26 лютого 2019 року
м. Київ
справа № 766/13165/18
провадження № 22-ц/824/3161/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кравець В.А. (суддя-доповідач)
суддів - Мазурик О.Ф., Махлай Л.Д.
за участі секретаря судового засідання - Нечваль А.А.
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1
заінтересована особа - Управління Державної міграційної служби у Херсонській області
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника заінтересованої особи Управління Державної міграційної служби у Херсонській області - Раєнка В'ячеславаВасильовича
на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 листопада 2018 року у складі судді Катющенко В.П.
у справі за заявоюОСОБА_1, зацікавлена особа: Управління Державної міграційної служби у Херсонській області про встановлення факту, що має юридичне значення, -
У липні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся в суд із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просив встановити факт постійного проживання на території України ОСОБА_1 з 25 серпня 1975 року по 28 квітня 1994 року, тобто на момент проголошення незалежності України для отримання паспорта громадянина України в органах Державної міграційної служби України.
В обґрунтування вимог зазначав, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Златоуст Челябінської області РРФСР. Разом з батьками у 1976 року вона виїхала на постійне місце проживання до м. Сімферополь Кримської області УРСР, де проживала, навчалася та працювала до 1994 року. 02 вересня 1983 року вона одружилася з ОСОБА_4 і змінила прізвище з ОСОБА_1 на ОСОБА_1.
Вказував на те, що ІНФОРМАЦІЯ_4 у ОСОБА_1 в м. Сімферополь Кримської області народилася донька ОСОБА_7 У 1994 році, у зв'язку зі зміною роботи разом з дочкою вона переїхала на постійне місце проживання до Сполученого королівства Великої Британії та Північної Ірландії. У закордонному паспорті НОМЕР_1, виданому 15 червня 1994 року, вона зазначена як громадянка України. 17 грудня 2015 року ОСОБА_1 отримала дозвіл на проживання у Сполученому королівстві Великої Британії та Північної Ірландії. На даний час ОСОБА_1 повернулася до України і має бажання отримати громадянство України.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 листопада 2018 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення задоволено частково. Встановлено факт постійного проживання на території України ОСОБА_1 з 25 серпня 1975 року по 28 квітня 1994 року, тобто на момент проголошення незалежності України - 21 серпня 1991 року. В решті вимог заяви - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, 27 грудня 2018 року представник заінтересованої особи УДМС України в Херсонській області - Раєнко В.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту постійного проживання на території України ОСОБА_1 на момент проголошення незалежності України - станом на 24 серпня 1991 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заявлених ОСОБА_1 вимог, посилаючись на те, що рішення суд ухвалив з порушенням норм матеріального та процесуального права, не повною мірою з'ясував всі обставини, що мають значення для справи, що призвело до невірного вирішення справи.
Вказує, що за обліками відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання УДМС ОСОБА_1 зареєстрованою чи знятою з реєстрації не значиться. Окрім того, в УДМС відсутні архівна та діюча картотека на особу ОСОБА_1, також як і відсутні жодні відомості щодо неї.
Зазначає, що до територіальних підрозділів УДМС ОСОБА_1 із заявою про встановлення належності до громадянства України не зверталася, а звернулася одразу до суду, чим порушила процедуру, що визначена Порядком № 215.
Посилається на те, що чинним законодавством України передбачено позасудове встановлення певних юридичних фактів, а тому, на думку апелянта, суд першої інстанції повинен був перевірити, чи може взагалі така заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу, як у даному випадку, до органів міграційної служби.
Уважає, що ОСОБА_1 повинна була надати суду першої інстанції належні докази вжиття всіх необхідних заходів щодо досудового врегулювання спірних правовідносин, що передбачені законодавством, і що її питання можливо вирішити тільки в судовому порядку, проте таких доказів нею надано не було.
Окрім того, зазначає, що відповідно до відомостей засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, «Аркан», яка містить в собі базу за останні 5 років, ОСОБА_1 не перетинала державний кордон, тобто на даний час заявник не знаходиться на території України.
Посилається на те, що заявник не надала жодних доказів про перебування-неперебування її у громадянстві іншої держави, зокрема, громадянстві Російської Федерації, а з дозволу на проживання у Великобританії, на думку апелянта, випливає, що ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації.
Також зазначає, що посилання в оскаржуваному рішенні на норми статті 3 та 8 Закону України «Про громадянство України» - невірні, оскільки стаття 8 цього Закону ніяким чином не відноситься до цього випадку, оскільки встановлюється факт постійного проживання саме на момент проголошення незалежності України станом на 24 серпня 1991 року, а стаття 3 вказаного Закону стосується лише громадян СРСР, які не отримали паспорт громадянина України та мають при собі паспорт громадянина СРСР зразка 1974 року.
Вказує на безпідставність посилань представника заявника на лист УДМС України в Херсонській області від 29 грудня 2017 року № 6501.3.7-2493/65.3-17, в якому зазначено про необхідність ОСОБА_1 звернутись до суду для встановлення факту її постійного проживання на території України, оскільки така відповідь була надана лише тому, що ОСОБА_1 особисто з питань встановлення належності до громадянства не зверталась, а отже вказаний лист носив рекомендаційний (інформаційний) характер і неможливо було провести належну перевірку без процедури встановлення особи, яка була відсутня на території України тривалий час і особисто до органів державної міграційної служби не зверталась, тобто навіть неможливо було ідентифікувати особу без зображення, встановити чи вона це взагалі.
Звертає увагу суду, що перевірка особи щодо належності до громадянства України обов'язково стосується осіб, які постійно перебувають/проживають за кордоном і в яких відсутні документи, що посвідчують громадянство України, та належить до повноважень органів міграційної служби.
Зазначає, що в резолютивній частині рішення було встановлено юридичний факт постійного проживання на території України станом на 21 серпня 1991 року, тоді як дата проголошення незалежності України - 24 серпня 1991 року, отже судом допущено помилку та невірно застосовано норму статті 3 Закону України «Про громадянство України».
Заявник не скористалася своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду не направила.
Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.
Представник відповідача 22 лютого 2019 року направив клопотання про забезпечення проведення судового засідання, призначеного на 26 лютого 2019 року на 11 год. 40 хв., в режимі відеоконференції, в якому, зокрема, зазначив про те, що направляв аналогічне клопотання і на офіційну електронну адресу апеляційного суду.
Згідно пп. 15.1 Перехідних положень ЦПК України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подання, реєстрація, надсилання процесуальних та інших документів, доказів, формування, зберігання та надсилання матеріалів справи здійснюється в паперовій формі.
Відповідно до частини другої статті 212 ЦПК України учасник справи подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання.
Таким чином, вищевказане клопотання представником відповідача направлено лише 22 лютого 2019 року, а отримано апеляційним судом 25 лютого 2019 року, тобто напередодні судового засідання, що позбавило суд можливості забезпечити проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Представник позивача направив клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, ураховуючи, що сторони повідомлені про дату, час та місце розгляду справи відповідно до норм процесуального закону та з метою не порушення строку розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вирішила проводити розгляд даної справи за відсутністю всіх учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача ОСОБА_6, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи вимоги заяви частково, суд виходив з того, що місце проживання заявника було зареєстровано саме у м. Сімферополь, який входив до складу УРСР, де ОСОБА_1 і проживала до виїзду за кордон у 1994 році, тобто на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, а також з того, що заявник не має можливості подати документи щодо фактичного проживання станом на 24 серпня 1991 року на території м. Сімферополя, оскільки ця територія визнана тимчасово окупованою. У задоволенні вимог про зазначення у резолютивній частині рішення мети встановлення факту в частині отримання заявником паспорту громадянина України в органах ДМС України відмовлено з підстав того, що зазначення такої інформації породжує зобов'язальний характер відносин.
Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеного цим Кодексом. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Проте, рішення суду не відповідає вказаним нормам, що відповідно до статті 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Златоуст Челябінської області РСФСР народилася ОСОБА_5, батьками якої записані - ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (а.с.5-6).
02 вересня 1983 року Відділом державної реєстрації актів про шлюб Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим було зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 та заявником, при цьому заявниця після реєстрації шлюбу змінила дошлюбне прізвище на ОСОБА_1, що підтверджується відповідним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб (а.с.16-17).
26 липня 1991 року Відділом внутрішніх справ Центрального райвиконкому м. Сімферополя ОСОБА_1 було видано паспорт громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік (а.с.7-10).
15 червня 1994 року заявнику видано паспорт громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік для виїзду за кордон. При цьому, останній містить відмітку про належність до громадянства України, печатку Міністерства внутрішніх справ України з відміткою, що паспорт є власністю України. (а.с.11-13).
17 грудня 2015 року ОСОБА_1 надано дозвіл НОМЕР_2 на проживання у Великобританії з терміном дії до 31 грудня 2024 року (а.с.14 об.-15).
Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно з ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Факти, що мають юридичне значення - це факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду у порядку окремого провадження, зокрема, за умови, що факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав фізичних та юридичних осіб.
Згідно з ст. 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.
Згідно ч. 1 ст. 319 Цивільного процесуального кодексу України, у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти до висновку про те, що не можуть розглядатися в порядку окремого провадження заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, якщо чинним законодавством передбачений інший порядок його встановлення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про громадянство України», громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України.
Статтею 8 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української НародноїРеспубліки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.
Як роз'яснено в п. 8 Розділу ІІ Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006), для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: заяву про встановлення належності до громадянства України; копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.
При цьому питання встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедури подання цих документів та провадження за ними врегульовано, крім Закону України «Про громадянство України», також Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України», яким затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень». Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» та вищезазначеного Порядку заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження заявника на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду. Згідно статті 1 Закону України «Про громадянство України» визначено поняття «безперервне проживання на території України» та «проживання на території України на законних підставах», а саме: «проживання на території України на законних підставах» - проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні; «безперервне проживання на території України» - проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік - 180 днів.
Закон України «Про громадянство України» та Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 встановлення належності до громадянства України стосується осіб, які проживали на території України станом на 24.08.1991 року і перебували у громадянстві колишнього СРСР, але не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт проживання, тому для встановлення належності до громадянства України особа подає заяву, а також інші відповідні документи передбачені розділом II Порядку до управління, відділу міграційної служби за місцем проживання в Україні.
Окрім того, згідно п. 44 Розділу ІІ Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006), у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу УкраїнськоїНародної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Отже, у разі відсутності передбачених Порядком документів подається відповідне судове рішення, що підтверджує факт постійного проживання особи на території України, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 №1543-ХІІ станом на 24.08.1991(13.11.1991).
Разом з тим, з матеріалів, які містяться в матеріалах справи та доводів позовної заяви убачається, що заявник має у паспорті громадянина СРСР відмітку про зареєстроване місце її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, а тому, за таких обставин, рішення суду про встановлення постійного місця проживання на території України не є обов'язковим документом при зверненні ОСОБА_1 до органів міграційної служби для встановлення належності до громадянства.
04 грудня 2017 року представником заявника було здійснено запит до Державної міграційної служби України в Херсонській області щодо надання інформації стосовно перебування ОСОБА_1 у громадянстві України.
Відповідно до листа-відповіді Державної міграційної служби України в Херсонській області, заявнику було, зокрема, роз'яснено, що за обліками УДМС України в Херсонській області ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, серед осіб, які набули громадянство в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України не значиться, повідомлено, що в УДМС України в Херсонській області відсутні архівні та діючі картотеки щодо осіб, які зареєстровані/зняті з реєстрації місця проживання та документувались паспортом громадянина України та паспортом громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року на тимчасово окупованій території України АР Крим та рекомендовано долучити судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року (а.с.18).
Разом з тим, представником заявника не надано належних та допустимих доказів на підтвердження звернення до відповідного органу із заявою для встановлення належності до громадянства України ОСОБА_1 та відмови у задоволенні останньої.
У той же час, з матеріалів справи убачається, що на підтвердження проживання ОСОБА_1 на території України станом на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року представник заявника, зокрема, надав копії наступних документів: свідоцтва про її народження серії НОМЕР_3, повторного свідоцтва про народження серії НОМЕР_4, копію паспорта громадянина СРСР серії НОМЕР_5 із відмітками про реєстрацію місця проживання заявника з 06 жовтня 1987 року по 13 серпня 1991 року в АДРЕСА_1, а з 03 вересня 1991 року - АДРЕСА_2, а також копію дозволу на проживання НОМЕР_6, які зроблені з ксерокопій вказаних вище документів та не завірені у відповідності до вимог закону.
У судовому засіданні представник ОСОБА_1 оригіналів зазначених документів суду для огляду не надав, у зв'язку з чим суд позбавлений можливості встановити наявність оригіналів вказаних документів та відповідність копій, які містяться в матеріалах справи, таким оригіналам.
Окрім того, в копії дозволу на проживання ОСОБА_1 у Великобританії НОМЕР_6, виданого 17 грудня 2015 року, зазначено, що заявник є громадянкою «RUSSIAN FEDERATION».
Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затверджений Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 в редакції від 27 червня 2006 року № 588/2006, передбачає, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до пункту 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає до відповідного органу заяву про набуття громадянства України за територіальним походженням, зобов'язання припинити іноземне громадянство - для іноземців, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях. При цьому при вирішенні питання про обґрунтованість заявленої вимоги суду, крім перевірки та встановлення факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року, необхідно встановити той факт, що заявник подав до компетентного органу зобов'язання припинити іноземне громадянство письмово оформлену заяву іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданств) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України (абзац 12 статті 1 Закону України «Про громадянство України»). (Постанова Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 379/775/17-ц).
Разом з тим, заявником не надано доказів її перебування або не перебування у громадянстві Російської Федерації, також як і не надано доказів її звернення із заявою про припинення громадянства Російської Федерації до компетентних органів, оскільки заявник звернувся до суду з указаною заявою, маючи намір набути громадянство України.
Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, копії паспорта громадянина СРСР, закордонного паспорта, дозволу на проживання, свідоцтва про народження ОСОБА_1 без належного їх посвідчення та/або надання для огляду суду оригіналів не є належними доказами на обґрунтування факту постійного проживання на території України станом на момент проголошення незалежності України. Відсутнє також визнання цих обставин заінтересованою особою, також як і відсутні покази свідків, які могли підтвердити факт проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року. Також з матеріалів справи не вбачається, що ОСОБА_1 зверталася до відповідного органу із заявою для встановлення належності до громадянства України та відмови у задоволенні останньої. А отже, заявником не доведена відсутність можливості встановлення цього факту іншим, передбаченим законом, способом.
Наведене в сукупності унеможливлює встановлення факту постійного проживання на території України ОСОБА_1 станом на момент проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Інших доказів на підтвердження вказаного факту нею також не надано.
Отже, на вищевикладене суд першої інстанції уваги не звернув, не з'ясував в повному обсязі обставини справи, у зв'язку з чим дійшов передчасного та помилкового висновку про задоволення заяви частково, неправильно застосувавши норми матеріального права. Разом з тим, щодо заявлених вимог про зазначення у резолютивній частині рішення мети встановлення факту в частині отримання заявником паспорту громадянина України в органах Державної міграційної служби України, місцевий суд вірного висновку дійшов, що оскільки заявником ставиться питання щодо видачі паспортного документа відповідним державним органом, тому таке зазначення в рішенні суду породжує зобов'язальний характер відносин у разі задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Наведені порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду згідно з ч. 1 ст. 376 ЦПК України та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні заяви.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Отже, з ОСОБА_1 на користь УДМС України в Харківській області підлягає стягнення судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 528,61 грн.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу представника заінтересованої особи Управління Державної міграційної служби у Херсонській області - Раєнка В'ячеслава Васильовича - задовольнити.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 листопада 2018 року - скасувати.
У задоволенні заяви ОСОБА_1, зацікавлена особа: Управління Державної міграційної служби у Херсонській області про встановлення факту, що має юридичне значення - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Управління Державної міграційної служби у Херсонській області судовий сбір за подання апеляційної скарги у розмірі 528,61 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 26 лютого 2019 року.
Головуючий В.А. Кравець
Судді О.Ф. Мазурик
Л.Д. Махлай