Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
14.02.2019 р. справа №520/9045/18
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Старосєльцевої О.В.,
за участю секретаря судового засідання - Кіт С.В.,
представника позивача - Швець Р.П.,
представника відповідача - Лютянського М.Я.,
розглянувши у загальному позовному провадженні у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ОРТОПРОТ" до Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області про визнання протиправними та скасування наказу, рішення,-
встановив:
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "ОРТОПРОТ" у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про визнання протиправними та скасування наказу ГУ ДФС у Харківській області №7577 від 09.10.2018р. та рішення ГУ ДФС у Харківській області від 17.10.2018р.
Підставами позову є доводи про те, що усі правочини між платником податків та контрагентами є дійсними і законними, підстав для перевірки господарських операцій у межах цих правочинів не має, письмовий запит контролюючого органу складений неналежно, бо не містить посилань на суть порушення закону, відмова платника від проведення перевірки вчинена на визначених законом обставинах.
Відповідач, Головне управління Державної фіскальної служби у Харківській області з поданим позовом не погодився.
Підставами заперечень проти позову є доводи про те, що в діяльності платника виявлені ознаки порушення податкової дисципліни. Складений запит відповідав усім вимогам закону. Платник витребуваних контролюючим органом документів та пояснень не надав. Недопуск до проведення перевірки є протиправним. Підстави для застосування адміністративного арешту майна платника податків наявні.
Суд, вивчивши доводи позову, заперечень проти позову, заслухавши представників сторін, виконавши вимоги процесуального закону стосовно збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини спірних правовідносин, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, котрі врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
За матеріалами справи судом встановлено, що відповідачем, ГУ ДФС у Харківській області як контролюючим органом були складені письмові запити від 09.03.2017р. №1985/10/20-40-14-07-16 та від 28.09.2017р. №18560/10/20-40-14-11-18 з приводу надання пояснень і документів по взаємовідносинам з ТОВ «Селена Град», з ТОВ «Сітілайнпром», ТОВ "Економ Маркет", ТОВ "Комплект Стандарт Сервіс".
Згадані запити містять посилання на конкретні звітні податкові періоди з ПДВ - серпень 2016р., за грудень 2015р., за березень 2017р., за квітень - травень 2017р., конкретних контрагентів платника, джерела одержання податкової інформації, суть сумнівів контролюючого органу у додержанні особою податкової дисципліни.
Запити було направлено за належною податковою адресою платника у розумінні ст.ст.42 і 45 Податкового кодексу України до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань та одержано платником 15.03.2017р. та 05.10.2017р. відповідно.
Ці обставини позивачем не заперечуються і не спростовуються.
Листами від 30.03.2017р. за вих.№1, від 25.10.2017р. №1 платник відмовив у виконанні владних приписів означеного запиту контролюючого органу.
09.10.2018р. владним суб'єктом було видано наказ №7577 про призначення документальної позапланової перевірки ТОВ «ОРТОПРОТ» по взаємовідносинам з ТОВ "Селенаград", ТОВ «Сітілайнпром», ТОВ «Економ маркет», ТОВ "Комплект стандарт сервіс".
16.10.2018р. платник вчинив відмову від проведення перевірки.
У зв'язку із цим, 17.10.2018р. владним суб'єктом було видано рішення №43457/10/20-40-14-11-18 про застосування адміністративного арешту майна платника податків.
Перевіряючи відповідність закону оскарженого наказу та рішення владного суб'єкта, суд зазначає, що з 01.01.2011р. правовідносини з приводу здійснення контролюючими органами контролю за додержанням особою податкової дисципліни у спосіб проведення податкових перевірок унормовані, насамперед, приписами ст.ст.73-81 Податкового кодексу України, а правовідносини з приводу застосування адміністративного арешту майна платника податків у зв'язку з не допуском до перевірки чи відмовою від проведення перевірки урегульовані виключно ст.94 Податкового кодексу України.
Інші норми Податкового кодексу України, котрі врегульовують суміжні процедури арешту майна платника за іншими підставами (а саме: п. 20.1.31 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск до обстеження приміщень і територій), п. 20.1.32 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за створення перешкод у діяльності податкового керуючого), п. 20.1.33 ст. 20 (арешт за недостатність майна для погашення податкового боргу), п. 89.4 ст. 89 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск податкового керуючого), п. 91.4 ст. 91 (зупинення операцій на рахунках у банку за невиконання законних вимог податкового керуючого) Податкового кодексу України) на спірні правовідносини не поширюються, а відтак, застосуванню при розв'язанні даного спору не підлягають.
Продовжуючи розгляд справи, суд відзначає, що письмовий запит контролюючого органу у даному конкретному випадку узгоджується з вимогами ст.73 Податкового кодексу України, позаяк містить посилання на взаємовідносини з конкретними контрагентами у розрізі конкретних звітних податкових періодів справляння ПДВ, з достатньою поза розумним сумнівом деталізацією розкриває джерела одержання податкової інформації з ознаками порушення особою податкової дисципліни та суть ймовірного (можливого) порушення особою закону.
Існування у розпорядженні контролюючого органу об'єктивних даних, котрі б однозначно усували ці сумніви, до матеріалів справи жодною особою не подано.
Відмова платника податків від виконання владних приписів запиту контролюючого органу про подання письмових пояснень і документів віднесена законодавцем до правових підстав видання рішення про призначення перевірки як за п.78.1.1. ст.78 Податкового кодексу України, так і за п.78.1.4 ст.78 Податкового кодексу України.
Оскаржений наказ про призначення перевірки було видано владним суб'єктом з посиланням на п.78.1.1 ст.78 Податкового кодексу України.
Суд зауважує, що згідно з абз.2-3 п.81.1 ст.81 Податкового кодексу України вимогами до форми та змісту направлення на перевірку визначені: 1) підпис керівника контролюючого органу (заступника керівника чи уповноваженої особи), 2) печатка контролюючого органу, 3) дата видачі направлення, 4) найменування контролюючого органу, 5) реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, 6) найменування та реквізити суб'єкта перевірки або об'єкта перевірки, 7) мета перевірки, 8) вид перевірки, 9) підстави перевірки, 10) дата початку перевірки, 11) тривалість перевірки, 12) посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку; а вимогами до форми та змісту наказу про призначення перевірки визначені: 1) підпис керівника контролюючого органу (заступника керівника чи уповноваженої особи), 2) печатка контролюючого органу, 3) дата видачі, 4) найменування контролюючого органу, 5) найменування та реквізити суб'єкта перевірки або адреса об'єкта перевірки, 6) мета перевірки, 7) вид перевірки, 8) підстави перевірки, 9) дата початку перевірки, 10) тривалість перевірки, 11) період діяльності, який підлягає перевірці.
Таким чином, зміст та оформлення указаного наказу не суперечать положенням ст.ст.78 і 81 Податкового кодексу України, адже містять посилання на приводи та підстави (як юридичні,так і фактичні) призначення перевірки.
Отже, за подією видання оскарженого наказу платник податків не поставлений владним суб'єктом у невизначене правове становище.
Підсумовуючи викладене вище, суд доходить до переконання про відсутність законодавчо визначених підстав для скасування оскарженого наказу з приводу призначення податкової перевірки.
За приписами абз.5 п.81.1 ст.81 Податкового кодексу України підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки є: 1) непред'явлення або направлення на перевірку, або копії наказу про призначення перевірки, або службового посвідчення, 2) ненадіслання копії наказу про призначення перевірки, 3) пред'явлення оформлених без додержання вимог закону або направлення на перевірку, або копії наказу про призначення перевірки, або службового посвідчення.
Суд відзначає, що абз.6 п.п.81.1 ст.81 Податкового кодексу України містить імперативне застереження, відповідно до якого відмова платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) від допуску до перевірки на інших підставах, ніж визначені в абзаці п'ятому цього пункту, не дозволяється.
Окремо суд зауважує, що платник податків у порядку абз.6 п.п.81.1 ст.81 Податкового кодексу України має право оцінювати на відповідність закону документи контролюючого органу відносно призначення та проведення перевірки виключно у межах параметрів (ознак) за зовнішнім оформленням, а незгода платника з суттю підстав для призначення перевірки не є підставою для відмови у допуску працівників контролюючого органу до перевірки, позаяк підстави для перевірки визначені зовсім іншими нормами закону, а саме: ст.ст.75, 77, 78, 80 Податкового кодексу України.
Згідно з п.п. 94.2.3 ст.94 Податкового кодексу України адміністративний арешт майна платника податків (який у розумінні п. 94.1 ст. 94 Податкового кодексу України є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків (а не лише сплати податкового боргу), визначених законом, застосовується у разі, коли платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу.
Суд зауважує, що запроваджена п. 94.2.3 ст. 94 Податкового кодексу України підстава для застосування адміністративного арешту майна платника податків є самостійним приводом для реалізації контролюючим органом заходів податкового примусу виключно за процедурою ст.94 Податкового кодексу України і жодним чином не стосується інших аналогічних суміжних процедур, згаданих у п.20.1.31 ст.20 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск до обстеження приміщень і територій), п.20.1.32 ст. 20 (зупинення операцій на рахунках у банку за створення перешкод у діяльності податкового керуючого), п.20.1.33 ст.20 (арешт за недостатність майна для погашення податкового боргу), п.89.4 ст.89 (зупинення операцій на рахунках у банку за не допуск податкового керуючого), п.91.4 ст.91 (зупинення операцій на рахунках у банку за невиконання законних вимог податкового керуючого) Податкового кодексу України.
При цьому, суд відмічає, що за п.94.2.3 ст.94 Податкового кодексу України до винної особи можуть бути застосовані два цілком окремі, самостійні та незалежні один від одного заходи державного податкового примусу, а саме: 1) контролюючим органом - арешт майна платника податків у порядку абз. 1 п.94.6 ст.96 Податкового кодексу України з подальшим судовим підтвердженням відповідно до абз.1 п.94.10 ст.94 цього ж кодексу; 2) судом - арешт коштів у порядку абз.3 п.94.6 ст.96 Податкового кодексу України за зверненням контролюючого органу.
Такий самий по суті правовий висновок Верховного Суду з приводу застосування ст.94 Податкового кодексу України викладений у постанові палати Касаційного адміністративного суду від 27.11.2018 р. по справі №820/1929/17 (касаційне провадження №К/9901/40847/18).
Розв'язуючи спір, суд бере до уваги, що закон не містить ані визначення, ані будь-яких кваліфікуючих ознак діяння платника з приводу відмови від перевірки чи не допуску до перевірки.
Проте, подія відмови від проведення перевірки визнана самим платником при звернені до суду, а відтак, не підлягає додатковому доказуванню.
При розв'язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), згідно з якими право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Разом із тим, суд бере до уваги, що за змістом перелічених рішень вимога п. 1 ст. 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
У ході розгляду справи суд надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Приписи ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України вимагають від адміністративного суду забезпечити захист прав та інтересів невладного суб'єкта.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб'єкт забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України.
Тому факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах не знайшов підтвердження проведеним судовим розглядом, що є визначеною процесуальним законом обставиною для відхилення заявлених вимог.
Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст. 139, 143 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
вирішив:
Адміністративний позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення, а набирає законної сили відповідно ст. 255 КАС України після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.
Роз'яснити, що скарга може бути подана у порядку ч.1 ст.297 КАС України безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду або у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.
Роз'яснити, що рішення у повному обсязі виготовлено у порядку ч.3 ст.243 КАС України 18.02.2019р.
Суддя О.В. Старосєльцева