Справа № 754/14628/17 Головуючий в суді І інстанції Лісовська О.В.
Провадження № 22ц-824/3101/19 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С.
21 лютого 2019 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Мельника Я.С.,
суддів: Іванової І.В., Матвієнко Ю.О.,
за участі секретаря Лисиці Ю.С.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: Виконавчий орган Київської міської ради, Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району міста Києва, ОСОБА_4 про визнання права користування жилим приміщенням ,-
У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, який обґрунтовує тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Подільської районної ради народних депутатів м. Києва від 30.12.1983 року та на підставі ордеру № 3678 серія Б від 17.01.1984 року у постійне користування було надано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на сім'ю у складі трьох осіб - ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Вказана квартира складається з двох кімнат, площею 17, 8 кв.м. та 11, 5 кв.м. Особовий рахунок було відкрито на ОСОБА_5, а після його смерті переоформлено на її бабусю ОСОБА_6. У подальшому вказана кімната була приватизована і згідно свідоцтва про право власності від 30.09.2002 року власником цієї кімнати є її мама ОСОБА_8 Таким чином, з 30.09.2002 року одна кімната у квартирі, площею 11, 5 кв.м., перебуває у власності її мами ОСОБА_8, а друга - у комунальній власності територіальної громади м. Києва, наймачем якої була її бабуся ОСОБА_6
Вказує, що з народження проживала зі своєю матір'ю ОСОБА_8, однак після народження сестри у 2006 році переїхала проживати у вказану кімнату до своєї бабусі ОСОБА_6 З того часу вона проживала разом з бабусею однією сім'єю, разом вели домашнє господарство, здійснювали спільні покупки та до цього часу вонаа користується цією кімнатою. Однак, ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла і на даний час особовий рахунок на кімнату, площею 17, 8 кв.м., не переоформлений, кімната не приватизована і у неї виникла необхідність в укладенні договору найму кімнати, у зв'язку з чим вона 31.07.2017 року звернулась до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації із відповідною заявою, але їй було відмовлено в укладенні такого договору найму.
Тому, просить визнати її членом сім'ї померлого наймача ОСОБА_6, кімнати, площею 17, 8 кв.м., у квартирі АДРЕСА_1; визнати за нею право користування цією кімнатою та визнати її наймачем кімнати за раніше укладеним договором найму вказаного житлового приміщення замість попереднього наймача.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року позов задоволено частково, визнано позивачку членом сім'ї померлої ОСОБА_6 - наймача кімнати, площею 17, 8 кв.м., у квартирі АДРЕСА_1 та визнано за позивачкою право користування цією кімнатою, у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із цим рішенням, представник Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з'ясування судом усіх обставин справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка ОСОБА_3 була вселена до спірної кімнати з дозволу та за згодою наймача кімнати - її бабусі ОСОБА_6, вони постійно разом проживали, вели спільне господарство і позивачка продовжує проживати у цій кімнаті, тому позовні вимоги про визнання позивачки членом сім'ї померлої ОСОБА_6 - наймача кімнати, площею 17, 8 кв.м., у квартирі АДРЕСА_1 та про визнання за нею права користування цією кімнатою підлягають задоволенню, при цьому, місцевий суд вважає, що підстав для задоволення позовних вимог про визнання позивачки наймачем спірної кімнати на даний час немає, оскільки визнання за позивачкою права користування кімнатою є у подальшому підставою для укладення з нею договору найму на вказану кімнату.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі рішення виконавчого комітету Подільської районної ради народних депутатів м. Києва від 30.12.1983 року та на підставі ордеру № 3678 серія Б від 17.01.1984 року у постійне користування на сім'ю у складі трьох осіб - ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було надано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1.
Вказана квартира складається з двох кімнат, площею 17, 8 кв.м., та 11, 5 кв.м. Особовий рахунок було відкрито на ОСОБА_5, а після його смерті переоформлено на ОСОБА_6, яка є бабусею позивачки.
У подальшому кімната, площею 11, 5 кв.м. була приватизована і , згідно свідоцтва про право власності від 30.09.2002 року, власником кімнати на даний час є її мати ОСОБА_8
Таким чином, з 30.09.2002 року одна кімната у квартирі, площею 11, 5 кв.м., перебуває у власності ОСОБА_8, а друга - у комунальній власності територіальної громади м. Києва, наймачем якої до смерті була ОСОБА_6
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть.
Після смерті бабусі позивачка 31.07.2017 року звернулась до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою про визнання її наймачем спірної кімнати та укладення з нею договору найму. Листом від 02.10.2017 року позиваці було відмовлено в укладенні договору найму.
Крім того, під час розгляду справи у місцевому суді, 22.03.2018 року одну кімнату, площею 17, 80 кв.м., у загальній квартирі АДРЕСА_1, як житло поточного звільнення, було передано від Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації під службове житло, а 29.03.2018 року було включено до числа службових житлових приміщень Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва".
Розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 24.04.2018 року № 208 "Про затвердження спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва" про надання службового житла" кімнату, площею 17 кв.м., 80 у загальній квартирі АДРЕСА_1 було надано двірнику підприємства ОСОБА_4.
З матеріалів справи також вбачається, що позивачка ОСОБА_3 постійно проживала і проживає у АДРЕСА_1 разом із своєю сім'єю, зокрема, мамою та сестрою, а з 2006 року і до смерті бабусі - і разом з нею в кімнаті, площею 17, 8 кв.м., що підтверджується наступним.
Так, ОСОБА_3 з 1 по 11 класи навчалась у спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів № 250 з поглибленим вивченням математики Деснянського району м. Києва (у період з 02.09.2002 року по 01.06.2013 року включно), що підтверджується відповідною довідкою школи про навчання від 10.08.2017 року, свідоцтвом про базову загальну освіту та атестатом про повну загальну середню освіту.
Після закінчення школи ОСОБА_3 поступила до Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка та закінчила навчання у 2017 році, отримавши кваліфікацію бакалавра обліку та аудиту, що підтверджується відповідною довідкою університету від 07.09.2017 року, дипломом бакалавру.
Крім того, під час проживання у квартирі ОСОБА_3 користувалася медичною допомогою, що підтверджується відповідною медичною документацією, в якій зазначена адреса: АДРЕСА_1.
Доказів про те, що позивачка має будь-яке інше житло у місті Києві, у матеріалах справ немає.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 зареєстрована за адресою місця реєстрації свого батька, а саме: АДРЕСА_3. де позивачка проживала до 2002 року.
Також слід зазначити, що на даний час м. Севастополь, як і деякі інші території України, є окупованою територією, а тому проживати за місцем реєстрації позивачка можливості на даний час не має.
Крім того, факт постійного проживання позивачки ОСОБА_3 разом із бабусею у кімнаті, площею 17, 8 кв.м., також підтверджується Актом про проживання, що був складений майстром дільниці ОСОБА_11 та мешканцями будинку, затвердженим начальником ЖЕД-310 від 09.08.2017 року.
Також, поховання ОСОБА_6 та облаштування місця поховання були проведені за рахунок ОСОБА_8, що підтверджується відповідними договорами та квитанціями, наявними у матеріалах справи.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Відповідно до цього положення гарантується не тільки свобода його придбання, але й можливість його вільного користування, його недоторканість, недопущення примусового позбавлення, не інакше, як на підставі і за рішенням суду.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.
У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).
Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Дотримання порядку стосовно набуття права користування жилої площі у квартирі, яка належить на праві власності фізичній особі, впливає на правовий статус осіб, які в них проживають.
Статтею 816 ЦК України передбачено, що особи, які проживають разом із наймачем, набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, зокрема дійшов обґрунтованого висновку, що, оскільки позивачка була вселена до спірної кімнати з дозволу та за згодою наймача спірної кімнати - її бабусі ОСОБА_6, постійно разом з нею проживали, вели спільне господарство, і позивачка продовжує проживати у цій кімнаті, іншого місця проживання у місті Києві вона не має, то позовні вимоги у частині визнання позивачки членом сім'ї померлої ОСОБА_6 - наймача кімнати, та визнання за нею права користування цією кімнатою підлягають задоволенню. Також, місцевий суд вірно виходив з того, що підстав для задоволення позовних вимог про визнання позивачки наймачем спірної кімнати на даний час немає, оскільки визнання за позивачкою права користування кімнатою є у подальшому підставою для укладення з нею договору найму на вказану кімнату.
Доводи апелянта зводяться лише до переоцінки доказів, суперечливого тлумачення норм матеріального права та голослівної незгоди із висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, без надання відповідних належних доказів, а тому вони не можуть бути підставою для скасування законного рішення суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Рішення суду першої інстанції містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Недоліків, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухваленого рішення під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, не встановлено.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення місцевого суду без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий: Судді: