Справа № 206/6963/18
Провадження № 2/206/285/19
19.02.2019 Самарський районний суд м. Дніпропетровська
у складі:
головуючий суддя Маштак К.С.
за участю:
секретаря судового засідання Мороза К.Т.
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів на утримання дитини,
І. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
З урахуванням третьої уточненої редакції позовної заяви, позивач зазначила таке. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син - ОСОБА_5, після чого, 17.05.2011 між позивачем та відповідачем було укладено шлюб. Спільне життя у них не склалось, сторони проживають окремо. На момент пред'явлення позову між позивачем та відповідачем згоди з приводу утримання їхньої спільної дитини не досягнуто. В зв'язку із чим, позивач просила стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини у твердій грошовій сумі в розмірі 5000,00 грн. щомісячно, а також стягнути на користь позивача витрати понесені на правову допомогу.
Відповідач проти заявленої суми заперечував, та зазначив, що згоден сплачувати аліменти у розмірі 1/3 частки з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно.
ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.
17.12.2018 позивач звернулась до суду із позовом про встановлення аліментів на утримання дитини.
19.12.2018 ухвалою судді позовну заяву було залишено без руху, у зв'язку із її невідповідністю вимогам передбаченим ст. 175 ЦПК України.
21.12.2018 позивачем було подано позовну заяву зі змінами та доповненнями, відповідно до ухвали судді від 19.12.2018, в зв'язку із чим, 27.12.2018 провадження у справі було відкрито, призначено судовий розгляд.
Під час розгляду справи судом заслухано пояснення та думку позивача її представника та відповідача, досліджено письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
19.02.2019 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_5, матір'ю дитини зазначено позивача, а батьком - відповідача, що підтверджується копією свідоцтва про народження, яке було видано 17.05.2011 Самарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 311 (а.с. 7).
17.05.2011 позивач та відповідач зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, серії НОМЕР_3 яке було видано 17.05.2011 Самарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області (а.с. 36).
У відповідності до довідки про середню заробітну плату (дохід), виданої 12.02.2019 ТОВ «Квітень», ОСОБА_3, з серпня 2018 року по січень 2019 отримав заробітну плату у сумі 63 147,42 грн. (а.с. 38).
Згідно із копією посвідчення, серії НОМЕР_4, ОСОБА_3 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни учасників бойових дій (а.с. 39).
25.01.2019 між адвокатом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір про представництво в суді, та надання правової допомоги № 3 під час розгляду Самарським районним судом м. Дніпропетровська цивільної справи № 206/6963/18 (а.с. 23).
19.02.2019 на виконання вказаного вище договору, адвокатом ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було підписано акт прийому наданих послуг, а саме: підготовки позовної заяви та необхідних доказів, усунення недоліків позовної заяви, супровід позову, витрати на транспорт. Вартість наданих послуг складала 1500,00 грн. Наявна відмітка про те, що гонорар може зрости, а також те, що адвокатом було отримано кошти у розмірі 1500,00 грн. (а.с. 37).
ІV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Враховуючи положення ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ч. 7 ст. 7 СК України при вирішенні будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з як найкращого забезпечення інтересів дітей.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.89, яка ратифікована постановою Верховної Ради України №789-ХІІ від 27.02.91 та набула чинності для України 27.09.91, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй від 20.11.59, яка підлягає застосуванню відповідно до ст. 9 Конституції України проголошено, що у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У відповідності до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Окрім того, згідно ст. 180 Сімейного кодексу України (далі - СК України), батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Отже, закон покладає на батьків обов'язок щодо надання утримання своїм неповнолітнім дітям, тобто дітям, які не досягли 18 років. Обов'язок утримувати дитину є рівною мірою обов'язком як матері, так і батька, причому, обов'язком особистим, індивідуальним, а не солідарним.
У відповідності до ч. 3 ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 184 СК України суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону, якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше. За заявою одержувача аліментів індексація може бути здійснена судом за інший період.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 15.0.2006 № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» у п. 17 підкреслено, що за відсутності домовленості той із батьків, з ким проживає дитина, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. При цьому аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька або в твердій грошовій сумі і виплачуються щомісячно.
Статтею 182 СК України передбачено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати.
Відповідно до ст. 7 ЗУ «Про державний бюджет України на 2018 рік» встановлено, що прожитковий мінімум дітей віком від 6 до 18 років: з 01.01.2019 становить 2027 грн.
Враховуючи вищенаведені обставини, з метою захисту прав дитини, а також те, що мінімальний розмір аліментів на одну дитину, не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, а також того, що відповідач не заперечував проти стягнення з нього на утримання дитини 1/3 частини від усіх видів його заробітку, суд приходить до висновку, про наявність підстав для задоволення позовних вимог позивача у межах ст. 7 ЗУ «Про державний бюджет України на 2018 рік», ст. 182 СК України та з урахуванням визнання відповідачем позову у певній частині.
В той же час, суд зазначає, що підстави для стягнення аліментів, у розмірі, що перевищує передбачений законодавством мінімум має бути в суді доведено наявністю інших необхідних витрат (окрім додаткових витрат), а також, можливістю боржника сплачувати аліменти у відповідній частині, тобто достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Проте, позивач, при зверненні до суду вказаних вище доказів не надала, а тому, підстави для стягнення з відповідача аліментів на дитину у розмірі 5000 грн., з огляду на відсутність об'єктивних та достатніх доказів, та враховуючи розмір доходів, який отримує відповідач, задоволенню не підлягає.
Щодо стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу слід зазначити, що стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009 визначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 справа № 826/1216/16.
Так у відповідності до ч. ч. 1, 2 ст. 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
При цьому, ч. 2 ст. 137 ЦПК України встановлює, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Так, статтями 77 - 80 ЦПК України встановлено критерії доказів, а саме їх належність, допустимість, достовірність та достатність. При цьому, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В той же час, зі сторони позивача не було надано жодного належного доказу, який би свідчив про отримання гонорару у заявленому розмірі, а саме: квитанції до прибуткового касового ордера, платіжного доручення з відміткою банку або іншого банківського документу, касового чеку, посвідчення про відрядження.
Окрім того, зі сторони позивача, також, не було долучено жодного розрахунку правових витрат (кількість витраченого адвокатом часу, вартість вчинення конкретної послуги, тощо), що є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Так, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, дослідивши матеріали справи, вислухавши позивача, її представника та відповідача, дослідивши наявні докази, суд вважає, що позов підлягає задоволенню частково.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При цьому, наявність у відповідача посвідчення про наявність права на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни учасників бойових дій, у даному випадку не є підставою для звільнення відповідача від сплати судового збору, оскільки заявлені вимоги не пов'язані з наданням статусу учасника бойових дій, крім того, справа не пов'язана з порушенням праввідповідача, відповідно до ст. 5 ЗУ «Про судовий збір».
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 141, 182, 185 СК України, ст. 8, 11, 12 Законом України «Про охорону дитинства», ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення аліментів на утримання дитини задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 (місце реєстрації: АДРЕСА_2, РНОКПП НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_2), аліменти на утримання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 1/3 частки з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Стягнення здійснювати з 17.12.2018 і до досягнення дитиною повноліття.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 430 ЦПК України допустити негайне виконання рішення суду у межах суми платежу за один місяць.
В іншій частині позову відмовити повністю.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 704,80 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено 24.02.2019.
Головуючий суддя: К.С. Маштак