20 лютого 2019 р.Справа № 2040/5690/18
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Подобайло З.Г.,
Суддів: Григорова А.М. , Бартош Н.С. ,
за участю секретаря судового засідання Ткаченко А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.10.2018 року, головуючий суддя І інстанції: Рубан В.В., м. Харків, повний текст складено 29.10.18 року по справі № 2040/5690/18
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України , ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання дії протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерства оборони України, в якому просить суд : визнати протиправною відмову Міністерства оборони України в призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей»; скасувати рішення Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум - про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 , оформлене пунктом 48 протоколу № 60 від 15.06.2018 року; зобов'язати Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» у відповідності з Порядком призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим Постановою Кабінету міністрів України № 975 від 25.12.2013 р., у зв'язку з встановленням йому першої групи інвалідності в розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, та надіслати вказане рішення ІНФОРМАЦІЯ_2 для видання наказу про виплату такої допомоги ОСОБА_1 ; зобов'язати Харківський обласний військовий комісаріат повторно направити документи ОСОБА_1 щодо призначення одноразової грошової допомоги розпоряднику бюджетних коштів - Міністерству оборони України; зобов'язати Міністерство оборони України подати звіт про виконання судового рішення протягом 45 днів з дня набрання ним чинності.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29.10.2018р. адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
ОСОБА_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції у зв'язку з неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, подав апеляційну скаргу . Вказує , що ОСОБА_1 з 18.07.2017 р. вперше встановлено 2 групу інвалідності внаслідок поранення, контузії та захворювань, пов'язаних з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні у країнах, де велись бойові дії ,а суд помилково послався та взяв за основу свого рішення правову позицію Верховного Суду, висловлену у постанові від 26.06.2018 року по справі № 750/5074/17, оскільки фактичні обставини у справі, яку він розглядав, та у справі, розглянутій Верховним Судом - різні. Так, Верховний Суд розглядав справу за позовом особи, якій внаслідок поранення та контузії, пов'язаних з виконанням обов'язків військової служби, інвалідність третьої групи встановлено у 2010 році та підтверджено у 2013 році (тобто - до 01.01.2014 р). Враховуючи, що позивачу інвалідність встановлена у зв'язку з пораненням, контузією - обмеження у часі встановлення інвалідності (не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби) - на нього не розповсюджуються. Вважає , що суд, відмінностей між визначеними законом підставами встановлення інвалідності не врахував, що призвело до помилкового тлумачення приписів п. 6 ч. 2 ст. 16 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей». Просить суд апеляційної інстанції рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.11.2018 року у справі № 2040/5690/18 скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Сторони по справі повідомлені належним чином про день, час та місце судового розгляду апеляційної скарги.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст. 229 КАС України.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 проходив строкову військову службу в період з 22.11.1987 по 29.11.1989 року, в тому числі у складі діючої армії під час бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан.
У зв'язку із отриманням контузії та захворювань, що пов'язані з виконанням обов'язків військової служби під час перебування в країнах, де велись бойові дії, ОСОБА_1 встановлена інвалідність III групи, що підтверджується випискою з акта огляду до довідки МСЕК серії 12 ААА № 686131 від 24.07.2017 року.
16.11.2017 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до ІНФОРМАЦІЯ_3 про виплату йому одноразової грошової допомоги, передбаченої ст. 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", надавши всі необхідні документи.
Рішенням комісії МО України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 15.06.2018 р. № 60 позивачу відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги у зв'язку з тим, що згідно з п. 6 ч. 2 ст. 16 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та п.п 3 п. 6 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженому Постановою КМУ № 975 від 25.12.2013 р. виплата одноразової грошової допомоги військовослужбовцям строкової служби провадиться, якщо інвалідність настала не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби. Діючим законодавством не передбачено призначення одноразової грошової допомоги особам, звільненим зі строкової військової служби, інвалідність яким встановлена внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби.
Не погодившись з таким рішенням суб'єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду.
Відмовляючи у задоволенні позову , суд першої інстанції виходив з того , що оскільки позивачу вперше встановлена інвалідність 18.07.2017 р., більше ніж через три місяці після звільнення зі строкової військової служби, право на отримання одноразової грошової допомоги за ст. 16 Закону №2011-ХІІ у позивача відсутнє.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
На момент звернення позивача до Полтавського ОВК із заявою про виплату одноразової допомоги підстави та порядок виплати одноразовою допомоги військовослужбовцям визначаються Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (в редакції Закону № 1774-VIII від 06.12.2016) (надалі - Закон № 2011-XII).
Пунктом 2 статті 16-3 Закону № 2011-XII визначено, що у випадках, передбачених підпунктами 4-9 пункту 2 статті 16 цього Закону, одноразова грошова допомога призначається і виплачується відповідним військовослужбовцям, військовозобов'язаним або резервістам.
Пунктом 1 статті 16 цього ж Закону встановлено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві є гарантованою державою виплатою, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016, який набрав чинності з 01.01.2017, пункт 2 ст. 16 вищевказаного Закону викладено в новій редакції, відповідно до якої одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі, зокрема:
“6) встановлення військовослужбовцю строкової військової служби,військовозобов'язаному або резервісту, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю строкової військової служби, військовозобов'язаному або резервісту при виконанні обов'язків військової служби або служби у військовому резерві, або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби, закінчення зборів, проходження служби у військовому резерві, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження строкової військової служби, цих зборів, служби у військовому резерві”.
Апелянт зазначає, що при вирішенні питання про виплату одноразової грошової допомоги позивачу необхідно керуватися законодавством, що діяло на день його звернення із відповідною заявою, а саме Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” в редакції станом на 01.01.2017 та відповідною редакцією Порядку № 975.
Виходячи із цієї редакції закону відповідач робить висновок, що оскільки позивач проходив строкову службу у лавах Збройних Сил, з якої був звільнений у 1989 році, то на нього поширюється дія пункту 6 статті 16 Закону № 2011-XII в редакції станом на 01.01.2017, із змісту якої слідує, що права на отримання одноразової грошової допомоги він не має через те, що інвалідність йому була вперше встановлена у 2017 році (тобто в рази більше ніж через три місяці після звільнення з такої служби, що суперечить положенню означеної норми).
Надаючи оцінку даним доводам відповідача колегія суддів зазначає наступне.
Колегія суддів погоджується, що ситуація позивача (військовослужбовець строкової військової служби) підпадає під дію пункту 6 статті 16 Закону № 2011-XII в редакції станом на 01.01.2017.
При цьому, норми статті 16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у зв'язку із складністю їх конструкції допускають неоднозначне трактування, внаслідок чого і виник спір.
Для подолання неоднозначного розуміння (трактування) цієї норми слід здійснити відповідний аналіз норми, а саме граматичний (філологічний, лексичний, текстовий) спосіб тлумачення норми права, який передбачає з'ясування змісту норми права на підставі засобів граматичного і лексичного аналізу її словесного формулювання.
У результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права.
Згідно з пунктом 6 частини 2 статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (в редакції станом на 01.01.2017) одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі «встановлення військовослужбовцю строкової служби, військовозобов'язаному або резервісту, якого призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори для проходження служби у військовому резерві, інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю строкової служби, військовозобов'язаному або резервісту при виконанні обов'язків військової служби або служби у військовому резерві, АБО не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби, закінчення зборів, проходження служби у військовому резерві, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження строкової військової служби, цих зборів, служби у військовому резерві.
В даному випадку положення наведеної норми, визначає коло осіб, на яких поширюється її дія:
- військовослужбовці строкової служби,
- військовозобов'язані, яких призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори,
- резервісти, яких призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори для проходження служби у військовому резерві.
Також, дана норма визначає підстави призначення і виплати вищевказаному колу осіб одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням інвалідності за такими умовами:
1) що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного особам, на яких поширюється дія цієї норми, АБО
2) не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби, закінчення зборів, проходження служби у військовому резерві, але внаслідок захворювання або нещасного випадку,
3) при цьому і одна і друга умови повинні бути пов'язаними із періодом проходження строкової військової служби, зборів, служби у військовому резерві.
У даному реченні перші дві умови з'єднано сурядним сполучником “або”, який в даному випадку має значення вибору.
За буквальним аналізом підстав призначення одноразової допомоги згідно п. 6 ст. 16 Закону № 2011-XII за першою із вищевказаних умов (внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва) не встановлено обмеження тримісячним терміном, як на тому наполягає відповідач.
Колегія суддів дійшла висновку, що такий тримісячний термін застосовується до випадків, коли інвалідність особам, на яких поширюється дія цієї норми, встановлюється внаслідок захворювання або нещасного випадку.
Оскільки, як встановлено судом першої інстанції та підтверджено у суді апеляційної інстанції, інвалідність позивача, як військовослужбовця строкової служби настала, зокрема, внаслідок закритої черепно-мозкової травми, контузії головного мозку. Множення осколкові поранення голови , тулубу та кінцівок у 1988р. (поранення, контуція), що відповідає випадку, описаному у першій частині вищезазначеної норми (інвалідність, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), обмеження права позивача на отримання допомоги тримісячним строком є безпідставним.
На підставі наведеного, колегія суддів вважає безпідставними та відхиляє доводи суду першої інстанції про відсутність у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги через встановлення йому інвалідності понад тримісячний термін після звільнення зі строкової військової служби.
Інших підстав для відмови позивачеві у призначенні одноразової грошової допомоги відповідачем не наведено.
Оскільки позивач отримав інвалідність внаслідок травми, пов'язаної з виконанням ним обов'язків військової служби, то він має право на отримання одноразової грошової допомоги згідно статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та в Порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975.
Колегія суддів зазначає , що протокол є документальною формою фіксації подій та прийнятого рішення, що є актом індивідуальної дії , аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 11.04.2018 у справі 760/1397/17 (номер в ЄДРСР 73355359).
Щодо заявлених вимог про зобов'язання Міністерства оборони України призначити та виплатити одноразову грошову допомогу внаслідок настання ІІ групи інвалідності, у зв'язку з виконанням обов'язків військової служби у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності- 18.07.2017р., колегія суддів виходить із такого.
Законодавчі зміни (набрали чинності з 01.01.2017), які мали наслідком віднесення позивача до кола осіб, на яких поширено дію пункту 6 статті 16 Закону № 2011-XII з одночасним виключенням їх із сфери дії пунктів 4 та 5 цієї ж статті цього ж Закону, потягло за собою і зміну законодавчого регулювання питання щодо порядку призначення одноразової допомоги військовослужбовцям строкової служби та її розміру.
Так, у підпункті “б” пункту 1 статті 16-2 означеного Закону, який просить застосувати позивач при вирішенні його спору, визначено, що цей підпункт поширюється на випадки, визначені підпунктом 4 пункту 2 статті 16 Закону, із сфери дії якого виключено військовослужбовців строкової служби Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2017 (набрав чинності з 01.01.2017).
З того часу розмір одноразової допомоги військовослужбовцям строкової служби визначається пунктом 2 статті 16-2 Закону № 2011-XII.
Так пунктом 2 статті 16-2 вищевказаного Закону встановлено, що одноразова грошова допомога у випадках, зазначених у підпунктах 5 - 9 пункту 2 статті 16 цього Закону, призначається і виплачується залежно від встановленої військовослужбовцю, військовозобов'язаному або резервісту інвалідності та ступеня втрати ним працездатності у розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України.
На час звернення позивача із заявою про призначення одноразової грошової допомоги, механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначено Порядком № 975.
На виконання нової редакції ст. 16 Закону № 2011-XII Кабінетом Міністрів України були внесені зміни відповідні зміни і до цього Порядку.
Згідно пп. 3 п. 6 Порядку № 975 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.2017 № 335), одноразова грошова допомога призначається і виплачується військовослужбовцю строкової служби, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю строкової служби, або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби, у розмірі:
- 120 - кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення інвалідності І групи;
- 90 - кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення інвалідності ІІ групи;
- 70 - кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення інвалідності ІІІ групи.
Зважаючи на вищевикладене, суд першої інстанції прийшов цілком до правильного висновку, що позовна вимога щодо зобов'язання призначити та виплатити одноразову грошову допомогу внаслідок настання інвалідності в зв'язку з виконанням обов'язків військової служби у розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності не підлягає задоволенню.
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «ОСОБА_2 проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції приходить висновку, що в даному випадку необхідно застосувати найбільш ефективний та дієвий спосіб судового захисту прав позивача та задовольнити позовні вимоги шляхом визнання протиправним та скасування рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленого пунктом 48 протоколу № 60 від 15.06.2018 про відмову ОСОБА_1 в призначенні одноразової грошової допомоги ; зобов'язання Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як військовослужбовцю строкової служби у відповідності до пункту 6 ч. 2 статті 16, пункту 2 статті 16-2 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” , підпункту 3 пункту 6 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню з урахуванням висновків суду.
Щодо посилання суду на постанову Верховного Суду від 26 червня 2018 у справі №750/5074/17, то необхідно зазначити, що при дослідженні змісту вказаної постанови, колегією суддів встановлено, що предметом спору у вказаній вище справі, на відміну від спору, що розглядається у цій справі, була відмова Міністерства оборони України в призначенні одноразової грошової допомоги у зв'язку з тим, що в поданих особою документах відсутні ті, які свідчать про причини та обставини поранення. Позивачем у справі №750/5074/17 є військовослужбовець, якому встановлено ІІІ групу інвалідності, яка з моменту первинного огляду та встановлення до моменту звернення з заявою про призначення одноразової грошової допомоги не змінювалась, а лише підтверджувалася при черговому проходженні медичного огляду.
Також, даною постановою Верховного Суду викладена правова позиція щодо врегулювання спірних правовідносин, що унормовані Законом України "Про соціальний захист та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в редакції, що діяла у період з 01.01.2007р. по 01.01.2014р.
Таким чином, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для врахування правових висновків Верховного Суду, висловлених у постанові від 26 червня 2018 у справі №750/5074/17 при вирішенні даної справи, враховуючи, що судом касаційної інстанції прийнято судове рішення за інших обставин справи.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (див. рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).
Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (див. рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom № 44277/98).
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).
При вирішенні спору суд першої інстанції не звернув уваги на вказані обставини, що призвело до неправильного вирішення спору.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Отже, постанова суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позову.
Відповідно до ч.1 ст.382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Вказаною нормою КАС України встановлено право, а не обов'язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
При цьому, встановлення вказаного заходу судового контролю є доцільним виключно у випадку, коли наявні достатні та об'єктивні підстави вважати, що суб'єкт владних повноважень буде ухилятись від виконання судового рішення.
В даному випадку, необхідність зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення позивач обґрунтовує виключно власними припущеннями, а в ході судового розгляду справи судом не встановлено наявності жодних обставин, які б вказували на можливе ухилення відповідача від виконання судового рішення, тому суд не вбачає підстав для застосування положень ч. 1 ст. 382 КАС України ..
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.10.2018 року по справі № 2040/5690/18 скасувати.
Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленого пунктом 48 протоколу № 60 від 15.06.2018 про відмову ОСОБА_1 в призначенні одноразової грошової допомоги.
Зобов'язати Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як військовослужбовцю строкової служби у відповідності до пункту 6 ч. 2 статті 16, пункту 2 статті 16-2 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” , підпункту 3 пункту 6 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 з урахуванням висновків суду.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя З.Г. Подобайло
Судді А.М. Григоров Н.С. Бартош
Повний текст постанови складено 25.02.2019 року