Постанова від 06.02.2019 по справі 916/1526/18

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2019 року м. ОдесаСправа № 916/1526/18

м. Одеса, проспект Шевченка, 29, зал судових засідань Південно-західного апеляційного господарського суду №1

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі:

головуючого судді Савицького Я.Ф.,

суддів Колоколова С.І.,

Принцевської Н.М.

секретар судового засідання - Селиверстова М.В.

за участю представників учасників судового процесу:

від позивача-1: Коваленко А.А., за довіреністю;

від позивача-2: Добров Ю.І., за довіреністю;

від позивача-3: Скворцов С.С., за довіреністю;

від прокуратури: Риженко М.Ю., за посвідченням

від відповідача-1: не з'явився;

від відповідача-2:Котик Ф.І., за довіреністю;

від відповідача-3: Котик Ф.І., за довіреністю; Яні К.М. (керівник);

від відповідача-4: Оксюта В.В., за ордером;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Заступника військового прокурора Південного регіону України, Громадської організація “Сокіл”, Мисливсько-рибальського підприємства “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь” та Товариства з обмеженою відповідальністю “Лагуна-Юг”

на рішення Господарського суду Одеської області

від 06 листопада 2018 року

по справі № 916/1526/18

за позовом Заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси

до відповідачів: Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, Громадської організація “Сокіл”, Мисливсько-рибальського підприємства “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь”, Товариства з обмеженою відповідальністю “Лагуна-Юг”

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними договорів оренди,-

суддя суду першої інстанції: Лічман Л.В.

час та місце винесення рішення: 06.11.2018р., м. Одеса, проспект Шевченка, 29 Господарський суд Одеської області

Сторони належним чином повідомлені про час і місце засідання суду.

В судовому засіданні 06.02.2019р. відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року Заступник військового прокурора Південного регіону України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, Громадської організації ,,Сокіл”, Мисливсько-рибальського підприємства ,,Сокіл” громадської організації ,,Військово-мисливське товариство «Південь», Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Лагуна-Юг”,згідно якої прокурор просить:

-визнати незаконним та скасувати рішення Сільради від 27.10.2004 р. № 611-IV ,,Про затвердження матеріалів інвентаризації земельних ділянок МОУ Південного оперативного командування квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси під базою відпочинку ,,Сокіл” МРП ,,Сокіл” Південної регіональної організації товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України та передачу земельних ділянок у довгострокову оренду терміном на 49 років МРП ,,Сокіл” Південної регіональної організації ТВМР ЗС України, ГО ,,Сокіл”, ТОВ ,,Лагуна-ЮГ”;

-визнати недійсним із моменту укладення договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004 р., укладений між Сільрадою та МРП ,,Сокіл” щодо земельної ділянки площею 9,8131 га, розташованої за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 4;

-визнати недійсним із моменту укладення договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004 р., укладений між Сільрадою та ГО ,,Сокіл” щодо земельної ділянки площею 4,51 га, розташованої за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 4Б;

-визнати недійсним із моменту укладення договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004р., укладений між Сільрадою та ТОВ ,,Лагуна-Юг” щодо земельної ділянки площею 2,9514 га, розташованої за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 4.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначає наступне.

Відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії Б №032344 Квартирно-експлуатаційній частині Одеського району, правонаступником якої є КЕВ, у 1986 р. виконкомом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області надано в постійне та безоплатне користування земельну ділянку загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8 га, розташована на території Сільради.

Згідно ст.ст.77,78,84 ЗК України, ст.14 Закону України ,,Про Збройні Сили України”, ст.ст.1,2 Закону України ,,Про використання земель оборони” вказані землі відносяться за формою власності до державної власності, за цільовим призначенням - до земель оборони.

Частина земельної ділянки площею 17,2475 га за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 4 (на території військового містечка № 1) використовується під розміщення будівель та споруд бази відпочинку ,,Сокіл”.

Рішенням Сільради від 27.10.2004 р. № 611-IV припинено право держави в особі КЕВ на користування земельною ділянкою військового містечка № 1 площею 17,2475 га, віднесено її до земель рекреаційного призначення та передано в довгострокову оренду МРП ,,Сокіл”, ГО ,,Сокіл” та ТОВ ,,Лагуна-Юг”. На підставі рішення Сільради 30.12.2004 р. нею укладено договори оренди: з МРП ,,Сокіл” - щодо земельної ділянки площею 9,8131 га; з ГО ,,Сокіл” - щодо земельної ділянки площею 4,51 га; ТОВ ,,Лагуна-Юг” - щодо земельної ділянки площею 2,9514 га.

Прокурор зазначає, що під час прийняття оскарженого рішення Сільрадою не враховано вимоги ст.142 ЗК України, відповідно до яких існує порядок припинення права постійного користування землями оборони у зв'язку з добровільною відмовою від них землекористувача. Вказаний порядок передбачає: добровільну відмову землекористувача, адресовану власнику земельної ділянки; прийняття рішення власником земельної ділянки про припинення права постійного користування. При цьому саме з моментом прийняття рішення власником земельної ділянки законодавець пов'язує момент припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Між тим, Кабмін як власник землі згоду на припинення права користування спірною земельною ділянкою та її вилучення на користь органів місцевого самоврядування не надавав, Міністерство як орган управління майном та/або КЕВ м. Одеси як безпосередній землекористувач заяву про добровільну відмову від належного права користування на земельну ділянку власнику - Кабміну - не адресували.

Крім того в позові зазначено, що приписами ст.ст.13,17,122 ЗК України в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення Сільради, правом передачі земель оборони із земель державної власності до земель комунальної власності наділялись Кабмін та місцеві державні адміністрації, а не органи місцевого самоврядування.

Враховуючи наведене, на думку прокурора, правових передумов для прийняття рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV у Сільради не існувало, з огляду на що останнє, а також договори оренди згідно ст.ст.203,215 ЦК України слід визнати недійсним як такі, що суперечать вимогам ст.ст.77,92,140,141 ЗК України, п.3 Перехідних положень Закону України ,,Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності”, ч.1 ст.4 Закону України ,,Про оренду землі”, ст.ст.1,4 Закону України ,,Про використання земель оборони”.

Відповідачі ГО «Сокіл» та МРП «Сокіл» просили у задоволенні вимог Прокурора відмовити, оскільки зі сторони землекористувача КЕЧ м.Одеси та Міноборони мала місце добровільна відмова від права користування земельною ділянкою, письмово оформлена згодою Міністра оборони України та документацією за підписом посадових осіб КЕУ Південного оперативного командування та КЕВ м.Одеси, тільки після чого було розроблено технічну документації по інвентаризації земельних ділянок за дорученням голови Овідіопольської райдержадміністрації та прийнято оскаржене в судовому порядку рішення Сільради.

Що стосується Кабміну, то на момент прийняття рішення Сільради він не був наділений повноваженнями щодо вирішення питань, пов'язаних з припиненням права користування землями оборони, а, отже, заявлення Прокурором позову в інтересах держави в особі Кабміну є необґрунтованим.

Норма пункту 12 Перехідних положень ЗК України, в чинній на момент прийняття рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV редакції, без будь-яких обмежень наділяла Сільраду правом припинення користування земельного ділянкою в межах населеного пункту в зв'язку з добровільною відмовою від такого права землекористувачем.

На момент прийняття оспорюваного рішення Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України не відносив до військового майна земельні ділянки оборони, з огляду на що Сільрада не здійснила розпорядження військовим майном, а об'єкти, які знаходяться на земельній ділянці, не мали статусу військового майна. Прокурор, який вважає порушеним право державної власності на майно, в т.ч. нерухоме, не довів наявність як конкретно визначеного нерухомого майна на спірній земельній ділянці, так і прав держави на нього.

Спірна земельна ділянка за час чинності договору оренди була розподілена між членами ГО «Сокіл», значною частиною з яких збудовано та прийнято в експлуатацію дачні будинки, відчужено їх іншим особам, земельні ділянки приватизовані, а тому визнанням недійсними договорів оренди землі може бути порушено право на мирне володіння майном, закріплене в ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також відповідачі заявили про застосування позовної давності, так як усі позивачі знали та могли знати про оспорюване рішення з дня його прийняття.

Сільрада подала відзив на позов, в якому зазначила, що мала на той час відповідні повноваження відповідно до п.12 Перехідних положень ЗК України. При цьому Сільрада звернула увагу суду, що спірна земельна ділянка ніколи не відводилась та не надавалась для розміщення об'єктів нерухомості бази відпочинку «Сокіл» ані загальносоюзній громадській організації, ані КЕЧ Одеського району, а проведеною експертизою землевпорядної документації не було встановлено порушень прав держави при відведенні спірної земельної ділянки в оренду. Приймаючи рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV, Сільрада виходила з фактів перебування земельної ділянки в межах с. Молодіжне під об'єктом соціального-культурного призначення та відсутності законодавчої заборони на її передачу в оренду після вилучення. Додатково Сільрада зазначає про наявність в матеріалах справи письмових відмов від права користування землею Міністра оборони України та керівництва КЕЧ Одеського району, а також на сплив позовної давності.

ТОВ «Лагуна-Юг» заперечувало проти задоволення позову та зазначило, що прокурор не вказав, чим оспорюванні рішення та договори оренди землі порушують права КЕВ. Всупереч ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в т.ч. в особі КЕВ, який не є органом державної влади, а докази правового зв'язку між КЕВ та Квартирно-експлуатаційній частиною Одеського району, якій видано державний акт, відсутні. Всі матеріали погодження питань, пов'язаних з вилученням земель, які розроблено та прийнято до 01.01.2002 р., після набрання чинності новою редакції ЗК України, вважалися дійсними згідно з п.п.4,10 Перехідних положень цього кодексу. Таким чином, до правовідносин, що виникли у зв'язку з вилученням земель оборони в першу чергу потрібно застосовувати норми ЗК України від 1990 р., де підставою для прийняття радою народних депутатів рішення про припинення права постійного користування землею визначена заява землекористувача, яку Квартирно-експлуатаційна частина Одеського району за згодою Міністра оборони України зробила в установленому порядку.

Також ТОВ «Лагуна-Юг» зазначило, що прокурор та позивачі не вказали, чому протягом тривалого періоду - більше 20 років позивачами не вживались заходи щодо утримання бази відпочинку та земельної ділянки. Законодавство України на час прийняття Сільрадою оскаржуваного рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV не було досконалим і неоднозначно регулювало земельні правовідносини, тому відповідальність за дії, пов'язані з реалізацією недосконало прописаних процедур, не може покладатися на осіб, які розраховували на їх легітимність.

ТОВ «Лагуна-Юг» також просило застосувати позовну давність до позовних вимог Прокурора в разі встановлення судом, що при прийнятті оскарженого рішення та укладенні договорів оренди землі було допущено порушення чинного законодавства. При цьому наведені в тексті позову посилання на те, що лише в 2018р. Прокурор дізнався про існування датованих 2004 р. рішення та договорів, ТОВ «Лагуна-Юг» спростовує, зокрема, листом від серпня 2004 р., в якому військовий прокурор підтвердив обізнаність з приводу підстав користування ТОВ ,,Лагуна-Юг земельними ділянками.

У відповідях на відзиви відповідачів Прокурор та позивачі стверджували, що строки позовної давності не пропущено, так як про порушення своїх прав Кабмін дізнався лише з листа Прокурора від 25.05.2018 р., а докази іншого з посиланням на конкретну дату початку перебігу строку відповідачами не надано.

ГО «Сокіл» та МРП «Сокіл» подали спільні заперечення на відповіді на відзиви, в яких посилаються на необґрунтованість тверджень Прокурора та позивачів щодо перевищення Сільрадою меж наданої їй компетенції, а також на те, що саме позивачі повинні були довести неможливість дізнатися про порушення свого цивільного права раніше, ніж повідомлено Прокурором.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 (суддя Лічман Л.В.) відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Вказаним рішенням суд першої інстанції погодився з доводами прокурора та позивачів, що оскаржуване рішення Сільради було прийняте з порушенням вимог чинного на той час законодавства України, зокрема, суд визнав, що земельна ділянка, право на постійне користування якою припинено оспорюваним рішенням, відноситься до земель оборони, власником цих земель є держава в особі Кабміну, який і має розпоряджатися ними. Останній від імені власника згоду на припинення права користування спірною земельною ділянкою, її вилучення на користь органів місцевого самоврядування та передачу в оренду не надавав. Сільрада прийняла рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV та уклала оспорюванні договори всупереч ст.ст.13, 19, ч.5 ст.116 Конституції України, ст.1, 3, 13, ч.1,4 ст.77, ч.1,3 ст.84 ЗК України в редакції, чинній на момент прийняття рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV, ст.1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» від 21.09.1999 р. № 1075-XIV в редакції, чинній на момент прийняття рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV, ст.ст.9 та 14 Закону України «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991 р. № 1934-XII в редакції, чинній на момент прийняття рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV, ст.ст.1, 2 Закону України «Про використання земель оборони» від 27.11.2003 р. № 1345-IV в редакції, чинній на момент прийняття рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV.

Суд першої інстанції зазначив, що аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої палати Верховного Суду від 12.06.2018 р. по справі № 916/3727/15. Згідно ч.4 ст.236 ГПК України висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються судами при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Твердження відповідачів про відсутність у Кабміну та наявність у Сільради повноважень щодо вирішення питань, пов'язаних з припиненням права користування землями оборони, суд не прийняв, мотивуючи це тим, норму п.12 Перехідних положень ЗК України в редакції, чинній на момент прийняття рішення від 27.10.2004 р. № 611-IV, не можна розуміти як норму, яка наділяла Сільраду правом припинення користування земельною ділянкою в межах населеного пункту після добровільної відмови від такого права землекористувачем, тому що органи влади і органи місцевого самоврядування приписами ЗК України наділені повноваженнями з розпорядження земельними ділянками, виходячи в т.ч. з цільового призначення та категорії земель. Самостійне, без згоди Кабміну, розпорядження такою категорією земель як землі оборони до компетенції органів місцевого самоврядування не входило.

Доводи ТОВ ,,Лагуна-Юг стосовно незазначення Прокурором того, чим оспорюванні рішення та договори оренди землі порушують права КЕВ, спростовані посиланням в тексті позову на існуюче у КЕВ право постійного користування земельною ділянкою, реалізації якого перешкодили акт органу місцевого самоврядування та орендні угоди. При цьому суд вказав на передбачену в ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» можливість звернутися з позовом в інтересах держави в особі КЕВ, яка не є державною компанією, чиє представництво органом прокуратури прямо заборонено.

Відносно відсутності доказів правового зв'язку між КЕВ та Квартирно-експлуатаційній частиною Одеського району, якій видано державний акт, господарський суд послався на довідку Південного територіального квартирно-експлуатаційного управління від 24.01.2018 р. № 303/22/7/18, з якої вбачається переформування цих осіб відповідно до директиви Міністерства від 14.03.2002р.

Стосовно тверджень про розповсюдження на спірні правовідносини норм ЗК України від 1990 р., то в цій частині суд зазначив, що згідно з п.4 Перехідних положень ЗК України від 2001 р. матеріали погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земель, щодо яких на момент введення в дію цього кодексу не прийнято відповідних рішень, підлягають розгляду відповідно до цього кодексу, а, отже, оскільки рішення про вилучення земель оборони станом на 01.01.2002 р. прийнято не було, вилучення земель мало відбуватись з дотриманням вимог ЗК України від 2001 р.

Однак, в задоволенні позову суд відмовив у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами у відзивах на позовну заяву.

Застосовуючи позовну давність, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з ч.1 ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. В ч.1 ст.261 ЦК України закріплено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до ч.ч.3 та 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Суд першої інстанції зазначив, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст.261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Позиція Прокурора в частині строків позовної давності ґрунтується на тому, що позивачі, в т.ч. Кабмін, дізнались від нього про існування оспорюваних рішення та орендних угод лише 2018 р., а до цього не були та не могли бути обізнані відносно припинення права КЕВ на постійне користування землями оборони.

Господарський суд Одеської області такі твердження Прокурора вважав помилковими, зазначивши, що у разі якби Кабмін, Міністерство та КЕВ вживали заходи щодо з'ясування стану своїх майнових прав, то могли б довідатися про порушення свого права та/або про особу, яка його порушила. До такого висновку суд дійшов, встановивши, що договори оренди від 30.12.2004 р., які містять посилання на рішення Сільради від 27.10.2004 р. № 611-IV як на підставу їх укладання, а також підписані протягом 2008-2009 рр. додаткові угоди до них, в яких з'явився кадастровий номер земельних ділянок:

1) в 2005 р. (договори) та в 2009 р. (додаткові угоди) зареєстровані в Книзі записів державної реєстрації договорів оренди Сільради за певними номерами. Реєстрація в 2009 р. додаткових угод здійснена Овідіопольським районним відділом Одеської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах»; 2) стали підставою для внесення в 2013 р. відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про що свідчить актуальна інформація, наявна на а.с.168 т.1 матеріалів справи. Відтак, ще з 2009 р. шляхом дослідження Книги записів державної реєстрації договорів оренди Сільради, на території якої знаходяться спірні землі, направлення запитів до Овідіопольського районного відділу Одеської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», яким на той час здійснювалась реєстрація угод оренди землі, або з 2013 р. шляхом отримання відомостей із загальнодоступного Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачі могли дізнатися про наявність зареєстрованого права власності та користування на їх земельні ділянки за іншими особами, а також про правові передумови проведеної реєстрації. Проте, жодних дій, спрямованих на перевірку як документального оформлення прав на землі оборони, так і фактичної належності земельних ділянок, в ході якої було б виявлено відкрите володіння ними з 2005 р. ГО «Сокіл», МРП «Сокіл» та ТОВ «Лагуна-Юг», позивачами внаслідок неправомірної бездіяльності їх посадових осіб вчинено не було. Негативним для держави результатом описаної бездіяльності державних органів є пропуск трирічного строку позовної давності.

У зв'язку зі спливом позовної давності, про який було заявлено всіма відповідачами, у задоволенні поданої Прокурором у рамках провадження у даній справі позовної заяви було відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Заступник військового прокурора Південного регіону України звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Так, скаржник зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при прийнятті оскаржуваного рішення були допущені порушення вимог чинного законодавства України, на які вказував прокурор у своєму позові. Однак, суд першої інстанції неправильно застосував позовну давність, так як прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оброни України та КЕВ м.Одеси, які не знали і не могли знати про прийняття Сільрадою рішення №611-VI та укладення договорів оренди. Погодження землевпорядної документації представником КЕВ м.Одеси, надання Міністром оброни України згоди на передачу земельної ділянки (відмова) у 2000 році жодним чином не свідчить про те, що Кабмін та Міноборони знали про оскаржуване рішення. Обов'язку користуватися відповідними реєстрами чинним законодавством на позивачів не покладено.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.12.2018р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника військового прокурора Південного регіону України на рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18, встановлено відповідачам строк для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 7 днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження.

Також, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Громадська організація “Сокіл” звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 в частині підстав та мотивів відмови у позові скасувати та постановити у цій частині нове рішення, яким у позові відмовити повністю у зв'язку з недоведеністю порушення прав позивачів.

У своїй апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про порушення вимог чинного законодавства при прийнятті Сільрадою оскаржуваного рішення. В ході розгляду справи було встановлено, що права позивачів не порушені, вимоги чинного станом на 27.10.2014 року законодавства України були повністю дотримані, а тому суд першої інстанції безпідставно застосував позовну давність.

Крім того, апелянт вважає, що суд першої інстанції в рішенні суду не зазначив усіх фактичних обставин та наданих на їх підтвердження доказів в частині обґрунтування перебігу строку позовної давності та не дав оцінки усім аргументам та доказам, що надавалися відповідачами, з яких вбачається що позивачі та їх представники приймали безпосередню участь у здійсненні дій по припиненню прав користування спірними земельними ділянками та передачі їх в подальше користування відповідачам, що свідчить про те, що позивачі знали про припинення права користування спірними земельними ділянками з моменту вчинення оскаржуваних ними актів. Тому апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції має бути змінене в частині підстав та мотивів відмови у позові, в цій частині має бути постановлене нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю у зв'язку з недоведеністю порушення прав позивачів.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.12.2018р. апеляційну скаргу Громадської організації “Сокіл” на рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 залишено без руху, встановлено скаржнику строк для усунення недоліків, виявлених при поданні апеляційної скарги, а саме: надати до суду докази сплати судового збору у встановленому законодавством розмірі (доплатити) та описи вкладення документів, що були надіслані учасникам справи разом з копією апеляційної скарги протягом 7 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху

27.12.2018р. від Громадської організації “Сокіл” до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла заява про усунення недоліків, до якої апелянтом додано платіжне доручення №84 від 20.12.2018р. на суму 7929,00 грн. та описи вкладення поштових відправлень.

Відповідно до ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.12.2018р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Громадської організація «Сокіл» на рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18, об'єднано до сумісного розгляду апеляційну скаргу Громадської організація «Сокіл» з апеляційною скаргою Заступника військового прокурора Південного регіону України, встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу протягом 7 днів з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Мисливсько-рибальське підприємство “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь” звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 в частині підстав та мотивів відмови у позові скасувати та постановити у цій частині нове рішення, яким у позові відмовити повністю у зв'язку з недоведеністю порушення прав позивачів.

Доводи апеляційної скарги Мисливсько-рибальського підприємства “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь” є аналогічними твердженням, викладеним у апеляційній скарзі Громадської організації “Сокіл”.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.12.2018р. апеляційну скаргу Мисливсько-рибальського підприємства “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь” на рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 залишено без руху, встановлено скаржнику строк для усунення недоліків, виявлених при поданні апеляційної скарги, а саме: надати до суду докази сплати судового збору у встановленому законодавством розмірі (доплатити) та описи вкладення документів, що були надіслані учасникам справи разом з копією апеляційної скарги протягом 7 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

27.12.2018р. від Мисливсько-рибальського підприємства “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь” до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла заява про усунення недоліків, до якої апелянтом додано платіжне доручення №429 від 20.12.2018р. на суму 7929,00 грн. та описи вкладення поштових відправлень.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.12.2018р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Мисливсько-рибальського підприємства «Сокіл» громадської організації «Військово-мисливське товариство «Південь» на рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18, об'єднано до сумісного розгляду апеляційну скаргу Мисливсько-рибальського підприємства «Сокіл» громадської організації «Військово-мисливське товариство «Південь» з апеляційними скаргами Заступника військового прокурора Південного регіону України і Громадської організація «Сокіл», встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Також, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю “Лагуна-Юг” звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 змінити в мотивувальній частині щодо обґрунтування судом відмови в задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності та відмовити у задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушень вимог чинного законодавства при прийнятті Молодіжненською сільською радою Овідіопольського району Одеської області рішення та укладення відповідних договорів оренди землі.

Доводи ТОВ «Лагуна-Юг» частково є аналогічними з доводами ГО «Сокіл» та МРП «Сокіл», детально викладені в апеляційній скарзі. Крім того, ТОВ «Лагуна-Юг» вважає, що заступник військового прокурора не має повноважень відповідно до ст.23 Закону України «Про прокуратуру» подавати позов в інтересах Кабміну, так як відсутня письмова вказівка чи наказ Генерального прокурора України, його першого заступника чи заступника. Суб'єктом подання такого позову є саме Генеральний прокурор або за його особистим дорученням чи наказом прокурор регіональної прокуратури. Представництво в суді та подання відповідного позову здійснює саме прокурор, а не орган прокуратури. Саме прокурор, а не обласна чи регіональна прокуратура є суб'єктом прав, передбачених Законом «Про прокуратуру» щодо представництва інтересів держави. Також ТОВ «Лагуна-Юг» вважає, що прокурор не мав жодних законних підстав подавати позов в інтересах держави в КЕВ м.Одеси, яке не є державним органом, а є державною установою.

Крім того, ТОВ «Лагуна-Юг» вважає, що суд першої інстанції не прийняв до уваги всі обставини справи, що були встановлені судом, не врахував, що станом на 27.10.2004 року діяли норми ЗК України, які дозволяли Сільраді приймати оскаржуване рішення, а Міноборони та КЕЧ м.Одеси, а в подальшому - КЕВ м.Одеси як землекористувачі вчинили дії щодо відмови від права користування земельними ділянками в межах своїх повноважень. У зв'язку з цим скаржник вважає, що у задоволенні позову слід відмовити не у зв'язку з пропуском позовної давності, а на підставі відсутності порушень вимог чинного законодавства при прийнятті Молодіжненською сільською радою Овідіопольського району Одеської області оскаржуваного рішення. В такому разі позовна давність не підлягає застосуванню. Крім того, ТОВ «Лагуна-Юг» послажться на практику Європейського суду з прав людини, зокрема, щодо застосування принципів належного урядування, правової визначеності, верховенства права та непропорційного втручання держави у право власності, зокрема на рішення в аналогічній у справі «Фонд «Батьківська турбота проти України» (заява №5876/15) від 18.10.2018.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.12.2018р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Лагуна-Юг” на рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 залишено без руху, встановлено скаржнику строк для усунення недоліків, виявлених при поданні апеляційної скарги, а саме: надати до суду докази сплати судового збору у встановленому законодавством розмірі протягом 7 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

28.12.2018р. від Товариства з обмеженою відповідальністю “Лагуна-Юг” до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла заява про усунення недоліків, до якої апелянтом додано платіжне доручення №77 від 21.12.2018р. на суму 10572,00 грн.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 29.12.2018р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лагуна-Юг» з апеляційними скаргами Заступника військового прокурора Південного регіону України, Громадської організація «Сокіл» і Мисливсько-рибальського підприємства «Сокіл» громадської організації «Військово-мисливське товариство «Південь», встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Відповідно до ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.01.2019р. справу №916/1526/18 призначено до розгляду на 30.01.2019р.

25.01.2019р. від Міністерства оборони України до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційні скарги, яким відповідач-2 не погоджується з доводами апеляційних скарг Громадської організація «Сокіл», Мисливсько-рибальського підприємства «Сокіл» громадської організації «Військово-мисливське товариство «Південь», Товариства з обмеженою відповідальністю «Лагуна-Юг», просить залишити їх без задоволення. Водночас, доводи апеляційної скарги Заступника військового прокурора Південного регіону України Міністерства оборони України вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

28.01.2019р. від Військової прокуратури Південного регіону України до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційні скарги, відповідно до якого прокуратура вважає безпідставними доводи апеляційних скарг Громадської організація «Сокіл», Мисливсько-рибальського підприємства «Сокіл» громадської організації «Військово-мисливське товариство «Південь», Товариства з обмеженою відповідальністю «Лагуна-Юг», просить залишити їх без задоволення.

28.01.2019р. від Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшло клопотання про розгляд справи зв відсутністю представника відповідача-1.

У судовому засіданні 30.01.2019р. оголошено перерву до 06.02.2019р.

05.02.2019р. від Мисливсько-рибальського підприємства «Сокіл» громадської організації «Військово-мисливське товариство «Південь» до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли заперечення на відзив Міністерства оборони України, якими відповідач-3 не погоджується з твердженнями позивача-2, викладеними у відзиві на апеляційні скарги.

У судовому засіданні 06.02.2019р. оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Згідно зі ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційних скарг Заступника військового прокурора Південного регіону України, Громадської організація “Сокіл”, Мисливсько-рибальського підприємства “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь” та Товариства з обмеженою відповідальністю “Лагуна-Юг”, колегія суддів встановила.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до листа Голови Ради Південного регіону Товариства військових мисливців та рибалок України Яні К.М. №64 від 28.03.1996 на адресу командуючого військами ОдВО генералу-полковнику Шкидченко В.П. на підставі рішення Командуючого військами ОдВО із земель, закріплених за в/ч А-3156 Раді військово-мисливського товариства ОдВО у 1969 році була виділена земельна ділянка площею 22,4 га, із них 6га прибережної землі, 16,4га земель зсувної зони під будівництво Іллічівської рибацько-туристичної бази.

Рішенням №156/2/3919 від 24.10.1975 Заступника міністра оборони Союзу РСР з будівництва та розквартирування військ генерала-полковника-інженера тов.Геловані А.В. Всеармійському військово-мисливського товариству виділено земельну ділянку, яка була прилегла до Іллічівської рибацько-туристичної бази, зі всіма спорудами, що підтверджується листом №23/1/1250 Квартирно-експлуатаційного управління червоно знаменного Одеського військового округу, підписаного начальником КЕУ КОДВО полковником-інженером Долгановим.

Листом голови Центральної ради Всеармійської військово-мисливського товариства Міністерства оборони Союзу РСР №6/4488 від 24.11.1975 на адресу Голови ОС ВВОО Червонознаменного Одеського військового округу полковника Кузаконя Н.Г. було підтверджено прийняття Першим заступником Міністра оборони СРСР від 29.09.1975 рішення та листа заступника Міністра оборони СРСР з будівництва та розквартирування військ генерала-полковника-інженера тов.Геловані А.В. №156/2/3919 від 24.10.1975, що земельну ділянку, яка прилегла до Іллічівської рибацько-туристичної бази, дозволено передати Всеармійському військово-мисливському товариству, з відшкодуванням товариством Одеському військовому округу вартості будівель на суму 57 тисяч карбованців.

Наказом Командуючого військами Червонознаменного Одеського військового округу №113 від 14.07.1980 року було затвердженого Генеральний план розширення Іллічівської рибальсько-туристичної бази військово-мисливського товариства, а також встановлена територія Іллічівської рибальсько-туристичної бази.

Відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії Б №032344 КЕЧ Одеського району, правонаступником якої відповідно до довідки Південного територіального квартирно-експлуатаційного управління від 24.01.2018 р. № 303/22/7/18 про переформування цих осіб відповідно до директиви Міністерства від 14.03.2002р., є КЕВ м. Одеси, у 1986 році виконкомом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області надано в постійне користування земельну ділянку загальною площею 586,5га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8га, розташована на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області. Вказані землі за формою власності відносяться до державної власності, за цільовим призначенням - до земель оборони.

На підставі Рішення установчої конференції даного Товариства від 04.03.1992р. шляхом реорганізації рад Військово-мисливських товариств Київського, Прикарпатського та Одеського військових округів колишнього СРСР було створене Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України (надалі - Товариство) як Всеукраїнська громадська добровільна некомерційна організація. Товариство на підставі рішення позачергової конференції Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР від 20.06.1992р. вийшло з його складу.

03.05.1993р. Міністерством юстиції України було зареєстровано Статут Товариства (свідоцтво №448). В подальшому до даного статуту вносилися погодженні Мінюстом України зміни та доповнення (від 21.01.1993р., 01.12.1994р., 31.05.2995р. та від 03.11.1999р.). Відповідно до п.1.5 статуту Товариство є правонаступником майна та фінансових ресурсів (прав та обов'язків) Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, розташованого на території України.

Підставою для зазначення такого пункту в статуті Товариства стали документи, які засвідчили факт вищезазначеної реорганізації (шляхом поділу) даної Загальносоюзної організації, рішення позачергової конференції від 01.12.1994р., а також розподільчий акт майнових і фінансових ресурсів даного Всесоюзного товариства від 03.02.1994р. (сформований з урахуванням вимог ст. 37 Цивільного кодексу України), згідно з яким всі майнові об'єкти Загальносоюзного товариства, розташовані на території України перейшли до Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України (як її правонаступника) в день підписання даного акту.

Відповідно до розподільчого акту від 03.02.1994р. «О переходе имущества и финансовых ресурсов (прав и обязанностей) Военно-охотничьего общества Вооруженных Сил СССР в связи с прекращением его деятельности путем реорганизации (разделения) к Обществу военных охотников и рыболовов Украины (правопреемнику)», затвердженого Постановою №6 Президії Центральної ради Загальноармійського мисливського товариства від 17.02.1994р., Товариству військових мисливців та рибалок Збройних Сил України як правонаступнику було передано всі фінансові ресурси та майнові об'єкти Загальносоюзного товариства, які були розташовані на території України. Цей розподільчий акт є чинним, доказів що він був оскаржений в судовому порядку та скасований суду не надано.

13.05.2003р. на засіданні Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації щодо власності на майно колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, яке розташоване на території України (далі - Комісія), було прийняте рішення, в якому зафіксовані та зазначені наступні факти, обставини і документи.

Так, при розподілі майна цієї Загальносоюзної організації Товариство не допустило зміни форми власності і статуту власника майна громадської організації розташованого на території України. Форма власності на це майно, як і була, так і залишилася колективною. Відповідно до ст.21 Закону України «Про об'єднання громадян» громадська організація набувала права власності, зокрема, на майно та кошти, придбані на підставах не заборонених законом, в тому числі і на підставах правонаступництва.

У відповідності із Законом України «Про власність» (набрав чинності з 15.04.1991р.) право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном (ст.2); власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ст.4) володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом (ст.49).

У своїй власності Товариство мало кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. В розділі ІV Статуту Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР були визначені джерела утворення майна цієї організацій. Воно було створене включно за рахунок членських внесків та громадсько-фінансової діяльності підприємств Товариства.

Про виключно громадські джерела фінансування та придбання майна Товариства вказано в Наказі Міністерства оборони СРСР від 29.08.1986 №185 та в листі Голови Центральної ради Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР генерал-лейтенанта у відставці І.Магонова (від 27.09.1992р. №10р/327) до Міністерства оборони України К.П. Морозова.

Довідкою від 24.03.1993р. №123 Управління розквартирування військ і експлуатації фонду будівельно-квартирних органів Міністерства оборони України засвідчило, що в своєму віданні дане управління не має основних і обігових коштів, які належать Військово-мисливському товариству України (на майновій базі якого і зареєстровано в травні 2003 року Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України.)

Право власності Товариства на майно Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР було підтверджено також в листах заступника Міністра юстиції М.Хандуріна від 21.02.1995р. №16-219 до Міноборони України та від 01.04.1996р. №2-5-1198 до Мінекономіки, що свідчить про те, що Міністерство оборони України було проінформоване про статус майна Товариства ще 21.02.1995.

Листом від 05.05.1995р. №16-3-114 Міністерство юстиції України на звернення Контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації від 20.04.1995р. №06-24/7-130 надало перелік об'єднань громадян, зареєстрованих ним на зазначену дату, які є правонаступниками організації колишнього Союзу РСР. Цей перелік нараховував 11 таких об'єднань, серед яких під реєстраційним №488 (№п/п 11) було зазначено «Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України».

Положення постанови Верховної Ради України від 04.02.1994р. №3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» не стосувалися Товариства, оскільки Товариство виконало Постанову Верховної Ради України від 10.04.1992р. №2268 і зафіксувало в порядку, передбаченому чинним на той час законодавством, в своїх статутних документах свій правонаступницький статус відповідної Загальносоюзної організації, не змінюючи при цьому ні форму власності, ні статус власника майна такої (відповідної) громадської організації, як того і вимагає норма ст. 4 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування» - п.43 та п.44 цього відзиву.

Положення Постанови Верховної Ради України від 10.04.1992р. №2268 про тимчасову зміну форми власності на майно громадських організацій - з «колективної» на «державну» не відповідало положенням ст.4 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування» та ст.4 Закону України «Про власність». Зазначеною Постановою ВРУ №2268 Кабінету Міністрів України було доручено визначити державні органи управління на майно загальносоюзних організацій колишнього Союзу РСР

В додатку до постанови КМУ №18 був наведений перелік Підприємств, організацій та об'єктів колишнього військово-мисливського товариства Збройних сил СРСР, серед якого відсутнє чітко визначене майно - спірна база відпочинку «Сокіл» або наведений такий чіткий опис майна та його параметри, за яким би можна було його ідентифікувати як базу відпочинку «Сокіл» на території Молодіжненської сільської ради (військового містечка №1 м.Іллічівськ), хоча з 1975 року і на той час база відпочинку мала назву «Іллічівська рибальсько-туристична база».

В 1995р. Міністерством оборони України була створена спільна комісія щодо вирішення питання про прийняття такого майна, за наслідками роботи якої був зроблений висновок про недоцільність цієї операції в зв'язку з відсутністю у бюджеті Міноборони коштів на його утримання, а також фінансування відповідних природоохоронних заходів, спрямованих на охоту, біотехніку та відновлення тваринного світу. Міністерство оборони України неодноразово зверталось до Кабінету Міністрів України (лист від 11.03.1996р. №163/1/103 та 22.10.1996р. №148/у/500 за підписами Міністрів ОСОБА_1 та О.Кузьмука) з пропозицією звернутися до Верховної Ради України щодо законодавчого визначення суб'єктом права власності на це майно Товариства військових мисливців і рибалок Збройних Сил України. Міноборони України в зазначеному листі №148/у-500 вказало, що йому відомо про те, що право власності на майно набуло Товариство військових мисливців та рибалок ЗСУ, що зафіксовано в Статуті Товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ, зареєстрованому в Мінюсті 03.05.1993, свідоцтво №448.

05.04.1995 Першим заступником Голови Верховної Ради України №02-3/497 ОСОБА_2 на ім'я ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був спрямований лист Кабінету Міністрів України від 27.03.1995 №25-899/4, яким було доведено до Контрольної комісії з питань приватизації та відповідного Комітету спільні пропозиції Міністерства економіки, Фонду державного майна, Міністерства фінансів, Міністерства юстиції та Міністерства статистики України «Щодо порядку визначення суб'єктів права власності на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» (сформульовані в листі Мінекономіки від 21.03.1995 №23-10/734-10). В даному листі цими відомствами були запропоновані критерії визначення суб'єктів права власності на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР.

Листом Голови комісії Верховної Ради України з питань правової політики та судово-правової реформи В.Стретовича від 17.10.1995, направленого на ім'я начальника управління капітального будівництва і розквартирування військ збройних сил України Л.О. Рудковського, було зазначено факт набуття Товариством мисливців та рибалок Збройних Сил України права власності на спірне майно.

З листа Голови Ради Південного регіону Товариства військових мисливців та рибалок України Яні К.М. №64 від 28.03.1996 вбачається, що в 1990 році за рахунок коштів військово-мисливського товариства було завершено будівництво котельної, спального корпусу та дерев'яних збірно-щитових будинків загальною кількістю на 800 місць. З метою впорядкування землекористування та зменшення плати земельного податку Яні К.М. просив командуючого військами ОдВО генерал-полковника Шкидченко В.П. клопотати перед начальником ГУ розквартирування військ та капітального будівництва ВС України про відвід та закріплення земель в/ч А-3156 за Радою Південного регіону товариства військових мисливців та рибаків ВС України.

Відповідно до рішення (візи) генерал-полковника ОСОБА_5 ОСОБА_6 було доручено підготувати документи (клопотання) встановленим порядком в строк до 06.04.1996. Відповідно до рішення (візи) від 03.04.1996 начальника Розквартирування військ і капітального будівництва ЗС - начальника ГУ розквартирування військ і капітального будівництва Міноборони України генерала-полковника Рудковського Д.О. Ходаковському було доручено оформити та доповісти до 20.04.1996р.

Командувач Південного ОК генерал-полковник Затинайко О.І. подав начальнику Розквартирування військ і капітального будівництва ЗС - начальнику ГУ розквартирування військ і капітального будівництва Міноборони України генерал-полковник Рудковському Д.О. клопотання, в якому з метою упорядкування землекористуванням, виконання чинного законодавства щодо сплати земельного податку Військово-мисливським товариством вважав за доцільне відвести земельну ділянку площею 22,4га із земель МО України та передати її в постійне користування Південній раді військово-мисливського товариства ЗСУ у порядку, передбаченому ЗК України.

З вказаного клопотання вбачається, що на підставі наказу командувача військами ОдВО від 12.02.1980 №22 була створена Іллічівська рибальсько-туристична база військово-мисливського товариства (військове містечко №І-1 Одеського гарнізону).

18.02.2000р начальник Розквартирування військ і капітального будівництва ЗС - начальник ГУ розквартирування військ і капітального будівництва Міноборони України генерал-полковник Рудковський Д.О. подав Міністру оборони генералу армії України Кузьмуку О.І. довідку-доповідь №163/467 з метою отримання рішення, в якій вважав за можливе клопотання командувача Південного ОК генерал-полковника Затинайка О.І. задовольнити та передати в народне господарство для використання під рибальсько-туристичну базу Іллічівського військово-мисливського товариства 22,4 га земель військового містечка №1 м.Іллічівськ. В цій довідці було також підтверджено, що на вказаній території на підставі наказу Командувача військами Одеського військового округу від 12.02.80 №22 була створена Іллічівська рибальсько-туристична база військово-мисливського товариства. Також в цій довідці було вказано, що понад 20 років дана територія в інтересах Збройних сил України не використовується та подальше утримання її для Міноборони не планується. Станом на 2000 рік діяв ЗК України 1990, норми якого передбачали, що підставою для прийняття відповідною Радою народних депутатів рішення про припинення права постійного користування землею за добровільною відмовою від права користування земельною ділянкою чи її частиною є заява землекористувача.

18.02.2000 Міністр оборони України Кузьмук О.І. прийняв рішення про передачу в народне господарство земельної ділянки площею 22,4га з території військового містечка № НОМЕР_1 м.Іллічівськ, вказавши «згоден» на довідці-доповіді №163/467.

Листом начальника Розквартирування військ і капітального будівництва ЗС - начальника ГУ розквартирування військ і капітального будівництва Міноборони України генерал-полковника Рудковського Д.О.№163/483 від 21.02.2000 командувачу військами південного оперативного командування генерал-полковника Затинайка О.І. було повідомлено, що Міністр оборони України генерал армії України Кузьмук О.І. рішенням від 18.02.2000 дозволив передати в народне господарство земельну ділянку площею 22,4га з території військового містечка № НОМЕР_1 м.Іллічівськ відповідно до наданої схеми. Передачу земельної ділянки доручено здійснити відповідно до діючого законодавства з внесенням змін в облікові дані. В свою чергу, як вбачається з «візування» на цьому листі, відповідальні посадові особи, в тому числі начальник КЕУ Південного оперативного командування Реус В.М., повинні були вчинити певні дії щодо передачі земельної ділянки в користування.

Розпорядженням начальника Розквартирування військ і капітального будівництва ЗС - начальника ГУ розквартирування військ і капітального будівництва Міноборони України генерал-полковника Рудковського Д.О. від 26.10.2000 №12р на виконання вимог Постанови КМУ від 13.01.1995р. №18 було запропоновано начальнику Головного КЕУ Міноборони України до 30.10.2000р. призначити комісію для проведення інвентаризації та прийому майна колишнього ВМТ ЗСУ СРСР, що перелічене в Переліку майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, управління яких покладається на міністерства, додатку постанови КМУ від 13.01.1995 №18. Серед переліку цього майна в Постанові КМУ №18 була відсутня Іллічівська рибальсько-туристична база. Зазначеним розпорядженням було запропоновано у строк до 30.01.2001р. представити акти інвентаризації та прийому майна до сфери управління Міноборони України.

Довідкою Фінансово-економічного управління Південного оперативного командування від 25.10.2000р. №24/1/2186 було підтверджено, що військово-мисливське Товариство ОдВО - Південна регіональна організація Товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ, була і є громадською організацією, що здійснює свою діяльність на підставі повного госпрозрахунку і самофінансування. Фінансування військово-мисливського Товариства ОдВО не здійснювалося, все майно, яке є на балансі Південної регіональної організації, являється колективною власністю цієї організації і їй представлено виключне право ним управляти, володіти і розпоряджатися.

Наказом Начальника квартирно-експлуатаційного управління Південного оперативного командування від 25.12.2000р. №56 «Про прийняття на облік майна товариства військових мисливців та рибалок ЗС України» було наказано на підставі актів інвентаризації та прийому майна Товариства військових мисливців та рибалок взяти на облік в Одеську КЕЧ Іллічівську базу відпочинку «Сокіл».

Листом №31/1/646 від 10.12.2002 начальник КЕУ Південного оперативного командування Реус В.М. направив голові Ради Південної регіональної ТВМР ЗС України Яні К.М. копію листа №163/483 від 21.02.2000 про дозвіл Міністерства оборони України на передачу в народне господарство земельної ділянки 22,4га військового містечка №1 м.Іллічівська для подальшого використання під рибальсько-туристичну базу Військово-мисливського Товариства. Так, як станом на 10.12.2002 вже набрав чинності ЗК України 2001, то КЕУ Південного оперативного командування як керівний орган землекористувача - Квартирно-експлуатаційної частини Одеського району визнавав не тільки факт наявності дозволу Міністерства оборони України на передачу земельної ділянки 22,4га, але і його чинність.

17.01.2003р. начальник КЕУ Південного оперативного командування Реус В.М. направив голові Овідіопольської райадміністрації Левчуку В.В. листа №31/1/37, в якому повідомив, що на підставі дозволу Міністерства оборони України №163/483 від 21.02.2000р. про відмову від земельної ділянки 22,4га військового містечка №1 м.Іллічівська та клопотання президії Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ, не заперечує проти оформлення цієї земельної ділянки за призначенням: 16,4га - базі відпочинку «Сокіл» мисливського-рибалського підприємства «Сокіл» Південної організації ТВМР ЗС України; 2,2 га - ТОВ «Лагуна-Юг»; 3,8га - ГО «Сокіл».

Розпорядженням Овідіопольської районної державної адміністрації №65 від 06.02.2003р. було визнано за Мисливсько-рибальським підприємством «Сокіл» Південної організації товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ право власності на будівлі та споруди бази відпочину «Сокіл», які перебувають на балансі вказаного підприємства і знаходяться на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району згідно з переліком (додаток).

25.03.2003р. виконкомом Молодіжненської міської ради було видане свідоцтво про право власності на нерухоме майно (бланк серії НОМЕР_2 ) - нежитлові будівлі, споруди бази відпочинку «Сокіл», що належить МРП «Сокіл» ПРОТ ВМР ЗСУ.

Рішенням Молодіжненської сільської ради №237 від 31.10.2003р. Мисливсько-рибальському підприємству «Сокіл» Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ був наданий дозвіл на проведення робіт по інвентаризації земель, зайнятих під існуючими будівлями та спорудами, комунікаціями при умові оформлення права власності на існуючі будівлі та споруди в Овідіопольському бюро технічної інвентаризації.

12.12.2003р. між Мисливсько-рибальським підприємством «Сокіл» Південної регіональної організації Товариства мисливців та рибалок ЗС України та ТОВ «Лагуна-Юг» був укладений договір купівлі-продажу, на підставі якого ТОВ «Лагуна-Юг» купило 65/1000 частину у праві власності на будівлі та споруди бази відпочинку «Сокіл», що знаходиться в с.Молодіжне, вул.Набережна,4. Перелік будівель та споруд, які перейшли в власність ТОВ «Лагуна-Юг», вказано в п.1 договору купівлі-продажу.

Рішенням від 13.05.2003р. засідання Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації щодо власності на майно колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, яке розташоване на території України (далі - Комісія), було вирішено:

- Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України фактично з 03.02.1994р. (дня підписання акту прийняття-передачі) набуло право на користування, володіння та розпорядження майном колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРС, яке розташоване на території України;

- рекомендувати Кабінету Міністрів України внести зміни до його Постанови від 13.01.1995р. №18 «Про визначення органів управління майном громадських організацій колишнього Союзу РСР» в частині вилучення з неї підприємств, організацій та об'єктів колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, правонаступником якого є Товариство військових мисливців та рибалок збройних Сил України;

- звернутися до Генеральної прокуратури України з пропозицією здійснити заходи по захисту майнових прав Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України;

- рішення Комісії направити до Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управлінням народним громадянством, власності та інвестицій, Кабінету Міністрів України, Міністерству оборони України та заявнику - товариству військових мисливців та рибалок Збройних Сил України.

Листами Комісії від 21 травня 2003 року за №06-24/15-200 дане Рішення Комісії від 13.05.2003 було направлене до Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестиції, КМУ, Міністерства оборони України, Генеральної прокуратури України та Фонду державного майна.

Рішенням Господарського суду міста Київа від 05.12.2002 року у справі №18/375 , залишеного без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2003 та постановою Верховного Суду України від 18.11.2003 у справі №3-2241к03/45/18, було зобов'язано Товариство військових мисливців та рибалок ЗСУ провести інвентаризацію та повернути на користь Міністерства оборони України майно, а саме: виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військового-мисливського товариства Прикарпатського військового округу, 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу. Таким чином, у вказаних судових рішеннях було наведено зміст додатку до Постанови КМУ №18 від 13.01.1995, однак жодним чином не було ідентифіковано майно, в тому числі спірна база відпочинку «Сокіл» або Іллічівська рибацько-туристична база, яке потрібно передати на користь Міноборони.

03.03.2004р. спеціальна контрольна комісія з питань приватизації Верховної Ради України прийняла рішення «Про стан виконання Рішення Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації від 13.05.2003 «Щодо власності на майно колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, яке розташоване на території України», в якому вказала, що наявні у Комісії матеріали з даного питання чітко засвідчили зволікання в діях державних органів виконавчої влади в 1992-1994 роках щодо виконання доручень ВР України та Президента України, стосовно забезпечення законодавчого визначення суб'єктів права власності на майно регіональних структур загальносоюзних громадських організацій та їх центральних органів, яке розташоване на території України, та визначення державних органів управління майном тих Загальносоюзних громадських організацій, на яке в установленому ст. 37 Цивільного кодексу України порядку не було засвідчено правонаступництво відповідною українською громадською організацією. Комісія також зазначила, що Українська громадська організація військових мисливців (як регіональна структура колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР), яка, в послідуючому зареєструвалася як Товариство військових мисливців та рибалок ЗСУ, на виконання Постанови ВРУ №268 від 10.04.1992 щодо забезпечення (обумовленого першим абзацом її постановляючої частини) вимоги якнайшвидшого визначення правонаступників на майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, які розташовані на території України, в рамках діючого на той час правового поля вжила всіх заходів щодо своєчасного розподілу майна з метою виділення з нього і прийняття по акту з пооб'єктним переліком всього майна даної союзної організації, яке розташоване на території України. Проаналізувавши матеріали Комісія прийшла до висновку, що Товариство стало правонаступником згідно законодавства України з моменту підписання та затвердження розподільчого Акту від 03.02.1994 про перехід майна та фінансових ресурсів (прав та обов'язків) Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР у зв'язку з припиненням його діяльності шляхом реорганізації (поділу) до Товариства (правонаступнику) та інших документів. Комісія встановила, що розподільчий акт від 03.02.1994 було оформлено у відповідності законодавства України - ст.37 Цивільного кодексу Української РСР (1963), який, з перших днів набуття Україною незалежності став частиною національного законодавства. Такий висновок Комісії базувався, зокрема, і на факті реєстрації цього положення в самому Статуті товариства Міністерством юстиції України, яке внесено в його п.1.5. встановленим порядком на підставі наданих органу реєстрації документів, які підтверджують його правонаступництво. Про це наголошено і в листах Міністерства юстиції України від 21.02.1995 за №16-219, від 20.04.1995 за №06-24/7-130 та від 01.04.1996 за №2-5-11-98, які направлялися до Контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації, Міністерства оборони та до Міністерства економіки України.

Зазначення в статуті Товариства факту правонаступництва ним на майно колишньої союзної організації даною організацією засвідчує визнання державою України в особі Міністерства юстиції України того факту, що рішення про реорганізацію Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР шляхом розподілу з боку представництва від українських організацій було прийняте правомірно на підставі національного законодавства України, а не колишнього Союзу РСР.

Також Комісія зазначила, що у Міністерства оборони України до 1999 року не було бажання (обґрунтованого недостатністю бюджетного фінансування) взяти під своє підпорядкування майно військово-мисливських товариств колишніх Київського, Прикарпатського та Одеського військових округів. Про це чітко засвідчують звернення до Кабінету Міністрів України двох Міністрів оборони Шмарова В.М. (від 11.03.1996 №163/1/103) та Кузьмука О.І. (від 24.10.1996 №148/у-500) з пропозицією відмінити постанову КМ України від 13.01.1995 №18 в частині підпорядкування Міністерству оборони пойменованих в ній підприємств, організацій та об'єктів колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР та звернутися до ВР України з питання щодо законодавчого визнання Товариства військових мисливців та рибалок Збройних Сил України, як суб'єкта права власності на них.

Комісія також дійшла висновку, що Постанова Кабінету Міністрів від 13.01.1995 №18 за своїм змістом уже давно втратила чинність, виходячи з наступного: відповідно до п.2 постанови КМ України від 13.01.1995 №18, передача зазначених в додатку до неї підприємств, організацій та об'єктів колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, розташованих на території України до Міноборони України повинна була бути проведена в 2-х денний термін - до 15 січня 1995року. Відповідно до п.2 цієї постанови передача повинна була здійснюватися на умовах визначених «Порядком передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків та споруд», затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР №285 від 28.04.1980. Але Міністерство оборони України це доручення Уряду не виконало, а зазначений в цій постанові «Порядок передачі» втратив чинність з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови №678 від 26.06.1996, якою було затверджено «Порядок передачі державного майна». Проте, і цей Порядок втратив чинність на підставі постанови КМ України №1482 від 21.09.1998, якою затверджено «Положення про порядок передачі права державної власності». Проте, дане Положення визначає порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності із сфери управління міністерств, інших центральних органів та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів АРК, Фонду державного майна, інших державних органів, які відповідно до законодавства здійснюють функції управління державним майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності (яким державне майно передано у безоплатне користування) до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном або самоврядних організацій. Тобто Положення ні в якій мірі не стосується Товариства.

2.49. Враховуючи той факт, що Кабінет Міністрів України ухиляється від виконання п.2 Рішення Комісії від 13.05.2003 «Щодо власності на майно колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, яке розташоване на території України», а Громадська організація «Товариство військових мисливців та рибалок Збройних Сил України» повідомила Комісію, що вона не погоджується з Рішенням Верховного Суду України, прийнятого в листопаді 2003 року, Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації вирішила звернутися до Президента України з пропозицією своїм указом, на підставі п.16 першої частини ст.106 Конституції України, скасувати Постанову Кабінету Міністрів України №18 від 13.01.1995 «Про визначення органів управління майном громадських організацій колишнього Союзу РСР» в частині вилучення з додатку до неї пункту 2, в якому зазначено, що пойменовані в ній підприємства, організації та об'єкти колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР підпорядковані Міністерству оборони України.

03.02.2004р. за участі представника КЕВ м.Одеси був складений та підписаний Акт інвентаризації земельних ділянок, яким було встановлено, що під базою відпочинку «Сокіл» знаходиться земельна ділянка, площа якої за результати зйомки складає 17,2745га, з них в користуванні МРП «Сокіл» Південної регіональної організації ТВМР ЗСУ знаходиться 9,8131га, ГО «Сокіл» - 4,51га, ТОВ «Лагуна-Юг» - 2,9514га, всього загальна площа - 17,2745га із земель оборони, які згідно з земельно-обліковими даними перебували в користуванні Міноборони України Південного оперативного командування КЕВ м. Одеси під базою відпочинку «Сокіл». Також як слідує з цього акту, на вказаній земельній ділянці, яка знаходиться в с.Молодіжне, знаходяться будівлі та споруди (нерухоме майно) МРП «Сокіл», ГО «Сокіл» та ТОВ «Лагуна-Юг».

У 2004 році представником КЕВ м.Одеси начальником Яковенко В.А. був підписаний акт прийому-передачі земельної ділянки, яка надана в постійне користування МО України КЕО м.Одеси, фактично зайнятої під розміщення бази відпочинку «Сокіл» МРП «Сокіл», в землі запасу с Молодіжне Овідіопольського району. З цього акту вбачається, що на підставі дозволу Міноборони України №163/483 від 21.02.2000 та листа начальника КЕУ Південного оперативного командування №31/1/37 від 17.01.2003 здійснено передачу та прийом земельної ділянки 17,2745, яка знаходиться в постійному користуванні КЕО м.Одеси в землі запасу Молодіжненської сільської ради. Передача вказаної земельної ділянки здійснена для подальшого її законодавчого оформлення в користування МРП «Сокіл». Додаток - схема зовнішніх мереж земельної ділянки.

В листі від 15.06.2004р. №31/1/447 начальник Квартирно-експлуатаційного управління Південного оперативного командування Реус В.М. повідомив голову Молодіжненської сільської ради Конареву Л.І. та Начальника Овідіопольського районного відділу земельних ресурсів Стадника О.П. про те, що на підставі розпорядження начальника КЕУ ОдВО від 07.02.1997 №23/1/72 Одеська КЕЧ району передала Херсонській КЕЧ району фонди військового містечка №І-1 Одеського гарнізону, у складі яких була передана земельна ділянка площею 145,8га, на якій розташовані будівлі та споруди містечка. Також в цьому листі було вказано, що на зазначеній земельній ділянці розміщена база відпочинку «Сокіл» Південної регіональної організації Товариства військових мисливців. При цьому при здійсненні передачі в акт прийому-передачі від 27.02.1997 Одеською КЕЧ району помилково була включена земельна ділянка площею 22,4га, на якій розміщені будівлі та споруди бази відпочинку «Сокіл» Південної регіональної організації Товариства військових мисливців, та які належать базі на праві власності.

Крім того, в листі від 15.06.2004р. №31/1/447 начальник КЕУ Реус В.М. зазначив, що розпорядженням ГУ розквартирування військ та капітального будівництва МО України від 21.01.2000 №163/483 зазначену вказану ділянку площею 22,4га дозволено вилучити із земель Міністерства оборони, про що вже направлявся лист за вихідним КЕУ Південного ОК від 17.01.2003 №31/1/17.

02.08.2004р. ТВО військового прокурора Одеського гарнізону Дорошенко В.В. направив голові Молодіжненської сільської ради листа №3331 на запит №3284 від 28.07.2004, в якому повідомив, що за результатами проведеного ознайомлення щодо використання земель, на яких розташовані бази відпочинку «Сокіл», ГО «Сокіл», ТОВ «Лагуна-Юг» порушень діючого земельного законодавства не встановлено, у зв'язку з чим буд-який документ прокурорського реагування не вносився. ТОВ військового прокурора Дорошенко В.В. повідомив, що обмежень оформлення юридичних угод, пов'язаних з земельним законодавством, не вбачається.

27.10.2004р. Молодіжненська сільська рада прийняла оскаржуване рішення №611-VI, яким затвердила технічну документацію по інвентаризації земельних ділянок Міноборони України Південного ОК КЕВ м.Одеси під базою відпочинку «Сокіл» МРП «Сокіл» Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ в с.Молодіжному; віднесла земельну ділянку загальною площею 17,2745га до категорії земель рекреаційного призначення; припинила право КЕВ м.Одеси на частину земельної ділянки площею 17,2475га, та передала в довгострокову оренду на 49 років МРП «Сокіл» - земельну ділянку площею 9,8131га, громадській організації «Сокіл» - земельну ділянку площею 4,5100га та ТОВ «Лагуна-Юг» - земельну ділянку площею 2,9514га.

Підставою для прийняття Молодіжненською сільською радою рішення від 27.10.2004р. №611-VI стала технічна документація по інвентаризації земельних ділянок Міністерства оброни України, Південного оперативного командування, КЕВ м.Одеси під базою відпочинку «Сокіл» МРП «Сокіл» Південної регіональної організації товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ, яка була розроблена на підставі рішення Молодіжненської сільської ради №237 від 31.10.2003р., а також вищевказаної довідки-доповіді начальника ГУ розквартирування військ і капітального будівництва МОУ від 18.02.2000 Рудковського Д.О. на ім'я міністра оброни України Кузьмука О.І., якою запропоновано задовольнити клопотання командувача Південного оперативного командування Затинайка О.І. та передати в народне господарство для використання під риболовно-туристичну базу Іллічівського військово-мисливського товариства 22,4га земель військового містечка №1.

30.12.2014р. між Молодіжненською сільською радою та МРП «Сокіл», ГО «Сокіл» та ТОВ «Лагуна-Юг» були укладені договори оренди землі: договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004 з ТОВ «Лагуна-Юг» відносно земельної ділянки площею 2,9514га; договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004 з МРП «Сокіл» відносно земельної ділянки площею 9,8131га; договір оренди земельної ділянки від 30.12.2004 з ГО «Сокіл» відносно земельної ділянки площею 4,5100га.

Листом №01-7/148 від 02.03.2007р. Голова Верховної Ради України Мороз О.О. повідомив Прем'єр-міністра України Януковича В.Ф. про ситуацію з майном, яке належало Військово-мисливському товариству ЗСУ СРСР, яке залишилося в управлінні Товариства військових мисливців та рибалок ЗС України, та зазначив, що Міністерство оборони України ще в 1995 році створило комісію з метою прийняття цього майна, яка дійшла висновку про недоцільність цієї операції в зв'язку з відсутністю коштів у бюджеті міністерства, тому об'єкти власності колишнього Військово-мисливського товариства ЗС СРСР залишились у сфері управління Товариства мисливців і рибалок ЗС України. З цього слідує, що у березні 2007 року Кабінету Міністрів України було достовірно відомо про те, що спірне майно - земельні ділянки та база відпочинку не передані державному органу - Міністерству оборони України та знаходяться у відкритому володінні Товариства.

Матеріали справи свідчать, що Начальник Головного управління військових прокуратур ГПУ Війтеєв Ю. в листі на адресу Міністерства оборони України №10/4-17606-01 від 28.10.2009р. вказав, що станом на 26.10.2009р. майно Товариства військових мисливців та рибалок ЗС України - земельні ділянки та база відпочинку не повернуті Міністерству оброни України і знаходяться у володінні Товариства. Про результати інвентаризації прокурор просив повідомити до 01.12.2009р.

10.02.2012р. Рішенням Молодіженської сільської ради №538 було затверджено проект землеустрою щодо розмежування земель державної та комунальної власності в межах с.Молодіжне на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району.

11.10.2012р. Прокуратура Овідіопольського району Одеської області в особі прокурора Овідіопольського району Одеської області Капланюка В.С. за результатами проведеної перевірки щодо законності дій посадових осіб баз відпочинку «Сокіл» та «Лагуна» листом №3718вих12 повідомила громадян-заявників, що Молодіжненська сільська рада своїм рішенням №611 від 27.10.2004 зобов'язала землекористувачів - б/в «Сокіл», ГО «Сокіл», ТОВ «Лагуна-Юг» розробити проект укріплення берегу Чорного моря та протизсувних заходів для вдосконалення і більш ефективного використання земель рекреаційного призначення. Орган прокуратури отримав доступ до всієї документації, в тому числі оскаржуваного рішення №611, договорів оренди землі, а також до правовстановлюючих документів та документів щодо проведення та оплати берегозахисних робіт, та не встановив порушень діючого законодавства, заходи прокурорського реагування не вживалися.

Оскаржувані договори оренди землі, в яких міститься посилання на оскаржуване рішення сільської ради як підставу їх укладення, у 2005 році та у 2009 році (додаткові угоди з зазначенням кадастрового номера земельної ділянки) були зареєстровані в Книзі записів державної реєстрації договорів оренди Молодіжненською сільською радою та Овідіополським районним відділом Одеської регіональної філії ДП «ЦДЗК».

В 2013 році до Державного реєстру речових прав були внесені відповідні відомості та інформація про речові права відповідачів на земельні ділянки.

Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесені рішення, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дійшла висновків про залишення без задоволення апеляційної скарги Заступника військового прокурора Південного регіону України, про часткове задоволення апеляційних скарг МРП «Сокіл» та ГО «Сокіл» та про задоволення апеляційної скарги ТОВ «Лагуна-Юг з огляду на наступне.

Відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги Заступника військового прокурора Південного регіону України, колегія суддів виходить з того, що доводи прокурора, викладені у позовній заяві та апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, так як оскаржуване рішення Сільради було прийняте в межах компетенції та у відповідності до вимог чинного законодавства.

Задовольняючи частково апеляційну скаргу ГО «Сокіл», МРП «Сокіл» та задовольняючи апеляційну скаргу ТОВ «Лагуна-Юг» колегія суддів виходить з наступного.

Щодо доводів ТОВ «Лагуна-Юг» про відсутність повноважень прокурора на подання відповідного позову в інтересах держави в особі Кабміну та КЕВ м.Одеси, то колегія суддів не приймає такі доводи, так як відповідно до норми абз.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Пунктом 6.4 наказу Генерального прокурора України від 28.05.2015 №6гн фактично надано право Заступнику військового прокурора Південного регіону як прокурору обласного рівня подавати позови в інтересах КМУ, бо цим пунктом Генеральний Прокурор доручив пред'являти позови в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України Генеральній прокуратурі України та прокуратурам обласного рівня.

Що стосується позову в інтересах КЕВ м.Одеси, то колегія суддів виходить з того, що профільний закон забороняє прокурорам представляти інтереси державних компаній. Представництво інтересів державної установи не заборонено. Згідно з частинами 3, 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань.

Аналізуючи зазначені вище положення, слід дійти висновку, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави». Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. «Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Як встановив апеляційний господарський суд, пред'явлення позову у цій справі прокурором в інтересах держави в особі КЕВ м.Одеси викликано саме захистом інтересів держави у суді, оскільки КЕВ м.Одеси є землекористувачем і ним не вжито заходів щодо захисту інтересів держави. Суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що інтереси Держави Україна полягають у збереженні та законному використанні земель оброни. Суд вважає, що наведене прокурором у позовній заяві обґрунтування наявності правових підстав для звернення ним до суду з позовом у цій справі є сумісним з розумінням «інтереси держави» та було достатнім для відкриття провадження у справі. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21.01.2019 у справі №909/516/18.

Судова колегія враховує, що обставини щодо розпорядження землекористувачем КЕЧ м.Одеси та Міноборони спірними земельними ділянками мали місце до 31.12.2002р., зокрема, дозвіл Міністра оборони України Кузьмука О.І. «згоден» проставлений на довідці-доповіді Рудковського Д.О. 18.02.2000, а листом від 21.02.2000 Рудковський Д.О. повідомив командувача військами Південного оперативного командування Затинайка О.І. про рішення Міністра оборони. З огляду на такі обставини, суд вважає за необхідне встановити, чи дійсно тільки Кабінет Міністрів України на той час мав право розпоряджатися спірними земельними ділянками, з огляду на те, що вони обліковувалися як землі оборони.

Так, станом до 01.01.2002 в Україні діяв Земельний кодекс України, прийнятий Законом України від 18.12.1990 та введений в дію з 01.01.1991р. Отже станом на 18.02.200р земельні правовідносини сторін регулювалися саме ЗК України 1990.

При цьому, в ст.58 Конституції України зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Як встановлено судом першої інстанції та перевірено колегією суддів, в період з 1969 по 1980 відповідними органами та посадовими особами Міноброни та підпорядкованих йому структурних підрозділів, в тому числі КЕЧ м.Одеси (землекористувач) земельна ділянка була виділена та передана Всеармійському військово-мисливському товариству (громадській організації) саме для Іллічівської рибацько-туристичної бази.

Матеріали справи свідчать, що Товариство було створене на базі майна Всеармійського військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР та є його правонаступником.

Відповідно до ст.15 ЗК України 1990 державне управління у галузі використання земель здійснювали Кабінет Міністрів України, Уряд Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів і місцева державна адміністрація, Державний комітет України по земельних ресурсах, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та інші спеціально уповноважені на те державні органи відповідно до їх компетенції.

Згідно з нормою п.1 ч.1 ст.27 ЗК України 1990 право користування земельною ділянкою чи її частиною припинялося у разі добровільної відмови від земельної ділянки. Припинення права користування землею у випадку, передбаченому пунктом 1 частини першої цієї статті, провадиться у межах населених пунктів - відповідною Радою народних депутатів, за межами населених пунктів - сільською, селищною, районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів, а у випадку, передбаченому пунктом 9 частини першої цієї статті, - за рішенням Ради народних депутатів, що має право вилучати земельні ділянки.

Колегія суддів погоджується з доводами ТОВ «Лагуна-Юг», що законодавець чітко та однозначно вказав, що в силу ст.29 ЗК України 1990 припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача провадиться саме за заявою землекористувача, без чіткої вказівки якому органу подається така заява.

Як встановлено судом, землекористувачем земельної ділянки станом на 18.02.2000 вважалося КЕЧ м.Одеси, хоча на земельній ділянці вже перебували будівлі та споруди бази відпочинку Товариства.

За таких обставин, суд звертає увагу на норму ч.3 ст.30 ЗК України 1990, згідно з якою при передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди. При цьому нормою закону не було передбачено жодних особливостей щодо статусу таких будівель та споруд.

Відповідно до ст.70 ЗК України 1990 землями для потреб оборони визнавалися землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та внутрішніх військ. Порядок надання земель для потреб оборони визначається законодавством України.

Таким чином, окремими нормами законодавства визначався саме порядок надання земель для потреб оборони, а не припинення права постійного користування землями оборони.

Апеляційний господарський суд встановив, що спірна земельна ділянка ще з 1980 року не використовувалася для потреб оборони, а лише формально була закріплена за КЕЧ м.Одеси як за землекористувачем, так як матеріали справи свідчать, що Міністр оборони України Кузьмук О.І. прийняв відповідне рішення про задоволення клопотання командувача Південного ОК генерал-полковника Затинайка О.І. та передачу в народне господарство для використання під рибальсько-туристичну базу Іллічівського військово-мисливського товариства 22,4 га земель військового містечка №1 м.Іллічівськ, так як на вказаній території на підставі наказу Командувача військами Одеського військового округу від 12.02.80 №22 була створена Іллічівська рибальсько-туристична база військово-мисливського товариства і понад 20 років дана територія в інтересах Збройних сил України не використовується та подальше утримання її для Міноборони не планувалося. Інші докази, які наявні в матеріалах справи, також свідчать, що у Міністерства до 1999 року не було бажання, обґрунтованого недостатністю бюджетного фінансування, взяти під своє підпорядкування майно військово-мисливських товариств колишніх Київського, Прикарпатського та Одеського військових округів, в тому числі базу відпочинку.

З 01.01.2002р. набрав чинності Земельний кодекс України від 2001р., а з 01.01.2004 - ЦК України 2003р.

Відповідно до п.4 Розділу Х «Перехідних положень» ЗК України 2001 матеріали погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земель, щодо яких на момент введення в дію цього Кодексу не прийнято відповідних рішень, підлягають розгляду відповідно до цього Кодексу. Ця норма свідчить, що такі матеріали погодження мали юридичну силу, однак розглядатися були повинні вже у відповідності до процедури, яка була визначена ЗК України 2001.

Відповідно до ст.12 ЗК України 2001 (в редакції станом на 27.10.2004) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад.

За положеннями ст.13 ЗК України 2001 (в редакції станом на 27.10.2004) до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належали, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що станом на 27.10.2004 діяли редакції п.10 та п.12 Розділу Х «Перехідних положень» ЗК України 2001, згідно з якими рішення про розмежування земель державної і комунальної власності в межах населених пунктів приймали відповідні сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої влади, а за межами населених пунктів - органи виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування. До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснювали відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Жодних виключень дана норма станом на 27.10.2004 р. не передбачала. При цьомуколегія суддів зазначає, що станом на 27.10.2004 землі державної та комунальної власності с.Молодіжне не були розмежовані, так як проект землеустрою щодо розмежування земель державної та комунальної власності в межах с.Молодіжне на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району було затверджено Рішенням Молодіженської сільської ради №538 від 10.02.2012.

Таким чином, враховуючи відсутність станом на 27.10.2004 розмежування земель державної і комунальної власності в межах с.Молодіжне та знаходження спірних земельних ділянок в межах с.Молодіжне, а також наявність повноважень без будь-яких обмежень у Молодіжненської сільської ради на розпорядження землями в межах с.Молодіжне, слідує, що спірні рішення прийняті сільською радою в межах повноважень та у відповідності до чинного законодавства України.

Колегія суддів вважає безпідставними доводи прокурора стосовно того, що оскаржуваним рішенням земельні ділянки незаконно були передані з державної до комунальної власності, а земельна ділянка була вилучена на користь органів місцевого самоврядування в силу наступного.

Відповідно до ст..13 Конституції України, ст.324 ЦК України земля є об'єктом права власності українського народу, від мінея якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Чинний станом на час виникнення спірних правовідносин Закон України «Про власність» передбачав приватну, колективну і державну форми власності. Так, статтею 31 Закону України «Про власність» було передбачено, що до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Відповідно до ст.32 цього закону суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Суб'єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Правові засади розмежування земель державної і комунальної власності та порядок такого розмежування, були визначені Законом України «Про розмежування земель комунальної і державної власності», який втратив чинність згідно із Законом України від 06.09.2012. Розмежування земель пов'язувалося з розробкою, погодженням та затвердженням проекту землеустрою щодо розмежування земель.

Таким чином, до розмежування земель державної і комунальної власності всі землі на території Молодіжненської сільської ради в межах населеного пункту, окрім земель приватної власності, належали до земель державної власності, а суб'єктом права державної власності виступала Сільрада. Отже, оскаржуваним рішенням не могло відбуватися вилучення земель із державної власності та передання її до комунальної власності.

Відповідно до п. а) ст.141 ЗК України 2001 (в редакції станом на 27.10.2004) однією з підстав припинення права постійного користування є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Відповідно до п. а) ст.141 ЗК України 2001 (в редакції станом на 27.10.2004) припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Колегія суддів погоджується з доводами відповідачів, що така заява землекористувача була зроблена у належній формі - згода міністра оброни від 18.02.2000р., так як відповідно до «Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних сил України та основні правила користування наданими землями», затвердженого наказом Міністра оброни України від 22.12.1997 №483, за відсутності потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно зі ст.27 ЗК України (п.44). Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оброни України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником ГУ розквартирування військ та капітального будівництва ЗСУ (п.45).

За змістом чинного на той час законодавства добровільна відмова від землекористування землями оборони мала здійснюватися Міністерством у формі згоди Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником ГУ розквартирування військ та капітального будівництва ЗСУ, що повністю відповідає встановленим судом обставинам справи.

Так, судом встановлено, що безпосередньо землекористувач та його вищестоящий орган КЕУ Південного оперативного командування однозначно та чітко виразили свою волю на добровільне припинення землекористування та брали участь у цьому процесі.

Так, начальник КЕУ Південного оперативного командування Реус В.М. листом №31/1/646 від 10.12.2002 на адресу голови Ради Південної регіональної ТВМР ЗС України Яні К.М. направив копію листа №163/483 від 21.02.2000 про дозвіл Міністерства оборони України на передачу в народне господарство земельної ділянки 22,4га військового містечка №1 м.Іллічівська для подальшого використання під рибальсько-туристичну базу Військово-мисливського Товариства, а 17.01.2003 начальник КЕУ Південного оперативного командування Реус В.М. як керівний орган землекористувача - Квартирно-експлуатаційної частини Одеського району, повторно визнав факт наявності дозволу Міністерства оборони України №163/483 від 21.02.2000 про відмову від земельної ділянки 22,4га військового містечка №1 м.Іллічівська та передачу земельної ділянки 22,4га і його чинність, про що прямо вказано в листі голові Овідіопольської райадміністрації Левчуку В.В. №31/1/37, а також зазначено, що КЕУ не заперечує проти оформлення цієї земельної ділянки за призначенням: 16,4га - базі відпочинку «Сокіл» мисливського-рибалського підприємства «Сокіл» Південної організації ТВМР ЗС України; 2,2 га - ТОВ «Лагуна-Юг»; 3,8га - ГО «Сокіл».

03.02.2004р. за участі начальника КЕВ м. Одеси був складений та підписаний Акт інвентаризації земельних ділянок, а Листом від 15.06.2004 №31/1/447 начальник Квартирно-експлуатаційного управління Південного оперативного командування Реус В.М. знову підтвердив голові Молодіжненської сільської ради Конареву Л.І. та Начальнику Овідіопольського районного відділу земельних ресурсів Стадника О.П. про те, що розпорядженням ГУ розквартирування військ та капітального будівництва МО України від 21.01.2000 №163/483 зазначену земельну ділянку площею 22,4га дозволено вилучити із земель Міністерства оборони, про що вже направлявся лист за вихідним КЕУ Південного ОК від 17.01.2003 №31/1/17.

Отже, встановлені судом обставини справи, які підтверджені належними та допустимими доказами, однозначно свідчать, що Міністерство оборони України та його повноважні посадові особи, а також КЕЧ Одеського району (КЕВ М.Одеси) в період з 2000 по 2004 роки вчинили дії направлені на відмову від спірної земельної ділянки - прийняли відповідне рішення, яке в подальшому не було скасоване чи змінене, та подали його до Молодіжненської сільської ради, тобто відмовилися від користування земельною ділянкою.

При цьому судова колегія вважає, що заява про припинення права постійного користування земельною ділянкою у зв'язку з добровільною відмовою землекористувача була направлена до Молодіжненської сільської ради як до повноваженого органу, так як відповідно до діючої на той час редакції п.12 Розділу Х «Періхідні положення» ЗК України 2001 повноваження щодо розпорядження землями в межах населеного пункту здійснювали відповідні сільські ради без будь-яких обмежень.

Колегія суддів враховує висновки та позицію судів вищої інстанції в аналогічних спорах, зокрема позицію Вищого господарського суду України, викладену в листі від 01.10.2010 «Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах пов'язаних із земельними правовідносинами, де зазначено, що ВСУ та господарськими судами переважно підтримується правова позиція, згідно з якою необхідною умовою передачі земель оборони є згода на це Міністра оборони України або, за його дорученням, начальника Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва ЗСУ. Також колегія суддів, вирішуючи даний спір, приймає до уваги аналогічну правову позицію, викладену в Постановах Вищого господарського суду України від 18.02.2014 у справі №901/2544/13 та від 09.06.2015 у справі №916/4329/14. При цьому, Верховний Суд України в постанові від 12.10.2016 у справі №924/1025/14 послався на правові висновки у справі №916/4329/14 як правильні,скасував постановлені по справі судові рішення та направив справу на новий розгляд.

Колегія суддів також звертає увагу, що розпорядженням Овідіопольської районної державної адміністрації №65 від 06.02.2003 було визнано за Мисливсько-рибальським підприємством «Сокіл» Південної організації товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ право власності на будівлі та споруди бази відпочину «Сокіл», які перебувають на балансі вказаного підприємства і знаходяться на території Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району згідно з переліком (додаток), а 25.03.2003 виконкомом Молодіжненської міської ради було видане свідоцтво про право власності на нерухоме майно (бланк серії САА №916366) - нежитлові будівлі, споруди бази відпочинку «Сокіл», що належить МРП «Сокіл».

Рішенням Молодіжненської сільської ради №237 від 31.10.2003 Мисливсько-рибальському підприємству «Сокіл» Південної регіональної організації Товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ був наданий дозвіл на проведення робіт по інвентаризації земель, зайнятих під існуючими будівлями та спорудами, комунікаціями при умові оформлення права власності на існуючі будівлі та споруди в Овідіопольському бюро технічної інвентаризації.

12.12.2003 між Мисливсько-рибальським підприємством «Сокіл» Південної регіональної організації Товариства мисливців та рибалок ЗС України та ТОВ «Лагуна-Юг» був укладений договір купівлі-продажу, на підставі якого ТОВ «Лагуна-Юг» купило 65/1000 частину у праві власності на будівлі та споруди бази відпочинку «Сокіл», що знаходиться в с.Молодіжне, вул.Набережна,4. Перелік будівель та споруд, які перейшли в власність ТОВ «Лагуна-Юг», вказано в п.1 договору купівлі-продажу. Тобто, відповідачі на законних підставах в результаті прийняття органами державної влади певних рішень та видачі правовстановлюючих документів та укладення в подальшому відповідних правочинів набули у власність об'єкти нерухомого майна, які знаходилися на спірній земельній ділянці, що свідчить про добросовісність набувачів.

Відповідно до ч.2 ст.377 ЦК України (в редакції станом на 27.10.2004) якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

З огляду на обставини справи та вищевказані норми права, враховуючи, що станом на момент прийняття спірного рішення - 27.10.2004р., ТОВ «Лагуна-Юг», ГО «Сокіл» та МРП «Сокіл» на законних підставах стали власниками будівель та споруд, які розташовані на спірній земельній ділянці, то відповідно до п. е) ст.141 ЗК України 2001 та ч.2 ст.377 ЦК України право постійного користування спірною земельною ділянкою, межі якої були погоджені у встановленому законом порядку, у КЕЧ Одеського району (КЕВ м.Одеси) припинилося, про що начальник КЕВ м.Одеси підписав відповідний акт.

З огляду також на такі норми закону рішення Молодіжненської сільської ради №611 від 27.10.2004 відповідає вимогам законодавства України, чинного на момент його прийняття.

Щодо висновку суду першої інстанції про необхідність отримання дозволу У Кабміну на вилучення земельної ділянки, так як спірна земельна ділянка відносилася до земель оборони, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст.1 ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних силах України» від 21.09.1999 в редакції станом на 18.02.2000 та станом на 27.10.2004 військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. Отже, спірні земельні ділянки та інші землі не вважалися військовим майном в розумінні норми ст.1 ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних силах України», що підтверджується правовою позицією Верховного Суду України, викладену в постанові від 02.02.2016 у справі №924/1025/14.

За положеннями ст.1, 2 ЗУ «Про використання земель оборони» від 27.11.2003 в редакції станом на 27.10.2004, землями оборони визнавалися землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини). Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України. В той же час станом на 18.02.2000 року - дата прийняття рішення Міністром оброни України, діяли норми ЗУ «Про Збройні Сили України», норми ст.9 та ст.14 якого взагалі не регулювали питання земель, що закріплені за військовими частинами та установами ЗСУ. Спірні земельні ділянки фактично також не відносилися до земель оборони, так як в період з 1969 по 1980 відповідними органами та посадовими особами були виділені та передані Всеармійському військово-мисливському товариству саме для Іллічівської рибацько-туристичної бази.

Станом на момент прийняття спірного рішення - 27.10.2004, норма статті 9 ЗУ «Про Збройні Сили України» передбачала повноваження КМУ, серед яких встановлення порядку надання Збройним Силам України в управління об'єктів державної власності, в тому числі земельних (водних) ділянок, а не повноваження щодо розпорядження землями, що закріплені за військовими частинами та установами ЗСУ, тобто цим законом були закріплені інші повноваження КМУ, що не стосувалися розпорядження землями оборони.

Кабінет Міністрів України станом на 18.02.2000 та 27.10.2004 не мав жодних повноважень на розпорядження спірними земельними ділянками, які знаходилися в межах населеного пункту с.Молодіжне, а тому суд першої інстанції неправильно застосував норми законів «Про правовий режим майна у Збройних силах України», «Про використання земель оборони», «Про Збройні Сили України» та безпідставно послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №916/3727/15, так як обставини справи не є аналогічними з обставинами даної справи.

Колегія суддів не погоджується з доводами Прокурора щодо порушення відповідачами положень п.п.1, 3 Постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 №3943 «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР», згідно з якими тимчасово до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, таке майно є державною власністю, постанови Кабінету Міністрів України від 13.01.1995 №18 «Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР», якою було передбачено прийняття Міністерствами, зазначеними в додатку, в термін до 15.01.1995 до сфери управління відповідного майна з наступним повідомленням органів державної статистики, податкових і фінансових органів, а на Міністерство оборони України покладено управління майном підприємств, організацій та об'єктів Міноборони колишнього військового мисливського товариства Збройних Сил СРСР, а також неврахування постанови Верховного Суду України від 18.11.2003 у справі №18/235, в якій зазначено, що з урахуванням Постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 №3943 і Постанови КМУ від 13.01.1995 №18 саме на Міноборони України тимчасово до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу СРСР, покладено повноваження органу управління майном Товариства військових мисливців та рибалок, виходячи з наступного.

Встановлені судом обставини справи свідчать, що положення постанови Верховної Ради України від 04.02.1994р. №3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» фактично не стосувалися Товариства, оскільки Товариство виконало Постанову Верховної Ради України від 10.04.1992р. №2268 і зафіксувало в порядку, передбаченому чинним на той час законодавством, в своїх статутних документах свій статус правонаступника відповідної Загальносоюзної організації, не змінюючи при цьому ні форму власності, ні статус власника майна такої (відповідної) громадської організації, як того і вимагає норма ст. 4 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування».

Постановою ВРУ №2268 Кабінету Міністрів України було доручено визначити державні органи управління на майно загальносоюзних організацій колишнього Союзу РСР, однак не було передано таке майно у власність цим органам.

На виконання даної Постанови ВРУ Кабінет Міністрів України Постановою «Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 13.01.1995р. №18 в порушення вказаних вище норм законів поклав на Міністерство оборони України функції управління майном Товариства. При цьому як вказано в п.2 Постанови №18, міністерства, зазначені у додатку №1 до постанови, були зобов'язані прийняти до 15.01.1995, тобто протягом 2 днів, до сфери управління майно, згідно з порядком, передбаченим постановою Ради Міністрів УРСР від 28.04.1980 №285 «Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд" (ЗП УРСР, 1980 р., N 5, ст. 43), з наступним повідомленням органів державної статистики, податкових і фінансових органів. При цьому, в додатку до постанови КМУ №18 був наведений перелік Підприємств, організацій та об'єктів колишнього військово-мисливського товариства Збройних сил СРСР, серед якого відсутнє чітко визначене майно - спірна база відпочинку «Сокіл» або наведений такий чіткий опис майна та його параметри, за яким би суд міг ідентифікувати це майно як базу відпочинку «Сокіл» на території Молодіжненської сільської ради (військового містечка №1 м.Іллічівськ), хоча як судом встановлено на той час база відпочинку мала назву «Іллічівська рибальсько-туристична база».

Міністерство у визначений строк не здійснило жодних дій щодо прийняття майна, підприємств, підприємства, організації та об'єктів колишнього військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, в тому числі спірної бази відпочинку «Сокіл» («Іллічівської рибальсько-туристичної бази»).

Міністерство неодноразово зверталось до Кабінету Міністрів України (лист від 11.03.1996р. №163/1/103 та 22.10.1996р. №148/у/500 за підписами Міністрів ОСОБА_1 та О.Кузьмука) з пропозицією звернутися до Верховної Ради України щодо законодавчого визначення суб'єктом права власності на це майно Товариства військових мисливців і рибалок Збройних Сил України. Міноборони України в зазначеному листі №148/у-500 вказало, що йому відомо про те, що право власності на майно набуло Товариство військових мисливців та рибалок ЗСУ, що зафіксовано в Статуті Товариства військових мисливців та рибалок ЗСУ, зареєстрованому в Мінюсті 03.05.1993, свідоцтво №448. Міністерство оборони України та Кабінет Міністрів України не оскаржили відповідні статути Товариства, а, напроти, - погодилися з їх положеннями.

Отже, Міністерство не забезпечило виконання даної постанови Кабінету Міністрів України №18 у визначений строк, а також не вчинило інших дій щодо прийняття майна, фактично відмовилося від цього майна а також від земельної ділянки.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2002 року у справі №18/375, залишеного без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2003 та постановою Верховного Суду України від 18.11.2003 у справі №3-2241к03/45/18, було зобов'язано Товариство військових мисливців та рибалок ЗСУ провести інвентаризацію та повернути на користь Міністерства оборони України майно, а саме: виробниче мисливсько-риболовецьке об'єднання, 16 мисливських та 2 риболовецьких господарства, 3 будинки мисливця-рибалки, 3 магазини, 2 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Київського військового округу; 14 мисливських господарств, будинок мисливця-рибалки, магазин, 5 стрілецьких стендів військового-мисливського товариства Прикарпатського військового округу, 7 мисливських господарств, 7 будинків мисливця-рибалки, туристична база, 3 магазини, 3 стрілецькі стенди військово-мисливського товариства Одеського військового округу. Тобто, у вказаних судових рішеннях було наведено зміст додатку до Постанови КМУ №18 від 13.01.1995, і знову жодним чином не ідентифіковано майно, в тому числі спірну базу відпочинку «Сокіл» або Іллічівську рибацько-туристичну базу, яке потрібно передати на користь Міноборони.

Крім того, Постанова Кабінету Міністрів від 13.01.1995 №18 за своїм змістом на той час втратила чинність і не могла бути виконана, так як відповідно до п.2 постанови КМ України від 13.01.1995 №18, передача зазначених в додатку до неї підприємств, організацій та об'єктів колишнього Військово-мисливського товариства Збройних Сил СРСР, розташованих на території України до Міноборони України повинна була бути проведена в 2-х денний термін - до 15 січня 1995року. Відповідно до п.2 цієї постанови передача повинна була здійснюватися на умовах визначених «Порядком передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків та споруд», затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР №285 від 28.04.1980. Але Міністерство це доручення Уряду не виконало, а зазначений в цій постанові «Порядок передачі» втратив чинність з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови №678 від 26.06.1996, якою було затверджено «Порядок передачі державного майна». Проте, і цей Порядок втратив чинність на підставі постанови КМ України №1482 від 21.09.1998, якою затверджено «Положення про порядок передачі права державної власності». Проте, дане Положення визначало порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності із сфери управління міністерств, інших центральних органів та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів АРК, Фонду державного майна, інших державних органів, які відповідно до законодавства здійснюють функції управління державним майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності (яким державне майно передано у безоплатне користування) до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном або самоврядних організацій. Тобто Положення ні в якій мірі не стосувалося Товариства.

5.58. Листом №01-7/148 від 02.03.2007 Голова Верховної Ради України Мороз О.О. повідомив Прем'єр-міністра України Януковича В.Ф. про ситуацію з майном, яке належало Військово-мисливському товариству ЗСУ СРСР, яке залишилося в управлінні Товариства військових мисливців та рибалок ЗС України. В цьому листі вказано, що Міністерство оборони України ще в 1995 році створило комісію з метою прийняття цього майна, яка дійшла висновку про недоцільність цієї операції в зв'язку з відсутністю коштів у бюджеті міністерства, тому об'єкти власності колишнього Військово-мисливського товариства ЗС СРСР залишились у сфері управління Товариства мисливців і рибалок ЗС України. Отже ще у березні 2007 року Кабінету Міністрів України було відомо про те, що спірне майно - земельні ділянки та база відпочинку не передані державному органу - Міністерству оборони України та знаходяться у відкритому володінні Товариства.

З встановлених судом обставин, які підтверджуються належними і допустимими доказами, однозначно вбачається, що спочатку Товариство, а в подальшому - МРП «Сокіл» ГО «ВМТ «Південь», ГО «Сокіл», ТОВ «Лагуна-Юг» відкрито володіли спірними земельними ділянками та будівлями і спорудами бази відпочинку, які знаходилися на спірних земельних ділянках, органам прокуратури та відповідним державним органам виконавчої та законодавчої влади було відомо про правові підстави володіння таким майном, видавалися відповідні правовстановчі документи, і до липня 2018 року ні органи прокуратури, ні позивачі не зверталися до суду з відповідними позовами, не оскаржували відповідних спірних рішень щодо передачі земельних ділянок в оренду, а також не оскаржували відповідних правовстановлюючих документів відповідачів, на підставі яких вони набули право власності на будівлі та споруди, які знаходяться на спірних земельних ділянках. Міністерство оборони України не вчиняло жодних дій щодо спірних земельних ділянок та їх утримання, утримання бази відпочинку, а певні органи державної влади та їх посадові особи, в тому числі Міністерства оборони України взагалі ставили під сумнів наявність у Міністерства оборони будь-яких прав та будь-якої компетенції щодо розпорядження спірною базою відпочинку та визнавали Товариство законним власником бази відпочинку. Тобто позиція Міністерства та підпорядкованих йому органів була непослідовною, неоднозначною та суперечливою, а законодавство України на той час не було досконалим і неоднозначно регулювало спірні правовідносини, що дозволяло різне тлумачення норм та їх різне правозастосування судами, в тому числі щодо порядку отримання та форми згоди Міністерства на відмову від користування землями.

З огляду на такі обставини та факти, колегія суддів, керуючись ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», згідно з якою суди України застосовують практику Суду як джерело права, посилаючись на рішення ЄСПЛ (Суд) у справі «Фонд «Батьківська турбота проти України» (заява №5876/15) від 18.10.2018, обставини якої є частково аналогічними з обставинами даної справи, а саме щодо статусу загальносоюзного майна, проаналізувавши зміст постанови Верховної Ради України від 04.02.1994р. №3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» та Постанови КМУ від 13.01.1995 №18, робить висновок, що ці нормативні акти не відповідають принципу юридичної (правової) визначеності, який є одним із елементів верховенства права, та у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Правова визначеність є універсальним правовим началом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносини між державою і особою, як реалізація та забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до неї, недопустимість дій та бездіяльності, спрямованих на безпідставне обмеження прав і свобод людини, встановлення пропорційності застосованих до особи обмежень, здійснення повноважень органами державної влади у межах, визначених Конституцією і законами України (Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 р. № 17-рп/2010).

Рішенням у справі «Фонд «Батьківська турбота проти України» (заява №5876/15) від 18.10.2018 ЄСПЛ зазначив наступні правові висновки, які в силу ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовуються як джерело права: «Суд відмічає помітну суперечність національної судової практики щодо статусу майна Укрпрофоздоровниці, зокрема, суттєвих відмінностей між висновками, до яких дійшли суди у цій справі (див. пункти 28, 31 та 32 вище) та тих, що містяться в інших судових рішеннях (див. пункти 20, 21, 23, 42 та 43 вище). Роль Суду полягає не в тому, щоб вирішувати, які з суперечливих рішень були правильними, або встановити точний статус майна, переданого Укрпрофоздоровниці. Однак Суд зазначає, що з цих рішень не витікає, що існував єдиний універсальний підхід на національному рівні стосовно статусу майна, що належить колишнім державним профспілкам, розташованим на території Української РСР. Крім того, Уряд не продемонстрував, що, незважаючи на неоднорідність судової практики у цій справі, така практика згодом стала однаковою. Видається, що така ситуація була викликана відсутністю в Україні закону стосовно правового статусу майна всесоюзних громадських організацій Радянського Союзу, розташованих на території України, й інвентаризації майна таких організацій. Відсутність такого законодавства, у свою чергу, спричинило різницю у розумінні національними судами того, яка власність належить таким організаціям, і чи включає таке майно також власність профспілкових організацій. В цілому, з огляду на відсутність необхідної чіткості в національному законодавстві з цього питання, що призводить до різних інтерпретацій судами, Суд має серйозні сумніви щодо того, чи відповідає оскаржуване втручання вимозі законності відповідно до Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Щокіна, п. 56, згадане вище рішення у справі Серкова, п. 42, і “Чумак проти України”, № 44529/09, п. 48, від 6 березня 2018 року). Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ, який вважав несуттєвим те, що прокурор нібито не знав про договір 2002 року до 2011. Дійсно, після того як заявник уклав договір у 2002 році, державні органи зареєстрували право власності заявника на придбану нерухомість, і ця інформація була доступна у відповідному реєстрі. Іншими словами, держава знала або повинна була знати про договір 2002 року та про реєстрацію права заявника на спірне майно задовго до 2011 року. Проте держава не реагувала наступні дев'ять років. Тому Суд також зазначив, що помилки чи прогалини, допущені державними органами, повинні слугувати на користь потерпілих, особливо там, де мова не йде про жоден інший конфлікт приватних інтересів. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої державними органами, повинна нести держава, а помилки не повинні бути виправлені за рахунок приватної особи (див. «Томіна та інші проти Росії № 20578/08 та 19 інших», п. 39, від 1 грудня 2016 р.). У зв'язку з цим Суд зауважив, що, обґрунтовуючи “інтерес суспільства” у втручанні у право власності заявника, Уряд зробив лише загальне зауваження щодо відновлення прав держави на спірне майно (див. пункт 50 вище), не вказуючи, що держава потребувала це майно для конкретної та обґрунтованої причини. Уряд не пояснив, яким чином державні інтереси на майно відповідають “інтересам суспільства” (див. також щодо цього питання, рішення у справіМаксименко та Герасименко, згадане вище, п. 57). Прокурор також не висунув жодних конкретних аргументів стосовно цього у його позові про визнання недійсним договору 2002 року (див. пункт 27 вище). Зважаючи на вищенаведені фактори, Суд не переконаний, що позбавлення заявника права на спірне майно було єдиним можливим варіантом для держави відновити свої права на це майно. За таких обставин Суд дійшов висновку, що втручання у право власності заявника не тільки викликає серйозні сумніви щодо його законності, як зазначено у пункті 57 вище, а й становить надмірний тягар для заявника, зважаючи на те, що його було позбавлено права на майно за вищезгаданих обставин. Відповідно, було порушено статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції. І з цих причин Суд одноголосно постановив, що було порушено статтю 1 Протоколу № 1.

ЄСПЛ неодноразово підкреслював у своїх рішеннях, що у відносинах, коли право на майно набувається в результаті дій державних органів, особливої уваги набуває дотримання принципу «належного урядування». Так, в пунктах 70, 71 у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) від 20.10.2011р. ЄСПЛ зазначив: 70. Принцип «належного урядування» передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі", п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, interalia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatismutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatismutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі "Москаль проти Польщі", п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії", п. 38).

Таким чином, враховуючи, що право власності на нежитлову будівлю було набуте в результаті проведення державними органами законодавчих процедур, то відповідальність за такі дії (навіть якщо припустити, що вони були проведені з помилкою) не може покладатися на відповідача, який розраховував на належність та легітимність таких процедур.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку про недопустимість порушення принципів належного урядування, правової визначеності, а також з метою недопущення порушення ст.1 Протоколу №1 Конвенції - мирного володіння майном та непропорційного втручання у право власності, відмовляє Прокурору в задоволенні позову в інтересах держави. Суд вважає, що прокурор не пояснив і не довів суду, яким чином державні інтереси на майно відповідають «інтересам суспільства» і не обґрунтував «інтерес суспільства» у втручанні у права відповідачів на землю, тим більше, що держава Україна в особі повноважних органів та посадових осіб вчинила дії щодо відмови від права на землю, протягом 27 років не вживала жодних заходів на утримання майна та земельної ділянки, більш того, - вчиняла дії, які свідчили про відмову від будь-яких прав на таке майно.

З огляду на такі обставини справи, враховуючи, що колегія суддів не встановила порушень чинного законодавства України при прийнятті Сільрадою оскаржуваного рішення, то підстави для застосування позовної давності відсутні, так як позовна давність застосовується судом лише у разі наявності порушень прав інших осіб та положень законодавства.

Відповідно до ч.4 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Апеляційний господарський суд зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, неправильно застосував норми матеріального права, з огляду на що, відповідно до положень ч. 4 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України, мотивувальна частина рішення підлягає зміні.

Таким чином, Південно-західний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 слід залишити без змін з мотивів, викладених в даній постанові суду апеляційної інстанції, апеляційну скаргу Заступника військового прокурора Південного регіону України залишити без задоволення, апеляційні скарги Громадської організації “Сокіл”, Мисливсько-рибальського підприємства “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь” задовольнити частково, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Лагуна-Юг” задовольнити у повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 269, 270, 275, 277, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні апеляційної скарги Заступника військового прокурора Південного регіону України - відмовити.

Апеляційні скарги Громадської організації “Сокіл”, Мисливсько-рибальського підприємства “Сокіл” громадської організації “Військово-мисливське товариство “Південь” - задовольнити частково.

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Лагуна-Юг” - задовольнити.

Рішення Господарського суду Одеської області від 06.11.2018р. по справі №916/1526/18 змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції постанови суду апеляційної інстанції.

Постанова відповідно до вимог ст. 284 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у 20-денний строк.

Повний текст постанови підписаний 11.02.2019р.

Головуючий суддя Савицький Я.Ф.

Суддя Колоколов С.І.

Суддя Принцевська Н.М.

Попередній документ

79746746

Наступний документ

79746748

Інформація про рішення:

№ рішення:	79746747
№ справи:	916/1526/18
Дата рішення:	06.02.2019
Дата публікації:	16.09.2022
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Південно-західний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Право власності на землю у тому числі:; Інший спір про право власності на землю; невиконання або неналежне виконання зобов’язань; купівля - продаж; зміна, розірвання та визнання недійсним договору оренди