13 лютого 2019 рокуЛьвів№ 857/1733/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Обрізко І.М.,
суддів Іщук Л.П., Онишкевича Т.В.,
за участю секретаря судового засідання Ігнатищ Л.М.,
за участю представника позивача Соловйової О.Б.,
за участю відповідача ОСОБА_2
за участю представника відповідача ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 січня 2019 року, прийняте суддею Татаріновою О.А. о 16 годині 14 хвилині у місті Івано - Франківську у справі за позовом Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області до громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_2 про продовження строку затримання з метою забезпечення видворення за межі України,-
встановив:
Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області (надалі - УДМС України в Івано-Франківській області, позивач) звернулося з адміністративним позовом до громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_2 про продовження строку затримання у Волинському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою забезпечення видворення за межі України.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 січня 2019 року відмовлено в задоволенні позову.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що жодних належних та допустимих доказів того, що УДМС України в Івано-Франківській області зверталося до ДМС України з проханням у сприянні виділити кошти для придбання квитків на повітряний транспорт відповідачу, суду не надано, як і не надано будь - яких підтверджуючих поштових повідомлень про відправлення вказаного листа.
Отже, відсутні підстави для продовження строку тримання відповідача у Волинському пункті тимчасового тримання іноземців та осіб, які незаконно перебувають в Україні.
Крім того, за 6 місяців перебування відповідача у вказаному пункті процедурі видворення не перешкоджав, однак рішення щодо видворення не виконується із незалежних від нього обставин, відтак вбачаються підстави для відмови у позові.
Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, УДМС України в Івано-Франківській області подало апеляційну скаргу. Вважає, що судом першої інстанції ухвалено рішення із неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що неможливість забезпечення виконання судового рішення про видворення зумовлене об'єктивними обставинами, а позивачем вжито всіх необхідних заходів (відсутність необхідних коштів для квитка, тому скеровувались листи для виділення таких).
Суд передусім повинен обов'язково врахувати інтереси держави, суспільні інтереси, неможливість залишення особи в небезпеці.
У разі звільнення відповідача він ставиться в умови, що загрожують його життю. Усне запевнення ним, що він самостійно вирішить питання виїзду не дає жодних гарантій.
Судом, який покликається на ч.13 ст.289 КАС України не враховано, що умови, наведені в ній не є вичерпними. Крім того, законодавець передбачив строк для затримання до 18 місяців.
Інші висновки суду суперечать матеріалам справи, зокрема, тому, що позивачем не вживались заходи на виконання судового рішення про видворення.
Просить скасувати рішення суду та ухвалити постанову, якою задовольнити позов.
Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 02.08.2018 року (справа № 344/11654/18) задоволено адміністративний позов УДМС України в Івано-Франківській області до громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_2 про примусове видворення в країну походження Республіку Узбекистан та про його затримання з поміщенням в пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України.
На виконання вищевказаного рішення суду на підставі акту приймання-передачі іноземця або особи без громадянства громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_2 було поміщено до Волинського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України.
21.08.2018 року УДМС України в Івано-Франківській області письмово звернулось до посольства Республіки Узбекистан в Україні з проханням в сприянні у документуванні відповідача свідоцтвом про повернення до Республіки Узбекистан.
28.09.2018 року до УДМС України в Івано-Франківській області від Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України надійшло свідоцтво НОМЕР_1 на повернення до Республіки Узбекистан громадянина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, термін дії якого до 25.10.2018 року. Термін дії даного свідоцтва був до 25.10.2018 року.
03.10.2018 року УДМС України в Івано-Франківській області звернулось до ДМС України з проханням в сприянні виділення коштів для придбання квитка на повітряний транспорт громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_2 для повернення до місця проживання Республіки Узбекистан.
Судом також встановлено, що 02.02.2019 року закінчується строк затримання відповідача та перебування у Волинському ПТПІ.
Відповідно до частини 4 статті 30 Закону України Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
У разі звернення особи під час її перебування в пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, вона продовжує перебувати в зазначеному пункті до остаточного прийняття рішення за заявою.
Відповідно до ст. 289 Кодексу адміністративного судочинства України строк затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, цей строк може бути продовжений, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Про продовження строку затримання не пізніш як за п'ять днів до його закінчення орган (підрозділ), за клопотанням якого затримано іноземця або особу без громадянства, кожні шість місяців подає відповідний адміністративний позов. У такому позові зазначаються дії або заходи, що вживалися органом (підрозділом) для ідентифікації іноземця або особи без громадянства, забезпечення виконання рішення про примусове видворення (реадмісію) або для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Умовами, за яких неможливо ідентифікувати іноземця чи особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи, є: 1) відсутність співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його ідентифікації; 2) неодержання інформації з країни громадянської належності іноземця або країни походження особи без громадянства чи документів, необхідних для ідентифікації особи.
Апеляційний суд вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що процедура продовження строку затримання застосовується до осіб, які перебувають у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні на підставі відповідного рішення суду, однак існують умови, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи у зазначений строк.
Необхідність продовження строку затримання апелянтом мотивована тим, що УДМСУ в Івано-Франківській області зверталось до посольства Республіки Узбекистан в Україні щодо сприяння у документуванні відповідача документом на повернення в Республіку Узбекистан та до ДМС України з проханням в сприянні виділення коштів для придбання квитка на повітряний транспорт громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_2 для повернення до місця проживання Республіки Узбекистан. Однак на звернення до центрального апарату ДМС України відповіді не отримано.
З огляду на встановлені судом обставини справи та враховуючи те, що чинним законодавством наведено вичерпний перелік підстав, які передбачають неможливість примусового видворення особи, а продовження строку затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні можливе лише за їх наявності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої про відсутність підстав для задоволення позову.
Додатково колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 30 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Зокрема, відповідно до п «f» частини першої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
У п. 103 Рішенні Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року «Справа «Анатолій Руденко проти України», стало остаточним 17 липня 2014 року (№ 50264/08) вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах «Вітольд Літва проти Польщі», заява N 26629/95, п. 78, ЄСПЛ 2000-III, та «Станєв проти Болгарії» [ВП], заява N 36760/06, п. 143, ЄСПЛ 2012).
Суд наголошує, що відповідно до пункт 1 статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків стосовно права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення.
Доводи апеляційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
Зазначена позиція апеляційного суду відповідає висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 17.01.2019 року у справі №743/1240/17.
Отже, доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку про правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до правильного вирішення справи, а також відсутня невідповідність висновків суду обставинам справи.
Керуючись ст.ст. 289, 310, 315, 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 січня 2019 року у справі № 344/1458/19 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. М. Обрізко
судді Л. П. Іщук
Т. В. Онишкевич
Повний текст судового рішення виготовлено 21.02.2019 року.