Іменем України
Справа № 285/204/19
провадження у справі №2/0285/373/19
26 лютого 2019 року м. Новоград-Волинський
Новоград - Волинський міськрайонний суду Житомирської області у складі судді Сташківа Т.Б. за участі секретаря судового засідання Медяної І.В., та осіб, які беруть участь у справі:
позивача: не прибув
відповідача: не прибула
розглянувши в спрощеному позовному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом та просить визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_2 та зняти останню з реєстраційного обліку з зазначеного будинку.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що йому на праві власності належить будинок АДРЕСА_2. У вказаному будинку зареєстровані позивач та його дочка - відповідач ОСОБА_2 Відповідач виїхала до Російської Федерації зі своє сім'єю та має посвідку на постійне місце проживання. Він неодноразово звертався до відповідача з проханням добровільно знятися з реєстрації, однак остання не вчинила дані дії посилаючись на відсутність можливості прибути в Україну. Позивач у зв'язку з реєстрацією відповідача у будинку, позбавлений можливості оформити субсидію, тому змушений сплачувати комунальні послуги на загальних підставах, що стало підставою для звернення до суду із зазначеним позовом.
Позивач в судове засідання не прибув, подав письмову заяву, у якій зазначила, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить справу розглянути без його участі, Відповідач в судове зсідання не прибула. Подала заяву в якій позовні вимоги визнає та не заперечує щодо розгляду справи без її участі.
Враховуючи неявку в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши у судовому засіданні матеріали справи та подані докази, з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач є власником будинку АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житловий будинок від 9.12.2004 року (а.с.4-7).
Відповідач ОСОБА_2 є дочкою позивача та зареєстрована у зазначеній квартирі (а.с.16).
Відповідно до акта обстеження від 12.02.2019 року відповідач ОСОБА_2 не проживає у АДРЕСА_2. 29.09.2016 року остання була зареєстрована у зазначеному будинку, але за місцем реєстрації взагалі не проживала, фактично проживає в РФ, м. Тюмень, що також підтверджується заявою відповідача.
Відповідно до копії посвідки на постійне проживання від 19.10.2015 року ОСОБА_2 зареєстрована до 19.10.2020 року АДРЕСА_1 Федерації
Як зазначив позивач він позбавлений можливості оформити субсидію, тому змушений сплачувати комунальні послуги на загальних підстава, а відповідач відмовляється добровільно знятися з реєстрації у вказаному будинку.
Як вбачається зі змісту ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла членів сім'ї власника жилого приміщення протягом року. Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання цих осіб в судовому порядку такими, що втратили права користування ним (ст. 405 ЦК України).
За змістом ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Відповідно до ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Разом із тим, відповідно до вимог ст.ст. 316, 319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яким власник володіє, користується, розпоряджається на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
У постанові від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16 Верховним Судом України висловлено правову позицію про те, що згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
За таких обставин суд приходить до висновку про застосування до спірних правовідносин положень статей 383, 391 ЦК України.
За змістом статей 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна (зобов'язана) довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, позивачу на праві власності належить квартира, у якій зареєстрований відповідач. Однак, відповідач безперервно, починаючи з 2007 року без поважних причин не проживає (відсутній) у вказаній квартирі.
Відповідно до абзацу 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація - це внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції.
Тобто правовою підставою для перебування на реєстраційному обліку є проживання чи перебування в житлі за певною адресою.
Статтею 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» №1382-IV від 11 грудня 2003 року встановлено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі судового рішення про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яке набрало законної сили. Виходячи зі змісту зазначеної норми права, поняття «зняття з реєстрації» нерозривно пов'язане з поняттям «житлові права» (право власності на житлове приміщення, право користування житловим приміщенням, визнання особи такою, що втратила таке користування, виселення із займаного приміщення та інше). Таким чином, рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відповідно - є підставою для зняття з реєстрації і реєстраційний орган не вправі відмовити у знятті з реєстрації такої особи, оскільки згідно зі ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організації, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Отже, оскільки позивач є власником будинку, а за змістом статті 391 ЦК України власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і не ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про визнання ОСОБА_2, такою, що втратила право користування належним йому на праві власності житловим будинком є обґрунтованими, підтверджуються належними доказами, а тому підлягають задоволенню.
Відповідно до абзацу 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» №1382-IV від 11 грудня 2003 року, реєстрація - це внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції.
Тобто правовою підставою для перебування на реєстраційному обліку є проживання чи перебування в житлі за певною адресою.
Статтею 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» №1382-IV від 11 грудня 2003 року встановлено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі судового рішення про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яке набрало законної сили.
Виходячи зі змісту зазначеної норми права, поняття «зняття з реєстрації» нерозривно пов'язане з поняттям «житлові права» (право власності на житлове приміщення, право користування житловим приміщенням, визнання особи такою, що втратила таке користування, виселення із займаного приміщення та інше).
Таким чином, рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відповідно - є підставою для зняття з реєстрації і реєстраційний орган не вправі відмовити у знятті з реєстрації такої особи, оскільки згідно зі ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організації, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
У зв'язку з цим, у суду не має законних підстав для задоволення позовних вимог в частині примусового зняття з реєстрації відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 12, 13, 76-83, 141, 258, 259, 264-265, 268 ЦПК України, суд -
Позов задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 (зареєстрована: АДРЕСА_2) такою, що втратила право користування будинком по АДРЕСА_2.
В решті позовних відмовити.
Стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати в розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Житомирського апеляційного суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвалу суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
Суддя Т.Б. Сташків