Справа № 490/9251/18
Провадження № 2/487/1105/19
07.02.2019 року суддя Заводського районного суду м. Миколаєва Щербина С.В., розглянувши матеріали цивільну справу №490/9251/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 15.10.2018 року у розмірі 10000 грн.
Відповідно до вимог ст. 27 ЦПК України позивач з даним позовом звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва, за місцем реєстрації відповідача, згідно даних паспорта громадянина України ОСОБА_2 У
Ухвалою від 07.12.2018 року судді Центрального районного суду м. Миколаєва Гуденко О.А. цивільна справа позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, передана за підсудністю до Заводського районного суду м. Миколаєва.
Вивчивши матеріали позовної заяви, суд приходить до наступного:
Відповідно до вимог ст. 27 ЦПК України позовом до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Пунктом 1 статті 29 Цивільного кодексу України встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Особи, які не проживають за адресою, що зареєстрована як місце їх проживання, більше одного місяця і які мають невиконані майнові зобов'язання, накладені в адміністративному порядку чи за судовим рішенням, або призиваються на строкову військову службу і не мають відстрочки, або беруть участь у судовому процесі в будь-якій якості,зобов'язані письмово повідомити орган реєстрації про своє місце перебування. (ст. 6 Закону України від 11 грудня 2003 року N 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні").
Реєстрація - це внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру та паспортного документа про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси житла (ст. 3 Закону "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні"). Відповідно до п. 1.1, 1.2 Порядку реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затвердженого наказом МВС України від 22.11.2012 року № 1077, цей Порядок розроблений відповідно до Законів України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та визначає процедуру реєстрації місця проживання та місця перебування осіб в Україні, зразки документів, необхідних для реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та місця перебування. Реєстрація місця проживання або місця перебування особи - внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що реєстрації підлягає як місце проживання, так і місце перебування особи.
Згідно відомостей Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання УДМС України в Миколаївській області та Департаменту з надання адміністративних послуг, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (що відноситься до Центрального району м. Миколаєва), вибула з вказаного місця реєстрації та відомостей про її реєстрації за іншою адресою відсутні.
Таким чином, оскільки ні позивач (місцем реєстрації якого є територія Інгульського району м. Миколаєва), ні відповідач не зареєстровані у встановленому законом порядку на території Заводського району м. Миколаєва, тому у суду відсутні правові підстави для відкриття провадження у даній справі, оскільки це призведе до порушення вимог щодо визначення підсудності справи, виходячи з наступного:
Так, здійснення правосуддя судом, встановленим законом, поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й дотримання таким судом норм, що регулюють його діяльність.
У Рішеннях Європейського суду з прав людини у справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року та у справі «Верітас проти України» від 13 листопада 2008 року було визнано перевищення повноважень Верховним Судом України, оскільки згідно зі статтею 111 ГПК України Верховний Суд України, скасувавши постанову Вищого господарського суду України, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі. Натомість він залишив у силі постанову Апеляційного суду, а такі дії не були передбачені ГПК України. На думку Європейського суду з прав людини, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у ГПК України, Верховний Суд України у зазначених справах не може вважатися «судом, встановленим законом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження. У рішенні по справі «Кембелл і Фелл проти Сполученого Королівства» від 28 червня 1984 року Європейський суд з прав людини відзначив, що суд не обов'язково повинен розумітись як юрисдикція класичного типу, інтегрована в загальну судову систему держави. Проте необхідно, щоб ці органи були створені на підставі закону та володіли деякими основоположними рисами: незалежністю від виконавчої влади і сторін, достатнім строком повноважень та такою процедурою розгляду справ, яка б давала гарантії законності в кожному конкретному випадку.
В Україні прийнята більш вузька концепція суду, право на доступ до якого гарантоване ст. 55 Конституції України. Вихідні положення вітчизняного законодавства щодо побудови судової системи в Україні визначені у Розділі VIII Конституції України «Правосуддя». Відповідно до ст. 124 Основного Закону: правосуддя в Україні здійнюється виключно судами. Делегування їхніх функцій, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Причому юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно з конституційними положеннями, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» визначено правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції і загальний порядок забезпечення діяльності судів та інші питання судоустрою і статусу суддів. Цим Законом, зокрема, закріплено положення щодо права на повноважний суд, відповідно до якого ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Вказана норма з'явилась саме завдяки впливу ст. 6 Конвенції, відповідно до якої в поняття «суд, встановлений законом», входить лише той суд, до підсудності якого віднесений розгляд тієї чи іншої справи.
Питання підсудності регулюються відповідними процесуальними кодексами. Зокрема, підсудність цивільних справ визначається відповідно до ст.ст. 26-32 ЦПК України. Встановивши загальні правила підсудності, законодавець, разом з тим, передбачив обставини, за яких участь судді у справі, віднесеної до компетенції, недопустима, зважаючи на неможливість забезпечити неупередженість суду. Отже, принцип законного судді є фундаментом правил підсудності, він являє собою суттєву гарантію правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, відіграє роль судоустрійної засади, через його реалізацію досягається виконання завдань судочинства.
Зазначене розуміння принципу законного судді охоплюється також положеннями права на повноважний суд та включається до закріпленої у міжнародно-правових актах засади здійснення правосуддя судом, встановленим законом. Таким чином, є всі підстави розглядати як принцип організації судової влади і судочинства в Україні - здійснення правосуддя судом, встановленим законом. Вимога розгляду справи судом, встановленим законом, передбачає здійснення правосуддя спеціально створеним згідно з законом юрисдикційним органом - судом, який уповноважений на підставі норм вирішувати питання у межах його компетенції.
Таким чином, комплексне поняття «належний суд» включає в себе дві складові: суд як орган судової системи та суд як суддя чи декілька суддів, що становлять його склад. Тобто, належний суд у розумінні належного судового органу може бути позначений поняттям «компетентний суд», що використовується у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, чи поняттям «повноважний суд», що застосовується Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Враховуючи те, що поняття «компетенція» є більш широким, доцільнішим є використання терміну «компетентний суд», під яким розуміється суд, наділений компетенцією розглянути ту чи іншу справу, яка підсудна даному суду, відповідно до вимог чинного законодавства.
Отже, компетентний суд є не окремим абстрактним поняттям, а набуває свого значення лише стосовно розгляду та вирішення певної справи чи категорії справ, підсудних цьому судові, саме тих справ, на які поширюється юрисдикція цього суду. Тому, компетентним судом є орган судової системи держави, наділений компетенцією здійснювати правосуддя (юрисдикцією) у справах, що відповідно до закону йому підсудні. Відповідно правом особи на компетентний суд є її нічим не обмежене та безумовне право звернутися до того суду судової системи держави, який наділений відповідною компетенцією щодо розгляду підсудної йому справи.
Системний аналіз наведеного свідчить про те, що розгляд справи судом з порушенням правил підсудності, свідчить про те, що справа розглянута некомпетентним (неповноважним) судом.
Розгляд і вирішення справи неповноважним судом є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.
Посилання в ухвалі від 07.12.2018 року судді Центрального районного суду м. Миколаєва Гуденко О.А., що відповідно до Розписки, яка укладена між сторонами спору, місцем проживання відповідача вказане АДРЕСА_1, є безпідставним та порушує норми чинного законодавства щодо визначення територіальної юрисдикції (підсудності).
Отже, дана позовна заява не підсудна Заводському районному суду м. Миколаєва, у зв'язку з чим справу слід передати за підсудністю на розгляд до компетентного суду.
Відповідно до вимог ст. 28 ч. 9 ЦПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).
Таким чином, виходячи з того, що останнім відомим зареєстрованим місцем проживання відповідача є територія Центрального району м. Миколаєва, тому відповідно до вимог ч.9 ст. 28 ЦПК України, справу слід передати за підсудністю на розгляд до Центрального районного суду м. Миколаєва.
Відповідно до ст. 31 ч.1 п.1 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо: справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду.
Керуючись ст. 27, 28, 31, 32 ЦПК України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, передати за підсудність до Центрального районного суду м. Миколаєва.
Ухвала набирає законної сили через 15 днів з моменту її винесення та може бути оскаржено до Миколаївського апеляційного суду в строк та порядок, встановлений ст.ст. 354, 3556 ЦПК України.
Суддя: С.В. Щербина