також в Рекомендаціях УВКБ ООН від 22.10.2013 року зазначено, що конфлікт характеризується неувагою до захисту цивільного населення, оскільки сторони конфлікту постійно переступають норми міжнародного гуманітарного права та скоюють інші серйозні порушення прав людини та посягання на них, у тому числі, але не тільки: свавільні арешти, катування та інші форми жорсткого погодження, насильницькі зникнення, викрадення, сумарні та позасудові страти, примусові переміщення та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення. За змістом п.п.2, 4 Рекомендацій УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку від 27.10.2014 року (ІІІ редакція) на даний момент майже всі райони країни (Сирії) охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково накладаються один на одного; ця ситуація посилюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. За наявними даними, до квітня 2014 кількість осіб, які загинули в результаті конфлікту, перевищила 191 тисяч осіб. Найбільше число документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції Риф Дамаск, далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дераа і Хама. У п.31 вказаних Рекомендацій УВКБ зазначає, що у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці «на місці» (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями. Відповідно до п.34 вказаних Рекомендацій УВКБ ООН, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності. За інформацією по країні походження з публікації 27.03.2015 року, ситуація в Сирії значно погіршилась, а коштів, які виділяються на гуманітарну допомогу не досить для забезпечення потреб мирного населення. Також зазначено, що в результаті конфлікту, який продовжується вже чотири роки, загинуло 220 тисяч осіб. Більше 12 млн. потребують життєво необхідної допомоги. Крім того, як вбачається з інформації по країні походження про ставлення до дезертирів у Сирії на даний момент: Оперативне Керівництво Ноmе 0ffїсе Великобританії по Сирії від 15.01.2013 року: «... сирійський уряд є жорстоко репресивним до інакомислення і свободи совісті які не є офіційно визнані в країні. Рівень смертей з вини влади з березня 2011 року неухильно зростає. Велика кількість солдатів було вбито за спробу втечі або за відмову відкривати вогонь по мирних жителях. У ході нинішнього конфлікту сирійська влада, ймовірно, потребує все більше призовників, щоб підтримати президента Асада. З урахуванням ситуації в Сирії, коли заявник є дезертиром з Сирійської армії, або може підлягати призову на військову службу після повернення, буде доречно надавати таким особам притулок, тому що сирійська влада буде розглядати їх як противників режиму». Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.
Відповідно до ч.4 ст.78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Під час чергового звернення 22.11.2018 року позивачем було зазначено, що у разі повернення існує загроза його життю в країні походження Сирії через війну, будинок та місто зруйновані, він є військовозобов'язаним, однак в армії не служив через навчання в Україні, всі члени сім'ї залишили Сирію та проживають в Україні.
Відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
У липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у Сирії. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.
Офіційною позицією УВКБ ООН державам-членам ООН рекомендовано у зв'язку з проведенням постійних бойових дій у Сирії з березня 2011 року, які продовжуються і до тепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення (http://unhcr.org.ua/).
За інформацією Департаменту імміграційних питань Великобританії (Методичні рекомендації з розгляду справ шукачів притулку із Сирії. Січень 2013 року. United Kingdom: Home Office, Operational Guidance Note: Syria, 15 January 2013, Syria OGN v 8, доступно за адресою: http://www.refworld.org/docid/50f55c8d2.html [accessed 21 May 2013]), враховуючи ситуацію в Сирії та рішучість влади утримувати контроль над усією країною, альтернатива внутрішнього переміщення в основному не вважається реальним способом уникнути переслідувань, які підтримуються владою чи які дозволяються владою. Переміщення також не буде раціональною опцією в тих регіонах, де вираження народного незадоволення вирішується із застосуванням сили із смертельним результатом. Також все частіше з'являються дані про порушення прав людини з боку озброєних опозиційних груп, включаючи тортури та страти, в Алеппо, Ідлібі та інших містах. Також є повідомлення про використання опозиційними групами смертоносної сили, в тому числі й в житлових районах.
В Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що покинули Сирійську Арабську Республіку (редакція ІV від 15.11.2015 року) зазначено, що численні антиурядові озброєні групи - з різними ідеологічними та політичними поглядами і що примикають до постійно мінливих альянсів - діють переважно в південних провінціях Дераа і Ель-Кунейтра, провінції Риф, Дамаск, на півночі провінції Хомс, в сільській місцевості провінції Латакія, а також в провінціях Ідліб і Алеппо. Як повідомляється, антиурядові озброєні групи досягли помітних тактичних успіхів в діях проти урядових сил в провінціях Дераа, Алеппо і Ідліб, зокрема, в кінці березня 2015 року вони повністю взяли під свій контроль центр провінції Ідліб. Крім того, антиурядові озброєні групи продовжують періодично вступати в сутички з ИГИШ в сільській місцевості провінції Алеппо і в південному регіоні провінції Дамаск. Фронт «Ан-Нусра» (ФАН), за повідомленнями, грає домінуючу роль серед антиурядових збройних груп і прагне нав'язати свою екстремістську ідеологію общинам.
Конфлікт в Сирії триває і гуманітарна ситуація як і раніше швидко погіршується. Загальна кількість осіб, які потребують гуманітарної допомоги в Сирії досягло 13,5 млн. осіб (тоді як в лютому їх було 12,2 млн.). Хоча конфліктом порушена вся територія Сирії, більшість осіб, які потребують допомоги, зосереджено в провінціях Алеппо, Риф Дамаск і Ідліб. За оцінками, на кінець 2014 року понад чотири з кожних п'яти сирійців жили в бідності, при цьому майже 65 відсотків - в крайній бідності, маючи можливість забезпечити себе лише самими основними продовольчими і непродовольчими товарами, необхідними для виживання їх сімей. 30 відсотків населення, як встановлено, живе в крайній убогості: сім'ї не можуть навіть забезпечити нагальні потреби в їжі, а ті, що живуть в районах конфлікту, стикаються з проблемами голоду, недоїдання і виснаження.
У 2015 році в Сирії загинули понад 55 тисяч осіб про що повідомлялось в Сирійському центрі з моніторингу за дотриманням прав людини. Майже 21 тисяча загиблих - цивільні особи, серед них 2574 дітей. У кількості загиблих також враховано понад 16 тисяч ісламістів включно з бойовиками «Фронту аль-Нусра» та «Ісламської держави».
Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.
Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (пп. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Отже ситуації в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.
При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зі змінами та доповненнями.
Відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.
Враховуючи викладене, суд не погоджується з доводами відповідача, що викладені у висновку про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі ч.6 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки рішенням суду від 04.11.2015 року було встановлено факт, що на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.
Тобто, суд встановив, що відповідач не взяв до уваги інформацію по країні походження позивача, зокрема того факту, що на теперішній час в Сирії триває громадянська війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою.
Згідно з положенням статті 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання і втрати міжнародного захисту» від 26.06.2013 року № 2013/32/ЕU, з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів, заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватись як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ ЕU, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, невідповідно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.
За таких обставин, суд прийшов до висновку, що формальне ставлення відповідача до перевірки всіх обставин, викладених позивачем в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22.11.2018 року призвело до прийняття противоправного наказу в частині відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п.120, ECHR 2000, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п.128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п.72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п.51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п.74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п.37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах.
Крім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що «принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії». З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Таким чином, наказ Головного управління ДМС України в Одеській області № 224 від 22.11.2018 року про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та належить до скасування.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Таким чином, суд вважає за необхідне зобов'язати Головне управління ДМС України в Одеській області прийняти заяву в ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Відповідно до п.58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Керуючись Конституцією України, ст.ст.2, 77, 90, 139, 242-246, 250 КАС України, суд -
1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Головного управління ДМС України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, ідентифікаційний код 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу від 22.11.2018 року № 224, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДМС України в Одеській області № 224 від 22.11.2018 року про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3. Зобов'язати Головне управління ДМС України в Одеській області прийняти заяву в ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.
Суддя М.М. Кравченко