06 лютого 2019 року м. Ужгород№ 0740/752/18
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючої - судді Маєцької Н.Д.
при секретарі судового засідання - Данча М.І.,
за участю:
позивача - ОСОБА_1,
представника позивача - ОСОБА_2,
представник відповідача - Радь О.І., ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
У відповідності до ч.3 ст.243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 06 лютого 2019 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено 18 лютого 2019 року.
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), якою просить: 1) Скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 2) Зобов'язати даний орган влади повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Державної міграційної служби України від 20 червня 2018 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту створює для позивача загрозу повернення до країни громадянської належності, де йому загрожує небезпека, а саме реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню або покаранню, зобов'язанню брати участь у військових діях проти його волі, через внутрішній збройний конфлікт та відсутність безпеки та будь-якого захисту в країні мого походження. Тому просить визнати рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним, скасувати його та зобов'язати повторно розглянути питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити, з підставі наведених у позовній заяві та відповіді на відзив.
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, згідно якого вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню мотивуючи тим, що на основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів, а також матеріалів по країні (Сирія), співбесід по уточненню викладених заявником фактів, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань. Таким чином, рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з врахуванням та дослідженням всі обставин справи та є правомірним.
В судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позову заперечив з мотивів, зазначених у відзиві на позовну заяву.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову, виходячи з наступного:
Судом встановлено, що 04 січня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС України в Закарпатській області із заявою про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту. В заяві ОСОБА_1 зазначив, що є громадянином Сирії, ІНФОРМАЦІЯ_1, араб за національністю, сповідує іслам. Заявник народився та проживав у селі Джусі Аламар, район Ель-Кусейр, провінції Хомс, Сирія.
Відповідно до Висновку від 25 квітня 2018 року головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Закарпатській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту твердження заявника про те, що до нього могло мати місце переслідування з боку органів влади через ухилення від мобілізації, що змусило його виїхати з країни походження викликають сумнів і не можуть вважатися достовірними та правдоподібними. На підставі наведеного, головний спеціаліст вважає доцільним громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 01 червня 2018 року за № 181-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону відсутні.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року № 3671-VI (у редакції Закону станом на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон 3671).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону 3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону 3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ст. 6 Закону 3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону 3671 центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону 3671 розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону 3671 працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до ч. 11 ст. 9 Закону 3671 після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 12 ст. 9 Закону 3671 особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону 3671 за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону 3671 рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Судом встановлено та підтверджується протоколом співбесіди з ОСОБА_1 він нелегально виїхав з Сирії у вересні 2017 року автомобільним транспортом до Туреччини. Протягом двох днів проживав у Стамбулі (Туреччина), звідки кораблем дістався Одеси (України).
24 вересня 2017 року ОСОБА_1 перетнув державний кордон України на підставі візи, яку йому оформляли посередники ліванці. У Туреччині позивач захисту не просив, оскільки країною призначення для нього була Україна. Діставшись Одеси позивач втратив паспортний документ, після чого поїхав на Західну Україну. Отримавши, роботу у Мукачеві, звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Закарпатській області.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач на підтвердження його особи та громадянства документів не надав. На підтвердження місця проживання в Сирії ним надано копію документу, що підтверджує місце проживання .
З перекладу вказаного документу вбачається, що місцем народження позивача є місто Арсаль. В той же час, позивачем в заяві-анкеті від 04 квітня 2018 року зазначив місцем свого народження Джусі Аламар провінції Хомс, Сирія.
Відтак, у заяві та наданій довідці про проживання факт місця проживання суперечить один одному.
Під час проведеної співбесіди 22 січня 2018 року позивач зазначив, що має вищу освіту, яку здобув в Одеському національному політехнічному університеті, та що документ про освіту залишився в Сирії.
Разом з тим, відповідно до довідки Одеського національного політехнічного університету від 16 березня 2018 року № 616/07-5 громадянин Сирії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 ніколи не був студентом Одеського національного політехнічного університету.
Під час співбесіди 26 березня 2018 року вказаний факт позивач пояснив тим, що в паспорті на підставі якого він в'їхав в Україну і був зарахований до вузу була помилка в даті народження, однак він точно не пам'ятає чи в даті чи в році. Вказану помилку він виявив, коли повернувся після навчання з України.
Крім того, під час співбесіди 22 січня 2018 року позивач зазначив, що ні він, ні члени його родини ніколи не були заарештованими.
Також, вказав, що його призивали до військової служби, однак в армії він не служив, оскільки в Сирії війна та він боявся смерті.
Згідно вказаного протоколу співбесіди позивач до того як приїхати в Україну не був членом політичної, релігійної, військової чи соціальної організації.
Разом з тим, позивач під час проведених з ним співбесід не надав фактів про примусову мобілізацію та детальних свідчень про те, як і за яких обставин представник влади звертався до нього із вимогами приєднатися до сирійської армії. Згідно тверджень позивача він не зазнав насильства з жодної сторін конфлікту.
Враховуючи вищенаведене, на переконання суду твердження позивача про те, що стосовно нього могло мати місце переслідування з боку органів влади через ухилення від мобілізації, що змусило виїхати з країни його походження викликають сумнів та не можуть вважатися достовірними та правдоподібними. Позивач не навів жодних інших фактів поганого поводження, окрім загального твердження про мобілізацію всього чоловічого населення Сирії.
Крім того, суд враховує, що позивач ніколи не був членом жодної політичної, релігійної, військової та громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною та гендерною ознакою не зазнав.
У зв'язку з вищенаведеним, відсутні підстави вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності , громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, суд зазначає, що відповідно до п. 170 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подання клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркуванням совісті. Якщо тип військової акції, в якій особа не бажає приймати участь засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара, яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призову, може з урахуванням усіх інших вимог визначення бути розцінена як переслідування.
Як вбачається з протоколу співбесіди з позивачем від 26 березня 2018 року, ним зазначено, що він виїхав із Сирії через те, що весь час забирали хлопців служити в армію та, що коли приходили військові він тікав у гори.
Згідно п. 167 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації об'єднаних націй у справах біженців (відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосується статусу біженця) дезертирство, завжди і у всіх країнах, обов'язкова чи не обов'язкова служба - розглядається як кримінальний злочин. Покарання відрізняється в залежності від країни, і зазвичай їх застосування не розглядається як форма переслідування.
Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від призову самі по собі - не являються за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.
Суд зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного суду від 14 березня 2018 у справі № 820/1502/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, факти повідомлені позивачем не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Також суд враховує, що позивач прибув в Україну 24 вересня 2017 року. Разом з тим, із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся тільки 04 січня 2018 року.
Враховуючи викладене, оскільки при зверненні щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не навів обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про його переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, тощо, суд приходить висновку, що рішення відповідача № 181-18 від 01 червня 2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною від вимоги про скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У відповідності до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем доведено та матеріалами справи підтверджено законність та правомірність винесення оскарженого рішення, підстав для його скасування не вбачається, а тому суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Керуючись ст. ст. 5, 9, 19, 77, 243, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9, код ЄДРПОУ 37508470)про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені пп. 15.5 п. 15 Розділу VII КАС України).
Суддя Н.Д. Маєцька