12 лютого 2019 року місто Київ
справа № 754/3554/17-ц
апеляційне провадження № 22-ц/824/821/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Головачова Я.В.,
суддів: Вербової І.М., Соколової В.В.,
за участю секретаря судового засідання Коцюрби Л.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва у складі судді Саламон О.Б. від 19 червня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горобинська ГаннаАнатоліївна, про визнання договору дарування недійсним,
У березні 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_1 звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що їм на праві власності належало 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.
ОСОБА_1 мав тяжкі проблеми зі здоров'ям і це змусило ОСОБА_2 поїхати на заробітки до Італії, де вона познайомилась з відповідачем та у них зав'язалися довірчі стосунки.
ОСОБА_3 не мала власного житла в Україні і позивачі запропонували залишити їй після своєї смерті 2/3 частини належної їм квартири в обмін на те, що вона буде сплачувати їм 200 євро щомісяця, а коли вони стануть немічними буде за ними доглядати.
ОСОБА_3 погодилась на такі умови, однак скориставшись довірою позивачів, наполягла на укладенні договору дарування квартири.
20 серпня 2015 року між ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, відповідно до умов якого позивачі подарували відповідачу 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.
В цей же день ОСОБА_3 склала розписку, у якій зазначено, що вона отримала від позивачів вказану частину квартири у дар та зобов'язалась щомісячно допомагати їм грошовими коштами в розмірі 200 євро. Вказала, що у разі відсутності змоги виплачувати зазначену суму договір слід рахувати недійсним.
Вважаючи наявність розписки гарантією свого грошового забезпечення, позивачі вважали, що фактично укладають договір довічного утримання.
Однак, відповідач з кінця 2016 року не надавала грошові кошти у визначеному в розписці розмірі, а в подальшому позивачі дізналися, що ОСОБА_3 має намір продати спірну частину квартири.
Посилаючись на викладене, позивачі просили визнати договір дарування від 20 серпня 2015 року, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3, недійсним,
з тих підстав, що при його укладенні їх було введено в оману щодо дійсної правової природи правочину.
Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 19 червня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Скаржник зазначає, що суд не встановив належним чином обставин справи та не надав належної правової оцінки доводам позивача про те, що позивачі були введені відповідачем в оману та не усвідомлювали в повній мірі правової природи та наслідки укладення договору дарування, вважаючи, що складена ОСОБА_3 розписка про зобов'язання сплачувати щомісячно грошові кошти свідчить про укладення між сторонами саме договору довічного утримання; оспорюваний правочин укладався під тиском відповідача та при збігу тяжких обставин, зумовлених важкою хворобою позивача; відмовляючи у задоволенні позову суд помилково послався на відсутність скрутного матеріального становища позивачів, хоча вони не посилалися на це, як на підставу позовних вимог.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_4 - Вензовська Т.О. зазначає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, оскільки обставин, які б свідчили про неправильне сприйняття позивачами фактичних обставин правочину чи введення відповідачем позивачів в оману, що вплинуло на їх волевиявлення під час укладення договору дарування, встановлено не було.
Інші учасники справи відзив на апеляційну скаргу не подали.
ОСОБА_2, ОСОБА_1 та його представник Тітов С.О. в суді апеляційної інстанції підтримали апеляційну скаргу з наведених в ній підстав та просили її задовольнити.
ОСОБА_4 та його представник ВензовськаТ.О. проти задоволення апеляційної скарги заперечували та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Інші учасники справи в суд апеляційної інстанції не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації Ватутінської районної Держадміністрації 18 квітня 2000 року, згідно з розпорядженням від 18 квітня 2000 року № 1534, належали 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.
Інша 1/3 частини вказаної квартири належить на праві власності ОСОБА_8
20 серпня 2015 року між сторонами укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горобинською Г.А., згідно якого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 подарували ОСОБА_3 належні їм 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.
5 квітня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_3 відчужила на користь останнього належні їй 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.
У відповідності до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно зч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на
підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Помилкою слід вважати неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).
При цьому обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним.
Обман слід розуміти як певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними лише для однієї зі сторін. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України. Обман, як і помилка, щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з ст. ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Зі змісту договору дарування від 20 серпня 2015 року, який було укладено між ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3, убачається, що сторони підтвердили, що вони не є недієздатними чи обмежено дієздатними; не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору; договір не укладається під впливом тяжкої для дарувальників обставини і на вкрай невигідних для них умовах; розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальники не мають права вимагати від обдарованої вчинення на їх користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру; договір не приховую іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються дарування частини квартири.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивачі не помилялися з приводу природи оспорюваного договору дарування, розуміли зміст прав та обов'язків, які у них виникають на підставі такого договору. Доказів того, що вони не мали наміру на досягнення правових наслідків, обумовлених договором дарування, позивачами не надано.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач тиснула на позивачів при укладенні договору дарування частини квартири і вони не усвідомлювали в повній мірі правові наслідки укладення договору дарування є безпідставними, оскільки з матеріалів справи та з
пояснень самих позивачів убачається, що вони розуміли наслідки укладення ними саме такого договору.
Так, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 зазначали, що спочатку вони хотіли укласти з ОСОБА_3 договір довічного утримання, проте остання не погодилась на такий варіант і запропонувала укласти договір дарування, щоб уникнути оскарження договору довічного утримання з боку спадкоємців позивачів, зокрема, їх сина. Дійшовши згоди щодо істотних умов, сторонами було підписано договір дарування.
Ураховуючи вказане, скаржники розуміли, який договір вони укладають та знали про наслідки його підписання, а тому факт наявності обману з боку відповідача та помилки з боку позивачів відсутній.
Посилання у апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_3 склала розписку, відповідно до якої зобов'язалась надавати позивачам щомісячну грошову допомогу у розмірі 200 євро та в разі невиконання цих умов слід вважати договір недійсним, не можна вважати підставою для визнання договору дарування недійсним.
Вказана розписка містить добровільну обіцянку фінансово допомагати позивачам та не має зобов'язального характеру, що не може впливати на дійсність договору дарування. Та обставина, що позивачі вважали даний документ юридичною гарантією їх грошового утримання відповідачем в обмін на подаровану квартиру, свідчить лише про юридичну необізнаність.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд помилково дійшов висновку про недоведеність позивачами факту їх скрутного матеріального становища та недоведеність тяжкого стану здоров'я ОСОБА_1 є необґрунтованими, оскільки по своїй суті підтверджуються лише усними поясненнями. ОСОБА_1 дійсно хворів, однак поняття «тяжкого стану здоров'я» є цілком оціночним і в даному випадку колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Ураховуючи встановлені судом обставини, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 червня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо
до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 22 лютого 2019 року.
Головуючий Я.В. Головачов
Судді: І.М. Вербова
В.В. Соколова