Справа № 316/850/18
Провадження № 2/316/57/19
"14" лютого 2019 р. м.Енергодар
Енергодарський міський суд Запорізької області у складі
головуючого судді Бульби О.М.
секретар судового засідання Черкашина О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в загальному позовному провадженні, цивільну справу №316/850/18 за позовом ОСОБА_1, в інтересах якого на підставі довіреності діє ОСОБА_2 до ОСОБА_3, яка діє за себе та в інтересах неповнолітнього: ОСОБА_4, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Сектор реєстрації Енергодарської міської ради, орган опіки та піклування в особі служби у справах дітей Енергодарської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщення,-
24.05.2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач), в особі представника за письмовою довіреністю - ОСОБА_2, звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовними вимогами до ОСОБА_3, яка діє за себе та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Сектор реєстрації Енергодарської міської ради, орган опіки та піклування в особі служби у справах дітей Енергодарської міської ради, з позовними вимогами про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням (а.с.2-5).
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що 23 березня 2005 року ОСОБА_1 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири, посвідченого Кошкіною В.В., приватним нотаріусом Енергодарського міського нотаріального округу Запорізької області 23 березня 2005 року за реєстровим №1381. Право власності на вказану квартиру ним було зареєстровано 31 березня 2005 року Державним комунальним підприємством «Енергодарське бюро технічної інвентаризації Енергодарської міської ради Запорізької області, книга №27 за реєстровим №203, реєстраційний №9065258.
Після оформлення всіх документів позивач з дружиною зареєстрували своє місце проживання в вищевказаній квартирі. Згодом відповідач - ОСОБА_3 звернулася до позивача з проханням зареєструвати своє та її сина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 проживання в квартирі. Оскільки відповідач є донькою позивача, а її син ОСОБА_6 - його онуком, то позивач відразу погодився.
В 2012 році відповідачка вийшла заміж за ОСОБА_7 та віддавши ключі від вище вказаної квартири позивачу та зібравши всі свої та сина речі, виїхала мешкати до свого чоловіка. Тобто, на теперішній час в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3 та її син (онук позивача) - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які фактично в квартирі не проживають.
Владнати питання про реєстрацію зняття з реєстраційного обліку в добровільному порядку позивач не має змоги. У зв'язку з тим, що в квартирі зареєстровані відповідачі, позивач, як власник квартири, зазнає зайві витрати по сплаті за комунальні послуги та вимушений самостійно нести витрати по утриманню житла. Крім того, відповідачі перешкоджають йому, як власнику, повною мірою реалізувати своє право власності, тобто володіти і розпоряджатися цим майном за своїм розсудом.
Ухвалою суду від 30.05.2018 року провадження по справі відкрито та призначено підготовче судове засідання за правилами загального позовного провадження (а.с.20).
Ухвалою суду від 16.07.2018 року справу призначено до розгляду по суті (а.с.39).
Позивач у судове засідання не з'явився, надав заяву, в якій просить розглянути справу без його участі, вимоги, викладені в позові, підтримав у повному обсязі (а.с.24).
Відповідач - ОСОБА_3, в судове засідання не з'явилася, надала до суду електронною поштою письмову заяву в якій просить суд розглядати справу в її відсутність, позовні вимоги ОСОБА_1 визнає в повному обсязі та не заперечує проти зняття її та її неповнолітнього сина - ОСОБА_4 з реєстраційного обліку місця проживання за адресою: АДРЕСА_1, оскільки ні вона, ні її син не бажають повертатися на вище вказане місце проживання (а.с.59-63).
Відзиву та клопотань по справі від відповідачів до суду не надходило.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Сектора реєстрації Енергодарської міської ради ОСОБА_8 також в судове засідання не з'явилась, надавши заяву про розгляд справи у її відсутність (а.с.35).
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Орган опіки та піклування в особі служби у справах дітей Енергодарської міської ради в судове засідання не з'явився, надав до суду заяву щодо невизнання позовних вимог та заперечує проти задоволення їх, так як визнання неповнолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, таким, що втратив право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1, вважають, порушить житлові права дитини.
Відповідно до ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі визнання права (ст.16 ЦК України).
У відповідності до ст.ст. 13, 82 ЦПК України, суд розглядає справу не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін чи інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог, і докази подаються сторонами і іншими особами, які беруть участь у справі.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані підтверджуються сукупністю досліджених доказів та підлягають задоволенню з наступних підстав.
23 березня 2005 року ОСОБА_1 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування квартири, посвідченого Кошкіною В.В., приватним нотаріусом Енергодарського міського нотаріального округу Запорізької області 23 березня 2005 року за реєстровим №1381 (а.с.6). Право власності на вказану квартиру ним було зареєстровано 31 березня 2005 року Державним комунальним підприємством «Енергодарське бюро технічної інвентаризації Енергодарської міської ради Запорізької області, книга №27 за реєстровим №203, реєстраційний №9065258 (а.с.7).
Згідно із ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
В силу ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Оскільки в даному випадку спірні відносини виникли між власником житла та членом його сім'ї, а не наймачем, то необхідне застосувати дану норму ЦК України при вирішенні спору.
Так як інше не встановлено чинним законом, договором, на підставі якого встановлено сервітут, відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що призводить до втрати членом сім'ї права користування помешканням.
Відповідно до п.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла. Втручання у це право здійснюється виключно з підстав, передбачених п. 2 ст. 8 Конвенції.
Зазначене покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення ЄСПЛ у справі «Пауел і Райнер проти Сполученого Королівства» від 21.02.1990 р.). Такий захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі «Джілоу проти Сполученого Королівства» від 24.11.1986 р.), так і наймача (рішення ЄСПЛ у справі «Ларкос проти Кіпру» від 18.02.1999 р.).
Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.97 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно ст. 317 ЦК України, власникові належить право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч.ч. 1,2 ст. 319 ЦК України).
Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Частинами 2, 3 ст. 386 ЦК України визначено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно з ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України власник будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і має право розпоряджатись своїм житлом на власний розсуд.
З матеріалів справи вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1, відповідачі не проживають з 2012 року.
Як зазначено в постанові Верховного Суду України № 6-57цс11 від 16 січня 2012 року у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Наявність реєстрації відповідачів у квартирі за вище вказаною адресою позбавляє можливості позивача здійснювати право власності у повному обсязі.
Вирішуючи питання стосовно визнання малолітньої дитини, такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд виходить з наступного
Разом з тим, ч.3 ст. 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.
Постановою Верховного Суду від 06.02.2018 року у справі № 229/3757/15-ц сформовано правовий висновок, відповідно до якого малолітня особа позбавляється права користування житловим приміщенням, якщо вказане приміщення не є місцем проживання її батьків або одного з них, з ким вона фактично проживає.
Згідно ч.2 ст.160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що неповнолітня дитина не має права вільно та самостійно обирати місце свого проживання, і набуває право користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає.
Права неповнолітньої дитини є похідними від права батьків (або одного з них). Неповнолітня дитина не є самостійним суб'єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.
Інтереси дитини даним рішенням не порушуються з огляду на те, що неповнолітній ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 у спірній квартирі не мешкає. Відповідно до довідки №04-16/144 від 02.11.2018 року ОСОБА_4 навчається Щолкінській СОШ № 2 (а.с.70), а його місце проживання зареєстровано в АДРЕСА_3, що підтверджується свідоцтвом НОМЕР_1 про реєстрацію місця проживання (а.с.71).
Згідно статті 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупованою територією визначається: сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.
Згідно ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
Згідно з ч. 1-2 ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.
Статтею 17 ч.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що у разі порушення положень цього Закону державні органи України застосовують механізми, передбачені законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту миру, безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території, а також законних інтересів держави Україна.
За положеннями ст. 18 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
Відповідно до статей 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У 1971 році Міжнародним судом ООН були сформульовані так звані «намібійські винятки», з яких випливає, що документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
У Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» (пункт 125) зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) своєю практикою, що склалась, також підтримав цей стандарт. Зокрема, у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) ЄСПЛ приділив увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. Судом було констатовано, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що, виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать.
Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Враховуючи наведену практику ЄСПЛ, а також ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду в такій категорії справ має ґрунтуватись на дотриманні вимог норм ЦПК України щодо повного і всебічного з'ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, в тому числі з урахуванням документів, які видані органами та установами, що знаходяться на такій території.
Таким чином, документи, видані органами та установами, що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв'язку під час розгляду справи
Відповідно до ст. 1 та ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
Таким чином, системний аналіз цивільного та житлового законодавства дає підстави вважати, що неповнолітні діти не можуть бути самостійними відповідачами за позовом про визнання їх такими, що втратили право користування житлом, та зберігають або втрачають таке право автоматично разом з батьками.
В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачі беруть участь в оплаті витрат на комунальні послуги, з вимогами про вселення до спірного житлового будинку відповідачі не зверталися та будь-якої спеціальної домовленості між сторонами щодо тривалості проживання не було, а також відсутні докази того, що існували будь-які перешкоди у проживанні відповідачів в спірному житловому приміщенні.
З огляду на викладене, суд критично ставиться до висновку Органу опіки та піклування, в особі служби у справах дітей Енергодарської міської ради від 26.11.2018 року (а.с.73-74) та не приймає його до уваги при прийняті рішення по даній цивільній справі.
При цьому суд враховує повне визнання позову відповідачем, яке не суперечить закону та не порушує права, свободи та інтереси інших осіб.
На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що факти, викладені позивачем у позовній заяві в обґрунтування позовних вимог знайшли своє підтвердження письмовими доказами, наявними в матеріалах справи, є достовірними та обґрунтованими, сумніву у суду не викликають, а тому, суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог та необхідність їх задоволення.
Керуючись ст.ст. 16, 319, 321, 391,405 ЦК України ст.ст. 12, 13, 81, 141, 206, 247, 258 - 259, 263 - 265, 268, 272 - 273, 354, Перехідними положеннями ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1, в інтересах якого на підставі довіреності діє ОСОБА_2 до ОСОБА_3, яка діє за себе та в інтересах неповнолітнього: ОСОБА_4, треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Сектор реєстрації Енергодарської міської ради, орган опіки та піклування в особі служби у справах дітей Енергодарської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщення - задовольнити.
Усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 Запорізької області визнавши ОСОБА_3, яка діє за себе особисто та в інтересах неповнолітнього - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 Запорізької області.
Повний текст рішення буде складено 20.02.2019 року.
Заочне рішення може бути переглянуте Енергодарським міським судом Запорізької області за письмовою заявою відповідача. Заява про перегляд заочного рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення.
На рішення може бути подана апеляційна скарга позивачем до апеляційного суду Запорізької області протягом 30 днів з дня його проголошення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ст.284 ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя: О. М. Бульба