справа № 752/17550/18 Головуючий у 1-й інстанції суддя: Чередніченко Н.П.
11 лютого 2019 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Саліхова В.В.
суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.
розглянувши у порядку ст. 369 ЦПК Українив м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 листопада 2018 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання кредитних договорів частково недійсними,
У серпні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ПАТ «Укрсоцбанк» та просив визнати Додаток 1 до Кредитного договору № 105/2-82-8 від 16 липня 2008 року та Додаток 1 до Кредитного договору № 105/2-78-7 від 22 жовтня 2007 року недійсним з моменту укладення договору, застосувавши наслідки недійсності правочину, шляхом перерахування щомісячних платежів без сплати комісії за оформлення кредитної лінії та відкриття позичкового рахунку в розмірі 4 % у Додатку № 1 до Договору № 105/2-82-8 та сплату комісії за оформлення кредитної справи та відкриття позичкового рахунку у розмірі 0,99 % від суми та комісії за оформлення додаткової угоди до кредитного договору та/або договору забезпечення в розмірі 0,2 % у Додатку 1 до Договору № 105/2-78-7.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своїх доводів вказує, що відносини між сторонами регулюються, в тому числі, Законом України «Про захист прав споживачів». Зазначив, що якщо договір про надання споживчого кредиту таким не є, то це зумовлює недійсність останнього, внаслідок обману. Вказує на невиконання Банком вимог законодавства про захист прав споживачів та дисбалансу прав кредитора та позичальника, ненадання банком вичерпної інформації про умови кредитування. Звертає увагу на те, що позивач не є юридично грамотним, а факт підписання кредитного договору не означає його легітимність.
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/3362/2019
Представник ПАТ «Укрсоцбанк» відзив у встановлені строки не подав.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленої ухвали, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, на які посилається позивач як на підставу позовних вимог не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом, позов є необгрунтованим, безпідставним та недоведеним.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів, враховуючи наступне.
За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав.
Отже, кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Судом першої інстанції та апеляційної інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 22.10.2007 між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено Договір № 105/2-78-7 про отримання позивачем кредиту в сумі 10 600 доларів США. Тарифами на послуги по наданню кредитів, який є Додатком 1 до договору № 105/2-78-7, передбачено сплату комісії за оформлення кредитної справи та відкриття позичкового рахунку 0,99 % від суми та комісії за оформлення додаткової угоди до кредитного договору та/або договору забезпечення за ініціативою клієнта у розмірі 0,2 % від суми (а. с. 10-13).
16.07.2008 між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено Договір № 105/2-82-8 про отримання позивачем кредиту в сумі 10 300 доларів США. Тарифами на послуги по наданню кредитів, який є Додатком № 1 до зазначеного договору передбачено сплату комісії за оформлення кредитної справи та відкриття позичкового рахунку в розмірі 4 % (а. с. 5-8).
Позивач вказує, що банк, включивши до договорів умову сплати обов'язкової комісії на час укладення договорів без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу, - діяв на свою користь, порушуючи вимоги закону про захист прав споживачів. Зазначив, що вказані дії є несправедливими по відношення до ОСОБА_2, як до споживача фінансових послуг.
Враховуючи наведене, позивач звернувся із відповідним позовом до суду.
Згідно з ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції на дату укладення кредитних договорів) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Аналіз наведених норм права дає можливість зробити висновок про те, що кредитний договір може бути визнаний судом недійсним за умов доведеності позивачем факту істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі з'ясував права та обов'язки сторін, обставини справи, перевірив доводи сторін та дав їм належну правову оцінку.
Враховуючи наведені обставини та приймаючи до уваги те, що позивач в порушення вимог ст. 81 ЦПК України не надав доказів на підтвердження своїх позовних вимог, колегія суддів вважає висновки суду щодо відмови у задоволенні позову правильними.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
За положеннями ст. ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Відповідно до п. 3.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 травня 2007 року № 168, банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши, зокрема, перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо.
Пунктами 2.10.2 кредитних договорів передбачено, що цей договір вважається зміненим в частині розмірів процентів та/або комісій після підписання позичальником та кредитором і скріплення його печаткою відповідної додаткової угоди (договору). Зазначені зміни вводяться в дію з дати, вказаної у відповідній додатковій угоді (договору).
Додатком 1 до Кредитного договору № 105/2-78-7 від 22 жовтня 2007 року та Додатком № 1 до Договору кредиту № 105/2-82-8 від 16 липня 2008 року, які підписані сторонами встановлено тарифи на послуги по наданню кредитів.
Посилання апелянта на те, що перед укладенням кредитного договору йому не надавалась письмова інформація від банку про умови кредитування, на думку колегії суддів, є необґрунтованими, та ґрунтується лише на поясненнях самого позивача .
За положеннями абз. 3 ч. 4 ст. 11 Закону «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у розумінні цього закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у розумінні цього закону, є нікчемною.
Згідно із цим законом послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пп.17 і 23 ст.1).
Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.
Встановлено, що тарифи на послуги по наданню кредитів визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко встановленою фіксованою сумою, що не суперечить положенням закону «Про захист прав споживачів».
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що позивач уклав кредитні договори під впливом помилки, обману, колегія суддів вважає наступне.
Відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини,є оспорюваним.
Правочин, вчинений під впливом помилки, належить до оспорюваних.
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.
Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення.
Неправильне уявлення про будь-які інші обставини, крім тих, які зазначені в законі, не може бути підставою для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом помилки.
Не є істотною помилка в мотивах правочину, тобто в причинах, які спонукали до його вчинення, крім випадків, встановлених законом.
Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9 пердбачено, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Таким чином, не може вважатися помилкою юридична необізнаність позивача, а тому і підставою недійсністю Додатків до кредитних договорів.
ОСОБА_2 сам погодився на умови кредитних договорів та додатків до них, підписавши останні.
Також, позивач не був позбавлений права звернутися за юридичною допомогою до моменту підписання кредитних договорів та додатків до них та ініціювати зміни в умови договору, які на думку позивача порушують його права.
Проте, позивач своїм правом не скористався, договір підписав добровільно, а тому зобов'язаний його виконувати.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.
За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, за якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Зазначені вище норми вказують на те, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміну у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту.
Ні при розгляді справи в суді першої та апеляційної інстанцій не було встановлено наявності у спірних додатках до кредитних договорів несправедливих умов для позивача, а тому рішення районного суду не підлягає скасуванню.
Колегія суддів, звертає увагу на те, що позивач саме до ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся з приводу кредиту, однак не позбавлений був можливості вибрати інший Банк.
Таким чином, при розгляді справи в суді апеляційної інстанції не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги про порушення відповідачем вимог Закону України «Про захист прав споживачів».
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Разом з тим, при розгляді справи в суді першої інстанції позивач не довів обставин, які могли би надати підстави суду для задоволенню позовних вимог.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що предметом даного позову є визнання недійсними саме Додатків 1 до Кредитного договору № 105/2-78-7 від 22 жовтня 2007 року та Договору кредиту № 105/2-82-8 від 16 липня 2008 року, однак доводи апеляційної скарги стосуються визнання недійсними кредитних договорів повністю, а не окремих його положень, що не підлягали розгляду судом першої інстанції, а тому й перегляду судом апеляційної інстанції.
Враховуючи вище викладене, вимоги апелянта є недоведеними та такими, що не знайшли своє підтвердження при розгляді справи в апеляційній інстанції.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Враховуючи наведені обставини та вимоги ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367-368, 371, 374-375, 381-384, 389-390 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 листопада 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції.
Головуючий: В.В. Саліхов
Судді: І.М. Вербова
О.В.Шахова